Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії

Ситуація для РСЧА ускладнилася ще й тим, що, поки залишки колишнього німецького гарнізону Харкова з дивізій вермахту і «ЛАГ» стримували танки Рибалка, з району Краснограда дивізія СС «Мертва голова» почала наступ проти радянської 3-ї танкової армії. Спроби 6-ї армії Харитонова вирватися були марні, і на допомогу оточеним 1 березня кинули зведену танкову групу зі складу 3-ї танкової армії (майже половина з 105 танків Рибалка), яка сама потрапила в оточення біля села Кегичівка, але, втративши майже всі танки, вирвалася до своїх. Одночасно була розгромлена велика частина радянської 6-ї армії і групи Попова, залишки яких тримали оборону. До кінця лютого радянський наступ на усіх ділянках, про які йшлося вище, було зупинено, ініціатива перейшла до німців. Усі три зібрані в кулак дивізії корпусу СС мали 147 готових до бою танків і 42 штурмові гармати, а також чимало своїх і трофейних протитанкових гармат. Найменш потерпілі в боях «ЛАГ» і «Мертва голова» стали тепер головною ударною силою німців. 6 березня частини «ЛАГ» завдали удару піхоті армії Рибалка під Новою Водолагою, 7–8 березня оволоділи Люботином і Коротичем, наступаючи зручним Полтавським шосе прямо на Харків.

Найбільш знакові (принаймні для харків’ян декількох повоєнних поколінь) події розгорнулися на південь від Харкова, в районі Зміїв – Таранівка – Соколове – Рокитне. За офіційною радянською версією, тут наступ двох німецьких танкових дивізій, 6-ї і 11-ї, зупинили «27 гвардійців-широнінців», а також чехословацький батальйон Л. Свободи. У будь-якому разі німецькі танки тут зустрів щільний вогонь артилерії, внаслідок чого німецькі танкові дивізії не досягли прориву через Мжу і виходу до південної околиці Харкова. Бої за Таранівку тривали до 9 березня, коли мотопіхота німецької 6-ї танкової дивізії узяла-таки село. 8 березня в результаті довгого бою та сама дивізія узяла село Соколове. У результаті бою німці спалили село декількома вогнеметними танками, розбивши посилену роту О. Яроша зі складу батальйону Л. Свободи. Але Мжу ворог не перейшов, радянська оборона встояла. Поки 6-та дивізія намагалася форсувати Мжу, 9 березня частини німецької 11-ї танкової дивізії форсували річку і взяли з тилу укріплене село Рокитне, після чого рушили на Мерефу – наступ з півдня на Харків тепер розвивався без перешкод. Й. Сталін дозволив залишити Харків тільки 15 березня, коли вже давно впала багатостраждальна Таранівка. Ще 10 березня Пауль Хауссер отримав наказ почати штурм Харкова. Почалися міські бої, до 15 березня місто було майже оточене дивізіями СС, і П. Рибалко почав відводити частини своєї армії на схід, хоча прорватися вдалося далеко не всім. Останнім кривавим акордом третьої битви за Харків стало взяття 18 березня Бєлгорода есесівцями (бойовою групою Й. Пайпера). У боях навколо міста загинули танки радянських 2-го і 3-го гвардійських танкових корпусів В. Баданова и І. Вовченка. На цьому контрнаступ Манштейна завершився – радянські війська зайняли більш-менш стійку оборону.

Втрати радянських військ були великими: за офіційними радянськими оцінками: до 44 тис. убитими і полоненими, до 41 тис. пораненими. За німецькими даними, з 21 лютого до 18 березня німці знищили або захопили 567 радянських танків та понад 2,2 тис. гармат і мінометів. На кінець боїв у танкових дивізіях СС було по 30–35 танків, ще гірша була ситуація в дивізіях вермахту. Людські втрати німців були також чималими, але помітно меншими за радянські – корпус СС втратив 11,5 тис. осіб убитими, пораненими і пропалими безвісти, плюс невідомі втрати дивізій вермахту. У ході боїв були мобілізовані до РСЧА та загинули або були вбиті солдатами СС і вермахту багато тисяч харків’ян. Німцям востаннє у війні вдалося переламати хід бойових дій на свою користь у стратегічному масштабі, створивши південний фас Курської дуги.

За радянських часів окремі епізоди битви були дуже добре відомі (бої за Таранівку та Соколове) – радянська пропаганда використовували образи широнінців – «нових панфіловців» та чеських вояків для зміцнення бойового духу військ і патріотичного виховання громадян під час та після війни, на честь героїв називали вулиці й проспекти (зокрема в Харкові), було створено пам’ятники та музеї на місцях бойових дій, проте битва в цілому аж ніяк не була добре знана в СРСР (як і у випадку з Другою битвою за Харків, у Німеччині і в Європі в цілому ситуація була діаметрально протилежною – остання велика німецька перемога на Східному фронті була добре пропіарена). У 1990-х рр. ситуація в Україіні та Росії помітно змінилася на краще зусиллями істориків. Річниця битви відзначається на місцевому рівні.

24 січня – 17 лютого 1944 р., район міст Корсунь-Шевченківський – Шпола – Звенигородка – Городище (нині райцентри Черкаської області).

Радянським 1-м Українським фронтом командував генерал армії Микола Ватутін, 2-м Українським – генерал армії Іван Степанович Конєв (1897–1973; з червня 1943 р. командувач Степового, згодом перейменованого на 2-й Український фронту, один із героїв Курської битви, Бєлгородсько-Харківської операції, битви за Дніпро, з 20 лютого 1944 р. маршал Радянського Союзу, успішно провів Львівсько-Сандомирську та Вісло-Одерську операцію, брав активну участь у взятті Берліна та Праги, придушував Угорську революцію 1956 р., брав участь у Берлінській кризі 1961–1962 рр.).

Німецькою групою армій «Південь» командував фельдмаршал Еріх фон Манштейн. 8-ю армією групи армій «Південь», що стала мішенню радянського наступу, командував генерал піхоти Отто Велер (1894–1987; герой Першої світової війни, досвідчений штабіст, з квітня 1942 до квітня 1943 р. начальник штабу групи армій «Центр», з серпня 1943 р. на чолі 8-ї армії, з грудня 1944 до квітня 1945 р. останній командувач групи армій «Південь»); двома оточеними корпусами зі складу армії командували кавалер багатьох орденів, досвідчений генерал артилерії Вільгельм Штеммерманн (1888–1944; учасник Першої світової війни, 1939 р. генерал-майор, учасник Польської і Французької кампаній, з серпня 1941 р. генерал-лейтенант, з грудня 1943 р. командир 11-го армійського корпусу, загинув під час прориву з оточення); генерал-лейтенант Теобальд-Гельмут Ліб (1889–1981; учасник Французької кампанії, Сталінградської битви, битви за Дніпро, на початку 1944 р. командувач 42-го армійського корпусу, восени 1944 р. воював у Північній Італії).

У результаті осіннього та зимового наступу Червоної армії утворився чималий виступ лінії фронту з німецького боку на захід від Черкас, який утримували частини німецької 8-ї армії. Гітлер наказав утримувати виступ з політичних міркувань, попри неодноразові попередження Манштейна щодо небезпеки радянського наступу з метою оточення німців. Цим вирішили скористатися радянські воєначальники – М. Ватутін розробив план наступу, затверджений Й. Сталіним. Для здійснення плану оточення ворога виділили значні сили зі складу 1-го та 2-го Українського фронтів – до 260 тис. осіб (29 стрілецьких дивізій, 1 механізований, 4 танкових корпуси), до 5,3 тис. гармат і мінометів, на початку наступу – до 600 танків та самохідних гармат (плюс близько 400 Т-34, отриманих 1-м Українським фронтом як підкріплення в період з 22 січня до 2 лютого), 1054 літаки. З німецького боку в оточенні опинились до 60 тис. осіб, до 60 танків і самохідних гармат, 242 гармати і міномети (88-ма піхотна дивізія, корпусна група «Б», 57-ма, 72-га, 389-та піхотні дивізії, танкова дивізія СС «Вікінг» і 5-та панцергренадерська бригада СС «Валлонія»); у спробах деблокувати оточені німецькі корпуси взяли участь до 80 тис. осіб, до 750 гармат і мінометів, 201 танк 3-го і 58 танків 47-го танкового корпусу (ймовірно, в ході битви вони отримували якісь невеликі підкріплення), кількасот літаків. Обидві сторони припустилися кількох помилок в оцінюванні ситуації, що зрештою привело німців до великого оточення, а радянське командування – до провалу спроб не допустити німецького прориву. Бойові дії для обох сторін ускладнювала рання весна і жахлива багнюка.