Андрей Гуляшки - Коштовний камiнь (на украинском языке)

- Увечерi неодмiнно одягай светр! - долинав з-за вiкна тоненький голосок його дружини. - Чи захопив ти пакетик з содою?

- Так, так! - кивнув Марко. - А ти поливай троянду тiльки ввечерi, тiльки ввечерi, чуєш?

- I на нiч не скидай светр! - вела своє жiнка.

- Поливай квiти ввечерi - це найкраще! - хвилювався Марко. - Або рано-вранцi, поки ще не припiкає сонце.

Прогудiв паровоз.

- З богом, в добрий час! - прозвучав тонкий голосок.

Поїзд рушив. Вилю Власев тяжко зiтхнув, пiдняв голову, щоб глянути на тих, хто сiв бiля нього. У цю мить мимо дверей купе пройшов Андрiй Андрєєв.

Брови в нього були насупленi, вiн мав такий похмурий вигляд, нiби тiльки що вийшов з кабiнету зубного лiкаря. Свiй великий чемодан вiн тримав легко, нiби дитячу iграшку.

- Товариш Андрєєв! - зiскочила з верхньої полицi Рашеєва. - Ваше мiсце тут, з нами. Будь ласка!

Вона широко вiдчинила дверi.

- А ми вже думали, що ви запiзнитесь, - промовила дiвчина.

Андрiй ледве повернув голову, i Вилю Власев перехопив його погляд, холодний, каламутний вiд стриманої муки.

- Дякую, - вiдповiв Андрiй. - В сусiдньому купе вiльнiше.

I вiдiйшов. Марко Маринов засмiявся:

- Смарагдовий герой! - Дiставши з кишенi пiджака жовту грушу, надкусив i, голосно жуючи, додав: - Таким великим вченим усюди тiсно й нудно. Навiщо кличеш його? Хай iде, куди хоче!

Щоки в лаборантки почервонiли, вона гнiвно зиркнула на Марка:

- Вiн же наш товариш, - вiдповiла вона, i її губи затремтiли, як у дiвчинки, що от-от розплачеться. - А ви ставитесь до нього... - Вона помовчала. - Ви ставитесь до нього, як до чужого.

- Прошу пробачення, - засмiявся Марко Маринов, продовжуючи їсти грушу. - Бiльш не буду, обiцяю. - Але тут же обурився: - А ти чого втручаєшся в нашi справи, перепiлко? Я старший за нього рокiв на двадцять i можу говорити те, що хочу. Вiн менi в сини годиться, i мiй обов'язок навести його на розум. Хiба це я чужий йому, - ми ж разом терпiли всi злигоднi, а не ти, що тiльки вчора прийшла до нас?

- Вибачте! - сказала лаборантка, навiть не глянувши на нього, i замовкла.

Поїзд пiдходив до станцiї Подуєнська. Вилю Власев розкрив блокнот на букву "Р", вийняв ручку i доповнив характеристику лаборантки: "З усiх наших працiвникiв Олена Рашеєва найбiльш дисциплiнована. Вона одна хвилювалась, коли 29.VI цей негiдник Андрєєв мало не запiзнився на поїзд. Це свiдчить, що почуття дисциплiни в неї дуже розвинуте".

В сусiдньому купе сидiло тiльки четверо: Павел Папазов, Iгнат Арсов, Зюмбюлев i Делчо Єнев. Зюмбюлев, як завзятий мисливець, одягнув свiй мисливський костюм. Не вистачало тiльки патронташа й зеленого капелюха з пером. Картограф був у своєму звичайному одязi - в яскраво-жовтiй велюровiй куртцi i коричньових бархатних брюках.

Парторг i Iгнат Арсов сидiли, нахилившись один до одного, перешiптувались i курили. Зюмбюлев щось розповiдав Делчо Єневу про свою мисливську собаку; вiн гарячився i весь час скуб куценьку, посивiлу, клиноподiбну борiдку. А його спiврозмовник думав про лаборантку Рашеєву, складав плани, як перетягти її у своє купе, щоб вона сiла бiля нього, i час вiд часу вставляв свої улюбленi слiвця: "хто зна", "навряд", "сумнiваюсь" i вiд цього ще дужче розпалювалось пристрасне красномовство оповiдача. У Делчо Єнева була звичка не слухати того, що йому кажуть, а думати про свої справи, раз у раз спокiйним голосом повторюючи цi одноманiтнi реплiки.

- Я ж тобi кажу, - запевняв його Зюмбюлев, - що мiй Тотка якось принiс менi живу курiпку - спiймав її прямо в гнiздi, коли та сидiла на яєчках. Я вiдпочиваю пiд кленом, набиваю люльку, аж гульк - Тотка бiжить до мене, крутить хвостом, а в зубах у неї трiпоче курiпка. Слово честi! Жива курiпка!

- Хто зна! - хитнув головою картограф.

- Говорю тобi - чесне слово! Була жива.

- Навряд.

Зюмбюлев вступив у третю бригаду недавно, i тому ще не знав звичок Делчо.

- Ти глянь! Не вiрить! Невiруючий Хома, та й годi. А навiщо менi брехати? Я так добре все пам'ятаю, нiби це було вчора. Був серпень, так жарко - справжнє пекло, кажу тобi! Я вже пiдстрелив з десяток курiпок i вже не треба було лазити по чагарниках.

- Хто зна!

- Не було потреби, кажу тобi. Я не такий ненажера. З мене досить i десятка курiпок.

- Сумнiваюсь.

З досади, що йому не вiрять, Зюмбюлев смикнув свою козлину борiдку i нервово знизав плечима. В цей час чиїсь дужi руки вiдчинили дверi. З'явився Андрiй.

- Здається, тут є вiльне мiсце, - промовив вiн.

Павел Папазов струсив попiл з цигарки i привiтно посмiхнувся.

- Хоч би й не було, ми б для тебе знайшли. Заходь, будь ласка!

Iгнат Арсов зразу скочив з свого мiсця, допомiг Андрiю поставити чемодан у багажник, i благальним глухим тоном запропонував йому сiсти бiля вiкна.

- Тут зручно, - сказав вiн. - А я не люблю сидiти бiля вiкна. Пiду до товариша Власева. Треба обговорити деякi справи. Добранiч! - i вийшов з купе.

Андрiй примостився напроти парторга, дiстав цигарку i мовчки закурив.

- Дивлюсь на тебе i дивуюсь, - раптом пожвавiшав Делчо Єнев. - Ти ж, здається, спортсмен, а куриш. Як же це так?

- Я давно вже не займаюсь спортом, - вiдповiв Андрiй. - Коли грав в "Академiку" - не курив.

- Буде непогано, якщо й тепер кинеш, - порадив Павел Папазов i багатозначно додав: - Тютюн iнколи забиває памороки так само, як жадоба слави та сенсацiї.

- Може, й так! - прошепотiв Делчо Єнев, але тут же поспiшив погодитись. - Так, так, запаморочує голову, - сказав вiн i засмiявся.

- Це стосується молодих людей, - з притиском промовив Папазов. Особливо колишнiх футболiстiв.

- Та годi тобi насмiхатися! - втрутився Зюмбюлев. - У одних вiд тютюну, в других вiд вина, в третiх, - вiн вказав пальцем на Єнева, - вiд жiнок; у кожного вiд чогось паморочиться голова. Всi ми однаковi, - от що!

- Вибач, але я не пiддаюсь жiночому впливу! - обурився Делчо Єнев.

- Та невже? - Зюмбюлев смикнув борiдку. - А кому всмiхався тiльки що, перед ким крутив хвостом, як собака? Хiба я не бачив?

- Усе це дурницi! - Делчо Єнев пiдняв голову. - Я не такий.

- Так, так! - Зюмбюлев замовк. Але вiн не мiг довго мовчати i, нахилившись, штовхнув Андрiя в плече:

- Ти, брат, кажуть, з фантазiєю. А менi такого й треба. Ану, сядь ближче, я розповiм тобi, як моя Тотка принесла менi одного разу живу курiпку.

- А товариш Андрєєв потiм розповiсть тобi, як одного разу наповнив обидвi кишенi коштовними смарагдами, - пiдморгнув Делчо.

Андрiй поклав цигарку в попiльничку, зачинив вiкно i повернувся до картографа:

- А потiм ти розкажеш, як тебе викинули через вiкно на вулицю. Гаразд?

Делчо Єнев зблiд i прихилився до спинки дивана.

- Вибач, я пожартував! - промовив вiн.

Андрiй якийсь час постояв мовчки. Обличчя в нього було спокiйне, в куточках уст затаїлась сумна посмiшка.

- I я пожартував, - сказав вiн. - Ти даремно злякався.

В купе стало тихо, чути було тiльки ритмiчний стукiт колiс. За вiкном поблискували в клубах паровозного диму iскри i зразу ж зникали в нiчнiй темрявi.