Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії

Після потужної артпідготовки, що тривала з ночі 3 червня, 4–6 червня (22–24 травня за старим стилем) російські армії успішно прорвали ворожий фронт, 7 травня Денікін взяв Луцьк, наступ тривав успішно, до 15 червня австрійська 4-та армія була серйозно розбита. Проте вже 3 (16) червня група Лінзінгена завдала потужного удару по силах російської 8-ї армії на річках Стохід і Стир. Російські 11-та і 7-ма армії теж прорвали фронт, але завдяки контрударам супротивника їх наступ було призупинено. Великий успіх випав на долю російської 9-ї армії – вона практично розгромила свого супротивника, 7-му австро-угорську армію, 18 червня взявши добре укріплені Чернівці та зайнявши до кінця місяця всю Буковину й відкинувши ворога до Карпат. Австрійське і німецьке командування перекинуло нові сили для підкріплення напіврозбитих австро-угорських 4-ї та 7-ї армій. Брусилов вимагав резервів, і Ставка (генерал М. Алексєєв) надала їх зі складу Західного фронту, в результаті чого наступ останнього захлинувся в кривавій бійні під Барановичами 3–8 липня того ж року. 4 липня Брусилов отримав у своє розпорядження 3-тю армію та потужну Гвардійську групу Безобразова, котра разом з його 8-ю продовжила атаки на Ковель і в Поліссі. По суті, бойові дії тут перетворилися на моторошну «Ковельську м’ясорубку», яка так і не досягла своєї мети: міцно укріплений залізничний вузол – фортецю Ковель – німці відстояли, а російські війська «перемелювалися» тут швидше за німецькі та австрійські, які неодноразово вдавалися до контрнаступів. Задуманий як засіб відтягнути на себе ворожі сили з основного напрямку – Західного, Брусиловський прорив став основним і почав поглинати величезні людські й матеріальні ресурси. Тим часом у центрі Південно-Західного фронту 11-та та 7-ма армії за підтримки 9-ї в липні продовжували успішний наступ. 11-та армія взяла Броди й опинилася неподалік Львова, 7-ма взяла Галич. Проте наприкінці липня фон Ботмер зумів зупинити 7-му армію Щербачова. На півдні фронту 9-та російська армія 11 серпня відкинула 3-тю австрійську армію і взяла Станіслав. У бій було кинуто 12 німецьких, 6 австро-угорських і 2 турецькі дивізії. 13 серпня німці дуже пошарпали переможну російську 9-ту армію в Карпатах. Тим часом ідея взяття Ковеля продовжувала гіпнотизувати Брусилова – туди було спрямовано нові резерви, включно з Особливою армією генерала В. І. Гурко (8 корпусів), але всі спроби взяти фортецю виявилися марними. Наприкінці вересня операція як така поступово згасла, хоча запеклі бої в Карпатах, Білорусії та Румунії тривали.

За даними австрійського Крігсархіву та німецького Райхсархіву, австро-угорські втрати за увесь період з червня до кінця 1916 р. становили 639 тис. осіб (з них 45 тис. убитими, 216 тис. пораненими, 378 тис. полоненими і пропалими безвісти), німецькі – 247 тис. осіб (з них до 21 тис. убитими, до 196 тис. пораненими, близько 30 тис. полоненими і пропалими безвісти). Втрати Південно-Західного фронту вбитими з червня до грудня – 200 тис. осіб, пораненими – понад 1,1 млн, полоненими і пропалими безвісти – до 150 тис.). Блискучі початкові успіхи не призвели до бажаних для росіян результатів. Головними результатами битви був вступ у війну Румунії на боці Антанти (щоправда, її армію було швидко розбито і Росії довелося рятувати союзника), певне полегшення для військ Антанти ситуації під Верденом на Західному фронті, а головне – обопільне матеріальне і моральне виснаження австро-угорської та російської армій та імперій у цілому, в яких набирали сили деструктивні процеси, що зрештою привели до революційного вибуху. У цьому плані прорив був «пірровою перемогою» для Російської імперії.

Найкривавішому наступу Російської імператорської армії в Першій світовій війні пощастило з пам’яттю нащадків – він був останньою переможною битвою імперії у війні, яка поклала край її існуванню. Звідси й роздута пресою міфотворчість навколо імені Брусилова та його наступу (сучасники-військові називали прорив Луцьким, за місцем, де він відбувся, як і решту подібних операцій). Перехід генерала на бік червоних спричинив велику популярність битви в радянські часи (в наукових та популярних працях, пресі) аж до протиставлення «новаторських» і «геніальних» дій Брусилова, не підтриманих «зрадниками на інших фронтах та в Ставці», «бездарним» діям англо-французів у битві на Соммі тощо. Саме в такій ролі фігурує подія і в художній літературі – наприклад, романі С. Сергєєва-Ценського «Брусиловський прорив» (1943–1944). Сьогодні зусиллями російських істориків та популяризаторів історії потроху стверджується більш зважений погляд на подію. В Україні – непогано відома з підручників та популярної літератури подія (найчастіше у варіанті «брусиловського міфу»), ніяк не відзначена на офіційному рівні.

17–20 березня 1917 р., Київ.

Головою заочно обрано Михайла Грушевського (1866–1934; видатний історик, автор більше 2 тис. наукових праць, у 1897–1913 рр. голова Наукового товариства імені Т. Шевченка, член Товариства українських поступовців, 1914 р. звинувачений в австрофільстві й засланий до Симбірська, згодом до Казані, після Лютневої революції вступив до партії українських есерів, де перебував до 1921 р., брав участь у підготовці та ухваленні всіх універсалів, наполягав на ухваленні Конституції УНР 1918 р., після приходу до влади гетьмана – приватна особа, у 1919–1921 рр. в еміграції, повернувся до УСРР, був переслідуваний на початку 1930-х рр.), якого тимчасово заміщував Володимир Науменко (1852–1919; видатний діяч громадського руху, літературознавець, борець за українську освіту, до Центральної ради увійти відмовився, 1918 р. міністр освіти в останньому уряді П. Скоропадського, розстріляний більшовиками). Заступники голови в першому складі Ради – Дмитро Антонович і Дмитро Дорошенко (1882–1951; нащадок гетьманського роду, член ТУП, Української партії соціалістів-федералістів, видатний історик, автор понад 1 тис. праць, 1918 р. міністр закордонних справ Української держави, згодом в еміграції), після Всеукраїнського конгресу – Володимир Винниченко (1880–1951; відомий український прозаїк, драматург, художник, революціонер, політик, член УСДРП, 1917 р. голова Генерального секретаріату Центральної ради, автор більшості універсалів та інших документів ЦР, у 1918–1919 р. голова Директорії, пішов у відставку через конфлікт із С. Петлюрою, емігрував до Франції) і Сергій Єфремов (1876–1939; видатний громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української Академії Наук, 1917 р. заступник голови Центральної Ради, генеральний секретар міжнаціональних справ, голова Української партії соціалістів-федералістів, з 1922 р. віце-президент ВУАН, публіцист, один із творців української журналістики, помер у ГУЛАГу).