Андрей Гуляшки - Коштовний камiнь (на украинском языке)

Опiвднi, в годину найбiльшої спеки, розпочиналась справжня бiйка за кожну калюжку, за кожне болото. Далi, по той бiк гiр, розстилався безмежний барвистий килим, що сходився в туманнiй далинi з попелястою смугою неба. Де були виноградники, килим мiнився рiзними вiдтiнками зеленi, серед якої черепичнi покрiвлi хатинок червонiли, наче розквiтлi маки. Все це перемагали золотi барви, - спокiйне море нив та плантацiй соняшникiв, що простяглось аж до обрiю, яскраво-жовте бiля пiднiжжя гiр, янтарне - всерединi i кольору стиглої айви - в оповитiй серпанком далинi.

На заходi i на пiвднi наше село оточувала низка горбiв, покритих вiковими дубовими та буковими лiсами. Лiси починались тут же, в кiнцi верхньої вулицi, i хоч тут десятилiттями гуляла браконьєрська сокира, вони все ще нагадували справжнi джунглi, легкопрохiднi тiльки в тих мiсцях, де крутились вузенькi лiсовi стежки, перетятi чагарниками i встеленi густим шаром гнилого листя.

Серед тишi цього старого лiсу повiльно несла свої води спокiйна рiчка, неширока i невузька. Вона чимдалi ширше розливала свої води мiж пологими берегами, - прозора, коли виходила на сонячнi галявинки, чорна - в тiнистих нетрях лiсу.

Розповiдали, що ночами в цих хащах звучали пташинi голоси, якi промовляли щось, нiби люди, i зловiсно вили шакали; взимку блукали вовчi зграї; ранньої осенi - великi дикi кабани перетинали лiс вздовж i впоперек i доходили аж до сiл, щоб поласувати кукурудзяними качанами, залишеними на ланах.

Я не ходив у глиб лiсу, але знав, що там водяться рiзнi звiрi, бо шуба моєї тiтки була на заячому хутрi, її ковану скриню вкривала вовча шкура, а в свiтлицi над шафою вищирювала зуби голова дикого кабана.

Треба мати на увазi, що, розповiдаючи вам про той край, я описую його таким, яким бачив i сприймав в той час, коли менi було тiльки вiсiмнадцять рокiв i пiшов дев'ятнадцятий. Тодi, не знаю чому, лiс нiбито був якимсь бiльш таємничим i темнiшим, рiчка - повноводiшою i глибшою, виноград на виноградниках незрiвнянно солодшим i смачнiшим. Навiть дядькова хата здавалась менi бiльшою, а сад за нею - таким чудовим, що тепер навiть дивно: чи я став iншим, чи всi цi речi, якi вабили мої очi, були такими ж насправдi звичайними, дрiбними й сiрими, якими я бачу їх зараз.

Хоч у мене суха, прозаїчна вдача, i менi завжди були чужi поетичнi химери, але в тi роки я все-таки дуже любив увечерi вилазити на якийсь горб за селом i звiдти спостерiгати захiд сонця, наближення ночi, аж поки над головою не почнуть лiтати кажани, а на потемнiлому небi не замерехтять незлiченнi золотi зiрки.

Я стояв, дивився i нiчого не думав - тiльки радiв. Це була дивна, тиха радiсть! Не знав, що мене бiльше радувало: золотий захiд сонця i череди худоби, якi повертались з пасовиська, чи далекi гори, що пiдняли свої фiолетовi плечi в рожевому заходi сонця, а може вози, повнi пшеницi, що з протяжним скрипом тяглися по битiй дорозi недалеко вiд мене.

Хлопчиком я був таким же замкнутим i холодним. Бувало встану раненько, як тiльки почую, що тiтка вийшла в сiни кинути зерна куркам, нарубаю трохи дров, розведу в пiчцi вогонь, сяду на високому триногому стiльцi i, розкривши рота, дивлюсь на полум'я i стежу, щоб не википiло молоко в закуреному казанку.

Чудовi були тi прохолоднi синюватi ранки, в яких вiдчувалось пробуджене, але ще сонне життя! Як пахла дика герань, що росла бiля колодязя, i якою холодною й прозорою була колодязна вода в першому витягнутому в цей день вiдрi!

А тiтка тимчасом поставить бiля пiчки невеличкий столик, наллє пряженого молока в глибоку миску. А в дворi Шарко крутить хвостом i дружньо позирає на мене.

Та ось дядько, взувши сандалi на босу ногу, пiдперезавши тоненьким ремiнцем полотнянi штани i накинувши свiтлий пiджак, вiтається зi мною ласкавою, приємною посмiшкою, знiмає з полички розмальований глечик, наливає чарку жовтої горiлки i одним духом випиває її. Потiм вiдламує окраєць хлiба, посипає сiллю i прожогом - надвiр.

Трохи згодом я бачив його верхи на бiлiй коняцi, - вiн виїжджав з ворiт урочисто, наче генерал, що має приймати парад.

I день розпочинався.

Я беру якусь книжку, залiзаю в один з плетених кошiв бiля комори, в яких ще лишилась торiшня кукурудза, i витягуюсь на ковдрi, розстеленiй на дошках. Книжка здебiльшого так i лежить нерозкрита. Iнколи прочитував одну-двi сторiнки. Але чи тому, що мошка мене турбувала, чи тому, що заважало сонце, а з читанням дiло не йшло, думки розбiгались, наче горобцi.

Потiм я йшов у поле. Цiкаво, що весь час мене тягло в поле, а лiс аж нiяк не приваблював. Не любив лiсу, - не був романтиком.

Я вглядався вдалину; надi мною пливла легенька бiла хмаринка, ластiвки, наче стрiли, прорiзали синяву неба. Всмiхався хмаринцi, махав рукою ластiвкам, а душу сповнювала знову та ж радiсть, схожа на пiсню - не сумну i не дуже веселу, але хорошу, наче її спiвав пташиний хор.

Далi спускався вниз, де починались хлiбнi лани. Найбiльше любив я ходити там, де працювала ланка тiтки Василки. Як тiльки вона побачить мене, - на її обличчi розквiтає посмiшка, воно стає дуже милим, сяє, як соняшник. Це була здорова повна жiнка з владною вдачею - справжнiй командир. Розмовляла вона бiльше посмiшкою, очима, а голос у неї був м'який i звучний, як флейта. Бувало вщипне мене за щоку, пiднiме руку, i тракторист, що тягнув снопов'язалку, охоче бере мене до себе в жарку кабiну. Менi не подобався гiркий запах бензину, стукiт моторiв: голова наморочилась, очi сльозились, перехоплювало подих. Таким був з дитинства, - не любив романтики. Я вiддавав перевагу кiнним жаткам. Ех, сядеш у сiдло, а теплий вiтер б'є в лице, дивишся згори на безмежне море полiв i вiдчуваєш запах зiгрiтої пшеницi, розпеченої землi i ще чогось, ледве вловимого, - певно, трав, що буйно розрослись обабiч польової дороги.

Потiм я лягав пiд кущем терну, примруживши очi, дивився в небо, зблякле вiд спеки, i мучився над складанням вiршiв. У цих вiршах мелькала, наче крило голуба, косинка тiтки Василки, розмахувала крилами жатка, снопи лягали довгими, аж до обрiю, рядами. Але ж я не мав поетичного хисту, i тому нiчого не виходило з моїх вiршувальних спроб. Навiть перед собою соромився, червонiв, помiтивши, що поринув у добирання рим i звучних слiв. Одне слово, був таким, як мiй батько, - суворою, дiловою людиною.

За обiдом я сидiв поруч тiтки Василки, сьорбав борщ iз загальної миски, i менi було соромно: з якого права я їм хлiб цих людей, коли нiкому нiчим не допомагав, i давав собi слово, що зразу ж пiсля обiду почну робити щось корисне для загального добра.

Та обiд закiнчувався, знову торохкотiли трактори, мчали вперед кiннi жатки, а менi ставало нудно. Я згадував про книжку, що лежала в кошi, i винувато, крадькома тiкав з поля.

До села було далеко, та й сонце припiкало, йти швидко - справжня кара. Тiкати з поля, коли нестерпно пече сонце, - не слiд. Отож, я вибирав тiнистi стежки, спочивав пiд грушами-дичками i, запевняю вас, не помiчав, як минає лiтнiй день!