Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

Проте в нас є один ворог, з яким на Землi не доводиться зустрiчатись, принаймнi так щiльно, як доводиться нам. Це - космiчне промiння, яке пронизує майже все на своєму шляху i йде звiдкись з глибин Всесвiту. Вадим Сергiйович встановив, що головний потiк космiчного промiння йде з боку крабовидної туманностi Тельця, але вiн не певний, що немає ще й iнших напрямiв. Цей потiк дедалi посилюється i нинi спричиняє безлiч неприємностей для нас.

Вадим Сергiйович провадив свої дослiдження з самого початку подорожi. Микола Петрович каже, що цi дослiдження - найважливiше його завдання на першому етапi шляху корабля, бо експедицiя мусить пролити свiтло на природу i походження загадкового космiчного промiння. Спочатку це промiння день у день ставало активнiшим. А тепер, кiлька днiв тому, воно досягло якогось максимуму. Сокiл сказав тодi:

- Образно висловлюючись, ми летимо серед потоку космiчного промiння, який аж нiяк не слабшає. Нiколи не гадав, Що воно може досягти такої iнтенсивностi!..

Ван Лун жартiвливо озвався:

- Шкодую, нема парасольки вiд такого дощу. Може, треба винайти?..

Вiн iнодi дуже смiшно говорить, професор Ван Лун. I по-нашому, i не зовсiм по-нашому. I жартує з таким серйозним виглядом, що не вiдразу зрозумiєш. Але менi вiн страшенно подобається, такий розумний, завжди серйозний i стриманий, не скаже зайвого слова.

Так-от, Ван Лун пожартував вiдносно парасольки, якою можна було б прикритися вiд космiчного промiння; йому i на думку тодi не спадало, як нам доведеться ще згадувати його слова...

Насамперед, космiчне промiння позбавило нас радiозв'язку з Землею i вiдрiзало астроплан вiд земних постiв керування. Сталося саме те, чого побоювався Микола Петрович, i тепер нам доводиться уважно стежити за курсом корабля i, якщо треба, то вже самим виправляти його.

Я вже писала, що кiлька днiв тому радiозв'язок з Землею рiзко погiршав. Чiткий i ясний до того голос диктора Землi почав тонути в трiскотiннi i шумах електричних розрядiв. У мене було таке враження, нiби десь поблизу вдарила мiцна гроза, яка заважає нам чути радiопередачу з Землi. Спочатку це були окремi потрiскування й удари - як вiд гуркотiння грому. Потiм у репродукторi здiйнявся суцiльний гуркiт, голосу диктора вже не можна було чути, вiн немов з трудом пробивався крiзь хвилi того гуркоту.

Микола Петрович спробував слухати без репродуктора, через навушники, але довелося кинути i їх. Голос диктора зник зовсiм, заглушений розрядами.

З останнiх уривчастих фраз, якi долинули до нас, було зрозумiло, що й на Землi перестали чути нашу передачу. Тiльки там не було отих набридливих розрядiв, а просто сигнали астроплана почали слабшати, затухати - i зникли зрештою зовсiм. Ну, та це зрозумiло, адже ж наша радiостанцiя вiдносно слабенька, її потужнiсть не йде нi в яке порiвняння з потужнiстю земних передавачiв. I нашi сигнали просто заглушилися, вони не змогли пройти крiзь потiк космiчного промiння. А земнi сигнали, можливо, i проходили, але цiлком перекручувалися космiчним промiнням, i їх не можна було розiбрати.

Так чи iнакше, радiозв'язок з Землею зник. Добре, що хоч продовжували справно працювати нашi радiолокатори, встановленi в носовiй частинi корабля для виявлення зустрiчних метеоритiв. На їх чутливих зеленуватих сяючих екранах кожен, навiть найдрiбнiший далекий ще метеорит раптом викликає скривлення яскравої лiнiї, яка перетинає екран. I тодi зразу ж таки автоматично починає дiяти той чи iнший ракетний двигун на крилах астроплана, корабель трохи повертає вбiк, скривлення лiнiї на екранi зникає, i астроплан знову, так само автоматично, лягає на правильний курс, обiйшовши метеорит. Нi, зустрiчних метеоритiв ми аж нiяк не боїмося, доки працює цей надзвичайний радiолокацiйний пристрiй, чутливiший вiд якого завгодно телескопа i дiючий, як каже Вадим Сергiйович, "швидше думки".

Нас трохи захищає вiд космiчного промiння шар електрично обробленого свинцю, прокладений в оболонцi корабля пiд супертитаном. Проте виявилось, що цього надто мало, i скоро нам довелося переконатися в цьому.

Вперше ми вiдчули на собi вплив загадкового космiчного промiння цiлком несподiвано, зненацька, два днi тому, на двадцять третiй день подорожi. Сталося це так.

Ми спокiйно сидiли в центральнiй каютi пiсля вечерi i вiдпочивали. Ван Лун закурив свою люльку; вiн дуже рiдко робить це, стараючись економити повiтря. Але двi люльки на добу - його норма, дозволена Миколою Петровичем. I всi ми звикли до того, що пiсля обiду i пiсля вечерi Ван Лун урочисто закурює при допомозi Вадима Сергiйовича чи мене: адже йому надто трудно зробити це самому, бо хтось повинен обмахувати запалений сiрник, iнакше вiн . погасне. Завжди така процедура викликає веселi жарти, i ми смiємося; до того ж тютюн Ван Луна дуже приємно пахне. Одне слово, всi ми звикли, i люлька Ван Луна нiкого не дратує.

Але цього разу, щойно голубуватий димок люльки поплив у повiтрi, Вадим Сергiйович раптом розсердився i гукнув:

- Пiд три чорти вашу люльку, Ван! Набридла вона менi! Не хочу!

Ми здивовано поглянули на нього: це було таким незвичним, таким дивним з боку м'якого, соромливого Вадима Сергiйовича. Проте виявилось, що несподiванки тiльки починались. Важко уявити собi, якi враженi були Микола Петрович i я, коли i професор Ван Лун, завжди такий стриманий i ввiчливий, ладний в усiх випадках пожартувати, як вiн це вмiє, тонко i дотепно,- раптом пiдвiвся з-за столу i повернув до Сокола нахмурене, роздратоване обличчя. Вiн гостро сказав:

- Вважаю, краще замовчiть. Ви менi теж набридли.

Сокiл спалахнув, його обличчя почервонiло. Вiн закричав:

- Це що за брутальнiсть? Та я...

Але Ван Лун не дав йому закiнчити фразу. Вiн уже стояв бiля Вадима Сергiйовича з занесеною рукою, великий i грiзний. Крiзь зцiпленi зуби вiн люто прошипiв:

- Просив краще замовчати. Iнакше знiмайте окуляри. Вони можуть зараз розбитися.

Ще мить - i Ван Лун мiг вдарити Вадима Сергiйовича. Проте цього не трапилося, бо Сокiл раптом зовсiм несподiвано заплакав... Не можна було зрозумiти, що трапилось. Я, витрiщивши очi, дивилася на обох. Сокiл дiйсно плакав; в нього на очах з'явилися сльози, вiн плакав, мов дитина. Потiм вiн опустив голову на руки i монотонно заговорив:

- Мене ображають... загрожують... ображають...

Вiн повторював однi й тi ж самi слова скривдженим голосом, в якому бринiли сльози. А Ван Лун стояв бiля нього з занесеним кулаком i лютим, роздратованим обличчям,- i в нього рухались м'язи на вилицях. Це було прямо страшно, i, головне, нiчого не можна було зрозумiти: за що вони розсердилися один на одного, що трапилось?..

- Миколо Петровичу, що це таке? - спитала я. Слово честi, менi було дуже страшно.

Микола Петрович мовчав, - i його обличчя не заспокоювало мене, на ньому було помiтне сильне напруження. Вiн лише зробив менi знак, щоб я не втручалась: нехай, мовляв, вони самi вгамуються! А потiм уже нахилився до мене i сказав: