Радмір Говтва - ПереродженнЯ

Перші ж дві години пошуку дали позитивний результат. Були знайдені дві печери. Вони були розташовані в лісистій частині гір на значному віддаленні друг від друга. Поруч із ними зручних місць для посадки скутерів не було, але підходяща точка була ледве вище, у межах напівгодини ходьби. Створювалося враження, що печери й площадки рукотворного походження. Відразу, у зазначені координати, з корвета «Швидкий» були вислані чотири десантні групи, по дві до кожної печери.

Прибувши на місце, перша пошукова група зштовхнулася з не дуже приємним сюрпризом. Від місця посадки глайдерів йти було дуже складно: спуск під дуже крутим кутом. Плавний спуск був можливий, тільки якщо йти убік від печер. Це небагато подовжувало маршрут. Але чи варто йти в обхід? Раптом там є пастки? Якщо дуже акуратно, то спуститися можна й по схилі. Чужі на планеті були: постановники перешкод, захоплені кораблі. Якщо в печерах людей убити вони не зважилися або не змогли, то встановити пастки на шляху до печер вони цілком могли. Погодивши маршрут з командиром «Швидкого», десант почав акуратний спуск по схилі. Проте дрон, він був тягарем, такі спуски не для нього – прийдеться в печеру входити без нього.

Дійшовши до входу в печеру, десант виставив охорону у входу й двома групами ввійшов усередину. Освітлення в печері не спостерігалося. Використовуючи власні ліхтарики, пошуковці повільно рухалися вперед, переглядаючи через сканер наявність можливих схованих засобів загородження або джерел тепла. Печера стала небагато заглиблюватися й уходти вправо. Пройшовши кілька метрів, стало пробиватися легке світло. У міру наближення до нього, світло ставало усе яскравіше і яскравіше. Далі тунель уже добре освітлювався. Світильники використовували енергію геомагнітного поля. Тепер йти було зовсім просто, було світле, і підлога була вирівняна. Печеру явно готовили заздалегідь, швидше за все до початку війни. Це були технології людей, виходить, зустріч очікувалася із представниками поселенців. Через сотні півтори метрів група вперлася в тупик. Дивно, не може цього бути. Отут, напевно, повинна бути двері. Замаскований вхід. Інакше до чого це все? Але сканер нічого не показував, ніяких видимих слідів проходу.

Раптом за спиною стеля стала опускатися й утворився плавний підйом у гору. Група виявилася розділена на дві частини, тих, хто залишився з боку входу, відділені стелею, що опустилася, і тих, хто залишився притиснутим у тупику. Зі спуска на групу дивилися дві захищені турелі, а через енергетичний щит на них були спрямовані плазмагони піхотинців. Вести бій не було ні якого сенсу, вся група була, як мішені в тирі. Опустивши свою зброю, сержант дав команди іншим зробити те ж саме. Піднявши праву руку нагору, він вимовив: «Світ вашому будинку. Я сержант Метрополії Батьківщини, ми проводимо пошукову операцію в секторі 3.9».

У відповідь на це, через щит вийшла світловолоса людина білої раси в синій формі капітана десантного підрозділу піхоти. Піднявши праву руку нагору він привітам словами: «Світ вам. Я капітан поселенців п'ятої стільники колоністів сектора 3.9 ГЕІ Метрополії Батьківщини».

Капітан був підтягнутий, створював враження дуже впевненої в собі людини. У ньому відчувалася велика внутрішня сила. Виникало відчуття, що він розуміє всю ту величезну відповідальність, що лежить на ньому, і при цьому він її приймає й несе на собі. Погляд його був наповнений силою і усвідомленням всієї відповідальності, що на ньому лежала. Він хоч і виглядав моложавим, відчуття було, що це навчена досвідом людина, що усе зрозуміла і, не дивлячись на це, не відступила, а робить те, що повинна.

Після вітання капітан завірив, що нікому не заподіють шкоду, скомандував пошуковій групі скласти зброю й рухатися за ним. Якщо вони ті, за кого себе видають, у них немає ніяких причин для занепокоєння. Контакт сутностей сержанта й капітана давав чітке розуміння безпеки.

– Не варто хвилюватися сержант, – сказав капітан, – це всього лише стандартна міра безпеки, ви повинні це розуміти.

Що ж, – подумав сержант, – буде правильно підкоритися. Частина групи залишилася зовні, і, напевно, уже повідомила про подію. Якщо буде необхідність, величезні кораблі рознесуть гору в пил.

Сержант жестом дав команду групі скласти зброю й відійти назад на два кроки.

До них спустилися п'ять чоловік у камуфляжі десантників, всі як один підтягнуті й зібрані, зібрали зброю й піднялися назад.

– Ідіть за мною, – сказав капітан і жестом подав знак рухатися за ним. Під конвоєм група піднялася наверх і ввійшла в глиб печери. Стеля піднялася, закривши прохід до поселенців і відкривши його для групи прикриття.

Після того, як стеля піднялася, група прикриття не виявила в просторі розвідгрупу. Про це негайно було повідомлено командирові корвета «Швидкий».

Група йшла по тунелю, що став значно ширше. Тунель ішов вниз, у глиб гори. Було видно, що бойова охорона тунелю була організовано грамотно, турелі на різних рівнях, бійниці для піхоти. Цікаво, кого вони побоюються? Капітан був не говіркий. Поки групу вели в невідомому їм напрямку, сержант уважно вивчав тунель, запам'ятовував місця, відзначав у куточках пам'яті пости охорони. Його сутність не випробовувала страху, не відчувала небезпеки. А от носій був на взводі. Все-таки, логіка й аналіз свідомості носія досить сильні, і підказки сутності, інтуїції, у моменти невизначеності й небезпеки перекриваються їх посиланнями. Навчитися користуватися ними повною мірою автоматично носію ще стояло навчитися. Цей навик напрацьовується.

Пройшовши тунелем хвилин десять, групу завели в кімнату із двома широкими дерев'яними тапчанами й невеликим столиком, на зразок газетного. На столі стояли два скляних глечики з водою й три склянки. Під стелею горіли п'ять ламп, світла від яких вистачало з лишком. З'явилося відчуття, що час став тягтися дуже повільно. Невідомість тримала в напрузі. Заспокоювала думка, що якби їх хотіли вбити, то зробили б це вже давно.

Двері розгорнули, і в кімнату ввійшов той же капітан і чемно запропонував сержантові групи пошуку пройти з ним. Поки одному. Сержант прийняв пропозицію, не прийняти її він не міг. Не чекати ж отут вічність, поки надійде нова пропозиція, і застосовувати силу.

Вони пройшли по коридору, завернув вправо й увійшли у двері, що охороняли два десантники. Увійшовши у двері, вони потрапили велику залу, де було багато людей. На невеликій кафедрі, ледве вище інших за столами сиділи п’ять чоловік. Двоє з них точно були жерці. Їх поплутати з кимсь дуже складно. Мудрість, проникливість і концентрація уваги просто були написані на їхньому обличчі, у погляді. Їхній пронизуючий погляд викликав якийсь острах. Було враження, що тебе просто сканують як зовні, так і зсередини. У них були довгі світлі волосся, акуратно доглянуті бороди. Одяг був білосніжними й розшитий золотими рунами на плечах. Вони не виглядали старими, навпроти, створювалося враження, що їхній вік від сили два періоди. Але це був явно не так, тому як жрець не може бути таким молодим