Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії

Командувачем німецької групи армій «Південь», як і під Дубном – Луцьком – Бродами, був фельдмаршал Герд фон Рундштедт, ударним кулаком німецького наступу – 1-ю танковою групою – надалі керував Пауль Евальд фон Клейст, у битві взяла участь і 2-га танкова група генерал-полковника Гайнца Вільгельма Гудеріана (1888–1954; відзначився в кампанії проти Франції 1940 р., на чолі 2-ї танкової групи успішно провів літньо-осінню кампанію 1941 р., через провал бліцкригу і конфлікти з начальством знятий з посади в грудні 1941 р., у 1943–1945 рр. головний інспектор бронетанкових військ Німеччини, видатний військовий теоретик, популяризатор ідеї «бліцкрігу», ініціатор модернізації німецької армії в міжвоєнний період і «батько» німецьких бронетанкових військ).

Після початкових великих успіхів вермахту в Білорусії (група армій «Центр», наступаючи на північ від прип’ятських боліт, просунулася до Смоленська) і відбиття радянського наступу на Західній Україні Гітлер видав 19 липня вкрай спірну директиву № 33, в якій наказав змінити головні цілі наступу таким чином, щоб ще до початку зими зайняти на півдні Донбас та Крим, а на півночі – Ленінград. Таким чином, головним завданням, поставленим перед вермахтом на осінь 1941 р., по суті став не наступ на Москву, а забезпечення флангів для подальшого головного удару. Виконання директиви дозволило б німцям убезпечити себе від радянських нальотів з Криму на нафтові родовища в Румунії, освоїти Донбас і створити умови для наступного захоплення стратегічно важливих нафтових родовищ на Кавказі. Через те що наступ німецької групи армій «Південь» влітку 1941 р. розвивався повільніше через потужні радянські сили, котрі їй протистояли, в результаті утворився заповнений військами РСЧА «Київський виступ», котрий було вирішено «зрізати». 627 тис. радянських вояків (плюс 28 дивізій резерву, перекинутих згодом) протистояло до 500 тис. німців.

Призупинивши в липні наступ у Київському напрямку, німці завдали низку ударів південніше, їхня спроба фронтального наступу на Київ 7 серпня захлинулася. До середини серпня 1941 р. німецькі дивізії вийшли до Дніпра на всьому протязі від Херсона до Києва. 20 серпня передові частини 1-ї танкової армії перейшли Дніпро біля Запоріжжя. Після запеклих боїв була також захоплена понтонна переправа в Дніпропетровську. Одночасно 17-й армії вермахту вдалося форсувати Дніпро біля Кременчука й створити плацдарм на лівому березі річки до Черкас, а 6-та армія підійшла впритул до Києва, де її зустрів запеклий опір п’яти радянських армій (21-ї, 5-ї, 37-ї, 26-ї, 38-ї). Безпосередньо столиця Радянської України була прикрита потужним укріпленим районом (КіУРом), що простягався на 70 км від Лютежа на півночі до Кончі-Заспи на півдні, складаючись із 257 ДОТів та ДЗОТів, об’єднаних в 14 опорних пунктів. 20 серпня Гітлер остаточно прийняв рішення «зрізати» Київський виступ хоча б і ціною переходу групи армій «Центр» на якийсь час до оборони. Протести Гудеріана з цього приводу були відхилені, і 2-га танкова група «швидкого Гайнца» була спрямована не на Москву, а на південь. Водночас Сталін був упевнений в тому, що головним напрямком для німців лишається московський, і тому охоче вірив повідомленням Кирпоноса про те, що Київ можна і треба обороняти далі (радянська лінія оборони в цей час пролягала по Дніпру за винятком висунутого вперед КіУРа). Тим часом радянські війська Брянського фронту не змогли стримати натиск Гудеріана, який, розпочавши 24 серпня свій наступ, 7 вересня вийшов до Конотопа, опинившись «за спиною» радянських армій під Києвом. Назустріч Гудеріану рвалися танкісти Клейста, котрі з останніх чисел серпня наступали від Кременчука на північний схід. Вирішальний момент настав 10–11 вересня – Тупиков і Будьонний наполягали на відведенні військ із ще не замкнутого «Київського мішка», Шапошников був проти, Сталін вагався, але фанатична впевненість Кирпоноса в можливості зупинити німців переконала його замінити Будьонного на Тимошенка (12 вересня) і не дати дозволу на відхід. У результаті в ході боїв за Лохвицю 13–15 вересня гігантське кільце оточення навколо 4 радянських армій (5-ї, 21-ї, 26-ї, 38-ї) було завершене. Наступні кілька днів були бездарно згаяні радянським керівництвом, яке лише 17 вересня передало запізнілий наказ про прорив з Києва на схід. 19 вересня було залишено Київ, німці почали планомірно розсікати оточене угруповання. 20 вересня загинув майже весь штаб Південно-Західного фронту, 26 вересня останні бої в «мішку» завершилися. З оточення вийшли не більш ніж 15 тис. радянських воїнів.

Офіційні цифри радянських втрат: 616 304 загиблих і полонених, 84 240 поранених, 411 танків, 28 тис. гармат і мінометів, 343 літаки. Німецькі втрати груп армій «Південь» і «Центр»: 31 874 осіб убитими і полоненими, 96 796 пораненими, по кілька десятків танків Клейста і Гудеріана. Поразка Південно-Західного фронту відкрила німецьким військам шлях на Східну Україну, в Приазов’я і Донбас. Водночас відволікання 2-ї танкової групи з центрального напрямку на південь уповільнило просування групи армій «Центр» і дозволило радянському командуванню підготуватися до оборони Москви, що мало вирішальне значення для ходу війни.

Медаль «За оборону Києва» була заснована останньою з нагород за оборону радянських міст (1961 р.) – Сталін не любив згадувати про безпрецедентну за масштабами в історії воєн Київську катастрофу. 1965 р. Києву було присвоєно звання «Місто-герой». Сьогодні пам’ять про подію увічнена в музеях і пам’ятниках столиці України (зокрема, пам’ятний камінь к районі Деміївки, де проходила 3-тя лінія оборони міста), про неї нерідко згадують преса, історики-професіонали та любителі військової історії.

30 жовтня 1941 (початок боїв на далеких рубежах) – 4 липня 1942 р., Севастополь, місто державного значення, Україна.

На початку оборони нею керував Гордій Іванович Левченко (1897–1981; активний більшовицький діяч часів Громадянської війни, 1940 р. віце-адмірал, у жовтні – листопаді 1941 р. на чолі оборони Криму, знятий з посади через поразки, розжалуваний у капітани 1-го рангу, 1944 р. адмірал, у 1944–1956 р. заступник наркома ВМФ), Чорноморським флотом командував віце-адмірал Пилип Сергійович Октябрський (Іванов, 1899–1969; 1938 р. командував Амурською флотилією, з 1939 р. Чорноморським флотом, 1944 р. адмірал, у 1948–1951 рр. був першим заступником головкому Військово-морських сил СРСР), Приморською армією з жовтня 1941 р. командував генерал-майор Іван Юхимович Петров (1896–1958; у 1920-х рр. боровся з басмачами, обороняв Одесу і Севастополь, з серпня 1942 р. командував 44-ю армією на Кавказі, з березня 1943 до березня 1944 р. командувач Північнокавказького фронту, провів низку успішних операцій, генерал армії, з квітня 1944 р. на чолі 2-го Білоруського, з липня – 4-го Українського фронту, звільняв Закарпаття).