Мирослава Бердник - Пешки в чужой игре. Тайная история украинского национализма

Ми гадали, що Центральне Російське Правительство простягне нам руку в сій роботі, що в згоді з ним ми, Українська Центральна Рада, зможемо дати лад нашій землі.

Але Тимчасове Російське Правительство одкинуло всі наші домагання, одпіхнуло простягнену руку українського народу… Всі сі домагання наші Центральне Російське Правительство одкинуло.

Воно не схотіло сказати, чи признає за нашим народом право на автономію та право самому порядкувати своїм життям. Воно ухилилось од відповіді, одіславши нас до майбутнього Всеросійського Учредительного Зібрання.

Центральне Російське Правительство не схотіло мати при собі нашого комісара, не схотіло разом з нами творити новий лад. Так само не схотіло признати комісара на Україну, щоб не могли разом з ним вести наш край до ладу й порядку.

І гроші, що збираються з нашої землі, одмовилось повернути на потреби нашої школи, освіти й організації.

І тепер, Народе Український, нас приневолено, щоб ми самі творили нашу долю. Ми не можемо допустити край наш на безладдя та занепад. Коли Тимчасове Російське Правительство не може дати лад у нас, коли не хоче стати разом з нами до великої роботи, то ми самі повинні взяти її на себе. Се наш обов’язок перед нашим краєм і перед тими народами, що живуть на нашій землі.

… І коли ми зробимо сю підготовчу організаційну роботу, ми скличемо представників від усих народів Землі Української і виробимо закони для неї. Ті закони, той увесь лад, який ми підготовим, Всеросійське Учредительне Зібрання має затвердити своїм законом».

А после всех высоких слов «отцы нации» не забыли призвать украинский народ выворачивать карманы: «Ми, Українська Центральна Рада, приписуємо всім організованим громадянам сел і городів, всім українським громадським управам і установам з 1-го числа місяця липня (іюля) накласти на людність особливий податок на рідну справу і точно, негайно, регулярно пересилати його в скарбницю Української Центральної Ради» .

Универсал был произнесен « року 1917, місяця червня числа 10». «Все кількатисячне зібрання по вислуханні впало на коліна і проспівало «Заповіт» з його грізними словами про окроплення волі кров’ю. Кричали гучну славу Ц. Раді, викликано на естраду мене, але я там не був» , — писал впоследствии Михаил Грушевский (опять же, профессор поосторожничал…). Это яркое описание напоминает словеса современных витий о временах «оранжевой революции» и полутора миллионах «вставшего с колен» народа на небольшой площади Независимости в Киеве. В Киевском оперном театре не могут поместиться несколько тысяч человек. Да если бы их там и утрамбовали, как бы они в едином порыве опустились на колени в уставленном креслами зале театра?

Итак, главные действующие лица происходивших в Киеве событий бурно имитировали одержимость автономией Украины, но совершенно нечетко формулировали, какой же именно автономии они хотят. Член Центральной Рады Гольденвейзер указывал: для всех было ясно, что сила украинского движения заключается главным образом в слабости его противников. Кроме того, секрет успеха национальной украинской агитации был в том, что она отвечала желаниям и склонностям широких масс, по преимуществу сельских. Крестьянам внушали, что Центральная Рада защитит их от невыгодного общего передела земли с соседями-россиянами; говорили, что, поскольку не Украина затеяла войну, украинцам незачем воевать. Но, вызвав революционный дух, через полтора года те же Петлюра и Винниченко ничего уже не смогли противопоставить приходу Советской власти…

Тем временем слабело Временное правительство и падало в Киеве влияние Исполнительного комитета. Реальная власть перемещалась в ЦР. Ее представители начали грозить России, что оголят фронт, отозвав украинцев из воинских частей. К тому времени Рада избрала свой исполнительный орган — Генеральный Секретариат. Правда, он потеснил в музее самое Центральную раду:

«Ген. Секретаріатові приходилось розташовувати свої «столи» — забрані від Ц. Ради — в тім же коридорі Ц. Ради — один стіл означав секретаріат освіти, другий секретаріат земельних справ, де сиділи поруч міністри, діловоди і машиністки, а одна з убиралень Педагогічного музею була обернена на президіальний покій секретаріату» . Но на любую, даже бессмысленную работу необходимы средства. Тем более, что на 5-й сессии ЦР, утвердившей Генеральный секретариат, он был обозначен, согласно принятой резолюции, как «найвищий народоправний орган українського народу і його вища влада» . Ну а «влада», тем более, уже своя, национальная, имеет право требовать на свое содержание деньги. Поэтому та же сессия ЦР решила, что Генсекретариат должен внести для утверждения проект «добровільного посімейного податку по 3 крб. на потреби Ц. Ради та її виконавчого апарату» . Это помимо налогов общероссийских, которые, естественно, Центральная Рада отменять не собиралась.

Наконец, для налаживания контактов в Киев прибыла делегация Временного правительства в составе князя Урусова, министра иностранных дел Терещенко, военного министра Керенского, министра путей сообщения Некрасова и министра почт и телеграфов Церетели. Они заключили соглашение с украинскими лидерами. По этому соглашению, которое еще нуждалось в ратификации, Генеральный серетариат получал функции краевого исполнительного органа, а Центральная Рада становилась законодательным центром автономной провинции. Оба органа должны были пополниться представителями национальных меньшинств. Был принят Второй универсал, в котором также осуждалась чрезмерная автономия: « Ми, Центральна Рада, яка завжди стояла за те, щоб не одділяти Україну од Росії, щоб вкупі з усіма народами її прямувати до розвитку та добробуту всієї Росії і до єдності демократичних сил її, з задоволенням приймаємо заклик Правительства до єднання… Вважаючи, що утвореннє краєвого органу Временного Правительства на Україні забезпечує бажане наближення управління краєм до потреби місцевої людності в можливих до Учредительного Зібрання межах, і визнаючи, що доля всіх народів Росії міцно зав’язана з загальними здобутками революції, ми рішуче ставимось проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного Зібрання…»

Все киевские партии одобряли достигнутое представителями Временного правительства, Исполкома и Центральной Рады соглашение, хотя и смотрели на него как на неизбежное зло. Через несколько дней состоялось торжественное заседание Рады с участием представителей национальных меньшинств. С этого дня центр политической жизни переместился из дворца, где продолжали заседать Исполнительный комитет и Советы, в Педагогический музей — место собраний Центральной Рады.