Константин Матухно - Фундаментальная наука

— Красное, подвальное, к шашлыку. Трёхлетней выдержки.

— Странное название.

— У него все они так называются.

— У кого?

— У Кота. Это один мой знакомый, он мне всё вино даёт. Всё, кроме «Кагора». Это я по-лучаю из других рук.

— А почему такое название?

— Раньше, когда он жил в квартире, с родителями, и ставил вино у батареи отопления, всё вино у него называлось «Прибатарейное». Только с вариациями «Сухое», «Сладкое», «Молодое клубничное». А потом он обзавёлся собственным домом. И сделал там себе винный погреб. Но название «Погребное» для вина не подходит, слишком созвучно с погребением. Вот он и называет вина «Подвальными». Опять же — с вариациями по рекомендуемому использо-ванию и выдержке.

— Понятно.

— Я тебя с ним познакомлю. Он тебе вина подарит.

***

Что случается, когда собираются вместе пятеро магов?

Диапазон возможностей огромен — от «ничего» до Армагеддона. Самый благоприятный исход для окружающего мира конечно же «ничего», хотя тот факт, что встретились пять магов уже сам по себе является СОБЫТИЕМ. И в наше время и в нашем мире.

Пять магов действительно однажды встретились и с тех пор существовали одной командой, всегда были вместе, независимо от разделявших их расстояний. Им было по тринадцать лет, когда они впервые собрались вместе. Тогда они еще не вполне осознавали свою силу, но каждый из них уже шел по отличному от остальных людей пути. Они вместе взрослели, вместе постигали свой дар. И тренировались. Изо дня в день, практикуясь попеременно в магии и боевых искусствах, а когда и то и другое перешло в разряд «способностей» — слив их воедино.

А когда их команде исполнилось семь лет они пошли в гости. За тысячу километров и тысячу лет от своего дома.

Ночь лишь слегка сгустилась там, где возникли пять человек, нырнувших сквозь время. Двор терема был пуст в предрассветный час, только в одном из окон светился огонёк.

«Біля Перевесищанських воріт князя Володимира ждав воєвода Вовчий Хвіст.

— Я зробив усе, як ти велів, княже… Коні готові, у дворі над Стугною нас ждуть, можемо їхати.

— Воєводо! Про те, що ми робимо, ніхто не повинен знати.

— Я твій слуга, княже.

— То й поїхали.

Воєвода мчав першим, він добре знав шлях до Стугни, на березі якої був княжий, а поруч і його власний двір. Князь поспішав за ним, мовчав, думав.

«Дуже шкода, — думав князь, — що я не поговорив про це з Рогнідою. Втім, що вона може мені порадити, — де діє розум, не серце покладатись небезпечно…

І ні боярам, ні воєводам не можу цього сказати, — роблю не тому, що вони бажають, саме життя примушує мене».

Коні летіли серед чорної ночі все швидше й швидше.

«Не заради себе це роблю, заради всіх…» Вони примчали до княжого двору над Стугною незадовго до світання, Коли там усі повинні були б спати.

Але хтось, либонь, ждав там князя і воєводу, бо в одному з вікон терема, що стояв на високій кручі над водою, світився вогник, Коли ж коні затупотіли в дворі. Хтось одразу вийшов на ганок, привітав пізніх гостей.

У просторій палаті, де горів трисвічник, князя зустрів старий священик Григорій, що служив у давні часи ще княгині Ользі і якого заздалегідь привіз сюди Вовчий Хвіст. Він сидів біля столу, на якому лежав пергамент, схопився, тільки князь переступив поріг палати.

— Уклін тобі, княже! Що привело тебе сюди в цю пізню годину і навіщо я тобі потрібен?

Князь Володимир відповів на вітання, сів на лаві. Священик Григорій повернувся до свого крісла біля столу.

Усе навкруг — жовтаві вогні трисвічника, пергамент на столі, спокійне обличчя сивобородого священика, а найбільше його очі, голос — заспокоювало князя, кликало до одвертої, щирої розмови.

— Я хочу говорити з тобою про душу й віру, отче, — сказав князь.

— Усі, що приходять до мене, — відповів священик, — говорять про душу й віру, і я радо допомагаю їм. І ти, княже, говори одверто — тут тільки ти, я, та ще Бог.

— Хочу сказати про Русь, — князь Володимир підняв руку й показав на чорне вікно. — Ось вона стоїть поруч і далі, далі, скрізь навкруг… Я люблю її, отче, бо вона вспоїла мене й вскормила, сам також нічого заради неї не шкодував — ні сил, ні крові, ні життя; я молився і вірив її богам, як отець мій, діди й прадіди князі.

— Відаю, княже, все відаю, знаю, — згодився священик.

— Але що трапилось? — повів далі князь Володимир. — Чом неспокійна моя земля і її людіє, чому роздирають їх напасті й страсті, немає ладу в землях, городі Києві, на Горі? А ще немає спокою, тиші в душі моїй, віри немає… Куди іду, куди мушу йти, куди вести людей моїх?

Він замовк, згадуючи, либонь, багато минулих літ.

— Я й шукав, вір мені, я довго й уперто шукав віри; до мене приходили булгари з-над Волги, що моляться Бахмуту, юдеї з Хозарії, благовісники римського папи… Я сказав їм коротко: не вюрі, не можу вірити в богів ваших.

— Я знаю про всі твої сумніви й дерзання, — підняв голову священик, — довго й терпеливо ждав тебе, бо знав, що ти ніде не знайдеш і ні в кого не візьмеш віри, бо вона вже давно прийшла й утвердилась на Русі, княже…

Тепер сам священик, мабуть, хотів дещо пригадати, через що й сказав: —Я давно знаю тебе, княже, ще з того часу, Коли ти немовлям лежав у палаті княгині Ольги, а я разом з нею стояв над тобою; вже тоді вона хотіла тебе охрестити, готові були купіль, євангеліє, хрест, але твій отець Святослав не дав княгині Ользі цього зробити.

Князь Володимир ловив кожне слово, а сам пригадував інший, давноминулий час, Коли стояв поруч з отцем, чув: «А Коли, сину, прийде час, що зникне покон отців наших і настане новий покон, отречуться люди від Перуна і восхотять Христа, ти не переч їм…» — Так і пішло, — говорив далі рівним, спокіним голосом священик. — Отець твій Святослав залишився у вірі старій і так загинув, ти все своє життя такожде був у цій вірі…

— Ти осуджуєш мене за це, отче?

— Ні, — одразу ж відповів і лагідно посміхнувся священик, — ти робив, що міг, діяв по слову отця, тільки так і мусив жити, робити… Я любив, — закінчив священик, — бабу твою християнку Ольгу, віротерпимого отця твого Святослава, як же мені не любити тебе — їхнього онука й сина?!

— Спасибі, отче! — щиро сказав Володимир.

— Нині ти прийшов до мене з спраглою душею… Знаю, розумію, виджу, княже! Хочеш, скажу… Не токмо тобі, а всім людям Русі важко, не той нині світ, що був раніше, не так живуть люди, як колись, многотрудним стало життя, багатий клопочеться про своє гобино, убогий не бачить щастя на землі, кожен хоче в щось вірити, але як — у єдиній родині отець молиться Перуну, а діти — іншому Богу. І ти сам, маючи багатство й силу, а підпорою бояр, воєвод, дружину, боїшся життя, не знаєш, як жити… Говори, княже, чи правда це?