Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії
- Название:100 ключових подій української історії
- Автор:
- Жанр:
- Издательство:Литагент «Клуб семейного досуга»7b51d9e5-dc2e-11e3-8865-0025905a069a
- Год:2014
- Город:Харків
- ISBN:978-966-14-5667-8
- Рейтинг:
- Избранное:Добавить в избранное
-
Отзывы:
-
Ваша оценка:
Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії краткое содержание
Неупереджений погляд на героїчне минуле українського народу!
Найвизначніші події нашої історії – від заснування Києва до прийняття Конституції! У цій книжці детально описано події, які вплинули на розвиток та становлення України. Саме вони зробили Українську Державу такою, якою ми знаємо її сьогодні. Автор достовірно розповідає про найцікавіші факти нашої історії.
100 ключових подій української історії - читать онлайн бесплатно ознакомительный отрывок
Интервал:
Закладка:
Після перемоги під Сталінградом перед радянським командуванням відкрилися ще принадніші перспективи – розгромити остаточно німецьку групу армій «B», південний фланг якої тепер «висів у повітрі» і в результаті зазнав сильних радянських ударів у ході січневих Острогозько-Росошанської та Воронезько-Касторненської операцій. Після них більш-менш суцільний німецький фронт на значній ділянці від Лівн до Старобільська перестав існувати, і 23 січня Й. Сталін затвердив план наступної наступальної операції – «Зірка», що передбачала передусім оволодіння Харковом. Реалізацію плану поклали на Воронезький фронт. Одночасно готувався наступати і Південно-Західний фронт під командуванням одного з найбільш азартних радянських командувачів М. Ватутіна, який вирішив оточити донбаське угруповання німців ударом на Артемівськ – Сталіно – Маріуполь, відрізавши заразом шляхи відступу з Кавказу через Ростов частин групи армій «A». Ставки були великі: у разі успіху перемога могла затьмарити собою Сталінград. Розроблений штабом М. Ватутіна в січні 1943 р. план операції «Стрибок» передбачав і продовження, аж до виходу до Азовського моря і відсікання Криму. Проте стан радянських військ, особливо мобільних частин, на січень 1943 р. погано відповідав широкомасштабним планам командування. У складі найсильнішої 3-ї танкової армії, що мала брати Харків, було до 50 тис. вояків і всього 223 танки. У всьому Південно-Західному фронті, що теж не відпочивав від часів Сталінграду, було 986 танків, багато полків і бригад залишилися без техніки. Головна ударна сила радянського «Стрибка» – група М. Попова – налічувала на момент початку наступу лише 137 танків. Всього на початку битви з радянського боку взяли участь до 210 тис. осіб, у ході оборони Харкова від німецького контрудару – до 350 тис. зі складу 2 фронтів.
Радянський план битви ґрунтувався на недооцінюванні сил ворога. Німці вже встигли перекинути з Кавказу ослаблені, але все ще грізні 1-шу та 4-ту танкові армії, до Харкова почали прибувати частини свіжого Танкового корпусу СС. Німецькі війська на початку Третьої битви за Харків становили до 70 тис. осіб, у ході битви німці отримували значні підкріплення. Німецькі танкові війська мали: 1-ша й 4-та танкові армії – разом до 350 танків, у ході боїв німці отримали елітну дивізію «Велика Німеччина» (106 танків) і Танковий корпус СС (3 дивізії – «Лейбштандарт Адольф Гітлер» – далі «ЛАГ», «Райх» та «Мертва голова», разом близько 340 танків). Маючи на початку боїв за Харків до 200 літаків, німці швидко перекинули в район битви майже увесь 4-й повітряний флот (до 1 тис. літаків), завоювавши панування в повітрі.
Битва в умовах морозів, а згодом весняної багнюки стала перевіркою на міцність і виснажених після Сталінграда танкових, кінних та піхотних корпусів РСЧА і не менш втомлених корпусів та дивізій вермахту (виняток становив хіба що свіжий Танковий корпус СС, вперше в своїй історії введений у бій у такій ролі).
Битва розпочалася 29 січня 1943 р. з наступу радянської 6-ї армії (Південно-Західний фронт) на позиції двох німецьких піхотних дивізій групи Ланца під Куп’янськом. Обидві дивізії, зазнавши великих втрат, розпалися на декілька груп і були оточені вже до 6 лютого. Радянські війська зайняли Куп’янск, Ізюм і Балаклію, поступово відрізаючи харківське угруповання німців від донбаського. Радянська піхота і за нею група Попова 2 лютого вступили у важкі бої під Лисичанськом з 19-ю, ослабленою 27-ю і 3-ю танковими дивізіями вермахту (почалася операція «Стрибок»). 6 лютого німці залишили Лисичанськ і Краматорськ. До 10 лютого радянське просування на Артемівськ було зупинене контратаками 3-ї і 7-ї німецьких танкових дивізій, а також діями штурмовиків люфтваффе.
2 лютого почалася «Зірка»: 3-тя танкова армія П. Рибалка узяла Великий Бурлук, до 10 лютого у боях з частинами «ЛАГ» і «Рейху» артилеристи, нечисленні танкісти і піхота П. Рибалка форсували річку Сіверський Донець, узявши Печеніги і Чугуїв. У прориви було кинуто радянську кавалерію. 9 лютого радянська 40-ва армія взяла Бєлгород. Ситуація для групи Ланца стала критичною – назрівало оточення. 11 лютого радянські частини були вже на підступах до Харкова, обходячи місто із заходу; наступного дня їм вдалося в ході жорстоких боїв оволодіти Роганню, були розбиті німецькі 320-та і 298-ма піхотні дивізії. Контрудар мотопіхоти СС змусив окопатися кавалеристів радянського 6-го кавкорпусу, і оточення Харкова із заходу не вийшло, тоді як до 14 лютого з півночі місто вже майже обійшли війська РСЧА. Того ж дня групу Ланца передали в розпорядження групи армій «Південь». До цього часу дивізії «ЛАГ» і «Рейх» перебували в напівоточенні і мали на руках наказ Гітлера ні в якому разі не здавати Харків. 15 лютого Пауль Хауссер відкрито порушив цей наказ і почав відведення дивізій СС на захід, прикриваючи відступ батальйоном штурмових гармат, рятуючи еліту військ СС, дивізію «Велика Німеччина» і залишки двох піхотних дивізій. Радянська 40-ва армія швидко взяла місто, німці зайняли оборону на захід від Харкова.
Тим часом Південно-Західний фронт продовжував свій «Стрибок», ведучи силами рухливої групи М. Попова важкі бої за важливий центр комунікацій – місто Червоноармійське. Існував великий шанс того, що радянські частини переріжуть комунікації 1-ї танкової армії у складі донбаського угруповання німців. Ситуацію для німців врятувала контратака бойової групи командира 11-ї танкової дивізії Г. Балька. Червоноармійське Попов узяв, але в результаті декількох німецьких контратак і повітряних нальотів втратив майже всі танки. Здавалося, тепер ніщо не завадить танкам резервних радянських 1-го гвардійського і 25-го танкового корпусів вирватися на простір і дійти до Дніпропетровська та переправ на Дніпрі – діру між групою Ланца і донбаським угрупованням німців закрити було майже неможливо. Проте Ватутін, що рвався до плацдармів на Дніпрі, прогледів (не без «допомоги» радянської авіарозвідки, що сприйняла пересування німецьких колон за початок відступу з Донбасу) можливість потужного німецького контрудару. Цей контрудар організував Манштейн із певною допомогою А. Гітлера, який прилетів із Берліна і в ході довгої непростої бесіди переконався в необхідності спочатку врятувати ситуацію в Донбасі, а вже потім відбивати Харків. Контрудар завдавали з півночі частини танкового корпусу СС (загальне керівництво групою німецьких військ тут здійснював генерал В. Кемпф), з півдня – частини 1-ї та 4-ї танкових армій. Головною метою мало стати відсікання радянської 6-ї армії, що прорвалася, і групи Попова. Контрудар почався 19 лютого: дивізію СС «Рейх» було спрямовано на південь («ЛАГ» та інші частини залишилися тримати фронт на захід від Харкова, на допомогу їм почали прибувати ешелони з людьми і технікою «Мертвої голови»), танкові дивізії Гота – на північ, через Червоноармійське. Мотопіхота СС швидко вклинилася у фланг радянської 6-ї армії, що продовжувала наступати углиб Донбасу, на Синельникове. Разом із пікірувальниками есесівці відбили радянські контратаки і до 23 лютого з’єдналися з 17-ю, 6-ю танковими дивізіями Гота і дивізією СС «Вікінг» у Павлограда, оточивши радянську 6-ту армію. Отже, загрозу тилам донбаського угруповання Манштейн усунув.
Читать дальшеИнтервал:
Закладка: