Мирослава Бердник - Пешки в чужой игре. Тайная история украинского национализма

В цей час у багатьох підпільників націоналістична ідеологія зазнавала краху. Ті з них, що зрозуміли безперспективність антирадянської націоналістичної діяльності і її помилковість, поривають з націоналізмом. Одні приходять з повинною до органів Радянської влади. Інші з відчаю розв’язали це питання кулею в голову.

Були й такі, що втратили інтерес до життя, здичавіли і не мали сил волі щось вдіяти. Знаючи ціну своїм злочинам і не розраховуючи на милість, вони вважали за краще живцем поховати себе в бункері.

Невдовзі по війні те, що провідники ОУН за кордоном у своїх звітах іноземним розвідкам та в пресі називали «націоналістичним підпіллям», мало жалюгідний вигляд. Повністю втративши будь-які зв’язки між собою та із зовнішнім світом, виснажені морально, нервово і фізично, поодинокі бойовики безцільно відсиджувалися в схронах, поки їх не сягала караюча рука народу. Я був захоплений органами Радянської влади саме в такий час. Мене було заслужено покарано. Радянське правосуддя гуманно поставилось навіть до мене. Я був достроково звільнений з ув’язнення.

Коли я вийшов на свободу, на серці продовжував лежати тягар. Роки ув’язнення не могли спокутувати вчиненого мною, як і повністю зміними мої погляди.

Я віддав підпіллю більшу половину свого свідомого життя. І в той час, безперечно, щиро вірив ідеям і програмі українських націоналістів. Навіть добре знаючи численні негативні сторони націоналізму, які викликали в мене обурення, я все-таки не одразу звільнився від націоналістичної полуди і, зокрема, ворожого ставлення до Радянської влади. Це прийшло значно пізніше. Після того, як я багато передумав, а головне, коли я по-справжньому, після звільнення з ув’язнення, пізнав радянську дійсність. А вона на кожному кроці нещадно руйнувала мої колишні погляди. Протягом кількох років мені довелося бувати в містах і селах східних і західних областей України. Я на власні очі бачив гіганти-заводи і велетенські електро-станції. Я бачив робітничі квартали нових міст з рядами прекрасних житлових будинків, десятки і десятки підйомних кранів, що гордо височать над численними новобудовами. Бачив я нові українські хати-будинки, криті замість соломи шифером або бляхою. Побував у театрах і колгоспних палацах культури, в школах і лікарнях. Тільки сліпий може не бачити, що Радянська влада принесла населенню західних областей України нове щасливе життя. Дедалі міцніють колгоспи, з кожним роком заможніше стає в хаті селянина. Всі діти охоплені шкільним навчанням. Місцева молодь вивчає науки в технікумах, інститутах та університетах, десятки яких створені за роки Радянської влади в Західній Україні. Невпізнанним став мій рідний край — Тернопільщина. Другу, справжню молодість переживає Тернопіль. На місці суцільних згарищ і руїн, що залишили по собі гітлерівці, виросли прекрасні новобудови заводів і фабрик, учбові корпуси наукових закладів, масиви житлових будинків. У центрі міста височить велика споруда Тернопільського драматичного театру імені Т. Г. Шевченка, побудовано просторий залізничний вокзал.

Щоб багато не говорити про сільськогосподарське виробництво, наведу лише один факт. У колгоспі «Перемога» Борщівського району техніки зараз більше, ніж було її на 1939 рік в усьому Тернопільському воєводстві. Колись в надзбручанській стороні освічених людей по пальцях можна було перелічити. А сьогодні сотні юнаків і дівчат навчаються в Тернопільському медичному і Кременецькому педагогічному інститутах. Діє філіал Львівського політехнічного інституту, в якому налічується 600 студентів. Багато молоді охоплено навчанням у спеціальних середніх наукових закладах.

На власні очі я переконався, що пульс життя в країні б’ється сильно, чітко, ритмічно. На обличчях людей — впевненість, бадьорість. Всюди вдосталь промислових і продовольчих товарів.

Найбільш цінне для мене, що я знайшов, — це це ключ до розуміння радянської дійсності. Радянські люди є справжніми господарями і творцями своєї долі, вільними громадянами з надзвичайно розвиненим почуттям власної гідності. Я впевнився, що радянські люди вірять в ідеї комунізму, прагнуть миру, підтримують свою Комуністичну партію і уряд. Радянський народ успішно будує комуністичне суспільство і незабаром матиме найкраще в світі життя.

Коли я все це зрозумів, переді мною гостро постало питання про моє місце в житті. Я твердо вирішив стати повноцінним членом радянського суспільства, здобути право називатися людиною з чистою совістю.

Ще у 1939 році, звільняючи мене з-під арешту, представники радянської влади сказали мені: «Йди в школу, йди в університет. Радянська влада для таких, як ти. В цьому тебе переконає життя».

Тоді я не обміркував цих слів і повернувся в підпілля. Помилка, за яку довелося так жорстоко розплачуватися. І от тепер, коли минуло більше двох десятків років, життя таки переконало мене в правоті цих слів.

Я, колишній націоналіст і оунівський провідник, прийшов працювати на завод, де зустрів чуйне ставлення до себе з боку робітників. Одержав квартиру, виховую сина, який раніше, в роки підпілля, навіть не знав про моє існування. Після напруженої підготовки екстерном склав іспити на десять класів середньої школи. Зараз заочно навчаюсь в інституті. Сподіваюсь стати кваліфікованим спеціалістом народного господарства.

Ступивши на правильний шлях, я вважаю себе зобов’язаним поділитися деякими своїми думками, що викривають антинародний характер українського націоналізму і його злочинний антирадянський зміст.

На мою думку, форма державної незалежності українського народу, яка існує в братньому Радянському Союзі, цілком задовольняє громадян УРСР. Коли так, то нічого еміграційній націоналістичній меншості нав’язувати абсолютній більшості народу ідеї українського націоналізму і, зокрема, відокремленості.

Щодо суспільного ладу Радянської України, то, думаю, для всякої прогресивно настроєної людини ясно: соціалістичний лад — єдиний суспільний лад, який забезпечує повний і всебічний розвиток народу.

Український народ добре знає вовче обличчя націоналізму і його ідейних провідників за кордоном, які всіляко намагаються перешкодити нашому щасливому життю, виступають із закликами до війни проти Радянського Союзу і загрожують розпалити на Україні братовбивчу боротьбу. Зрозуміло, як ставиться український народ до українських націоналістів. Він гнівно таврує їхню антинародну діяльність.

Мені довелося пройти тернистий життєвий шлях. Внаслідок омани потрапивши в табір ворогів українського народу, я пережив велику трагедію, коли зрозумів свою помилку і знайшов своє справжнє місце в житті. Тому я не можу мовчати і допустити, щоб нові жертви, подібно до мене, потрапили в тенета націоналістичних пройдисвітів за кордоном. Прочитавши мою сповідь, хай також замисляться над своєю позицією ті українські емігранти, які ще досі перебувають під впливом українських націоналістів. Я гадаю, що жодна чесна і мисляча людина ніколи свідомо не піде проти свого народу. Вона, як тільки зрозуміє свою помилку, повинна рішуче порвати з українським націоналізмом і середовищем, що його проповідує. Діяльність, які проводять за кордоном націоналісти проти українського народу — політичне безумство. З цим треба кінчати!