Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

Безкраїй первiсний лiс оточував мiжгiр'я i тягнувся аж до самого обрiю. Де-не-де понад лiсом височiли червонi кошлатi шапки велетенських араукарiй на довгих струнких стовбурах. I ще високо пiдiймалися яскравi витягненi конуси якихось рiдних братiв земних кипарисiв. Мiж ними око вiдзначало ще одного цiкавого представника флори Венери: на хмарному тлi неба маяли, гойдаючися в прозорому повiтрi, широкi лапчастi вiяла листя своєрiдного i красивого дерева, що нагадувало рiдкiсне на Землi дерево гiнкго. Високi стовбури араукарiй стояли вiддалiк один вiд одного, а весь грунт мiж ними був укритий густими, непролазними хащами рослин, якi майже нiчим не вiдрiзнялися вiд пальм, - хiба що тiльки червоним кольором листя.

Це були справжнi цикадеї з їх товстими приземкуватими стовбурами, усипаними крупною лускою. Прямо з стовбурiв цикадей пишними розкидистими волотями в усi боки розходилося довге пiрчасте червоне листя, переплiтаючись з сусiднiм, ледве вiдшукуючи собi серед нього хоч скiльки-небудь вiльне мiсце. Через якийсь час звиклий погляд мандрiвникiв вже почав розрiзняти цикадеї вiд їх сусiдiв - доiсторичних бенетитiв, проте з листям iнодi пiрчастим, як у самих цикадей, iнодi прямим i рiвним.

Ще нижче, пiд широкими пiрчастими волотями цикадей, у густому вологому присмерку розросталися хащi оранжевої папоротi найрiзноманiтнiших форм. Це був нижнiй поверх рослинностi Венери: пiд широким узорчатим листям папоротi не росло вже нiчого, бо воно вiдкидало на грунт глибоку темну тiнь, не пропускаючи, здавалося, анi найменших за1 лишкiв розсiяного сонячного свiтла, яке лилося з хмарного неба.

Проте й тут, у глибокому присмерку, кипiло буйне i жорстоке життя. Мiрiади рiзних комах метушилися, кидалися одна на одну, пожирали одна одну. Галя Рижко iз задоволенням подивилася на мiцнi гумовi чоботи свого скафандра, вкритi густою металiчною сiткою, на щiльнi непроникливi рукавички, на весь надiйний скафандр. Так, без нього тут не можна було б i кроку ступити! Тiльки вiн захищав людину вiд бридких, як на її погляд, ненажерливих комах, що ними були переповненi й чагарник, i листя дерев, i всi звивини i заглиблення грунту, i навiть саме повiтря. Навiть увi снi Галi не доводилося бачити щось схоже з цим перенаселеним Царством комах.

Але ось нетрi, якими пробиралися мандрiвники, стали остаточно непролазними. Ван Лун дедалi частiше вживав своєрiдний електричний iнструмент, електронiж, який вiн передбачливо взяв з собою в похiд. Це був держак з пластмаси, який роздвоювався на кiнцi. I там була натягнута груба дротина, крiзь яку Ван Лун, натискуючи пальцем на кнопку, пропускав електричний струм. Дротина розжарювалась вмить до бiлого i, немов найгострiший нiж, розрiзала те, до чого доторкувалась, навiть цiлi стовбури тонких дерев. Ван Лун наче пiдсiкав тим електроножем повiтряне корiння дерев, що переплiталося мiж собою, прокладаючи вузеньку стежку, якою слiдом за ним пробиралися Сокiл i Галя Рижко.

- Так ми далеко не пiдемо, якщо кожен крок доводиться брати з бою, поскаржилася, нарештi, дiвчина.

Ван Лун обернувся до неї:

- Незабаром, гадаю, кiнець цьому скрабу. Нiчого!

- Якому скрабу? Що це означає?

- Пробачте, забув, що ви не знаєте цього. Поясню. Такi непрохiднi хащi бачив колись в Австралiї,- охоче розповiв Ван Лун.- Щоправда, рослини там iншi, однак iти так само важко. Дуже дикi хащi, густий чагарник. Називається в Австралiї - скраб. Новаковi самому ходити до скрабу не можна. Обов'язково заблукає.

Голос Ван Луна звучав цiлком природно - i навiть трудно було уявити собi, що цей знайомий до найменшої iнтонацiї голос спочатку перетворювався мiнiатюрною радiоустановкою скафандра на електромагнiтнi коливання, а потiм приймався такою ж самою установкою в скафандрi Галi. Здавалося, що вiн долинає прямо вiд Ван Луна, наче й не було на ньому нiякого непроникливого шолома.

- А незабаром кiнець, тому що кiнчається схил. Далi, пам'ятаю, кам'янисте плато. Бачив, коли ходив з Миколою Петровичем, - закiнчив Ван Лун свiй незвично довгий монолог.

Справдi, заростi порiдшали, щойно закiнчився положистий схил, яким пiдiймалися мандрiвники. Вони вийшли на скелястий майданчик i полегшено зiтхнули.

Не далi нiж у кiлометрi вiд них лiворуч починався знову густий лiс, мабуть, ще бiльш непрохiдний порiвняно з заростями, якi вони тiльки-но пройшли. Цей лiс тягнувся суцiльною оранжево-червоною смугою вiд одного краю обрiю до другого. Праворуч iшло вниз мiжгiр'я, а за ним - знову лiс, такий самий могутнiй, такий самий первiсний. Чи ж не вкрита лiсами i вся поверхня Венери?..

Заростi звiдси, вiд кам'янистого майданчика, спускалися схилом униз, до дна мiжгiр'я, де лежав мiжпланетний корабель. Тепер згори можна було переконатися, що мiжгiр'я дiйсно являло собою рiчище рiчки, яка зникла. З одного боку воно круто вигиналося, наче обходячи мiцну перепону з гiгантських скель. Зате з другого боку, куди був скерований гострий нiс мiжпланетного корабля, мiжгiр'я розширювалося i вже не робило поворотiв. Зi схилiв мiжгiр'я над астропланом нависали великi скелi, що висовували свої поламанi верхiвки з червоного моря густих заростей, якi оточували їх. I що нижче опускалися схили мiжгiр'я, то менше залишалося на них дерев. Унизу цикадеї створювали тiльки окремi невеличкi групи: дно мiжгiр'я, вогке й темне, вкривала сама густа папороть.

Астроплан, певно, впав на один iз схилiв i вже потiм скотився вниз, ламаючи на своєму шляху дерева. Слiди цього було виразно видно: зламанi пальми, кiлька розщеплених кипарисiв - i маса розчавленої папоротi, яка тiльки тепер починала знову пiдiймати вгору своє узорчате, освiжене зливою листя.

Мiжпланетний корабель лежав затиснутий двома скелями на самому днi мiжгiр'я. Двi масивнi скелi височiли там, нахиленi пiд кутом одна до одної, - i астроплан наче навмисно втиснувся мiж ними своєю кормовою частиною. На його корпусi, що потьмянiв вiд нагрiвання в атмосферi Венери, були ясно помiтнi блискучi подряпини - слiди ударiв пiд час падiння.

- Так, здорово застряли, - висловив спiльну думку Вадим Сокiл, засмучено похитуючи головою. - I трудно навiть уявити собi, як нам доведеться вибиратися...

Ван Лун промовчав, не зводячи погляду з астроплана, який здавався звiдси, з висоти бiля кiлометра, зовсiм iграшковим. Звичайно, становище було незавидне.

- Важка, очевидно, буде справа, - продовжував Вадим Сокiл. - Єдиний, на мою думку, вихiд - це висадити в повiтря скелi... не одразу, звiсно, а частинами. Проте i тодi невiдомо, що робити далi. Мiжгiр'я глибоко завалене камiнням, наше колiсне шасi не допоможе... От задача!

Вiн машинально зробив такий жест, наче хотiв за звичкою скуйовдити своє кучеряве волосся, - i вiдсмикнув руку, натрапивши на товсте скло цилiндричного шолома.

I раптом Галя Рижко радiсно вигукнула:

- Товаришi! Що я вам скажу!

Обидва її супутники запитально глянули на неї: що вона ще вигадала, ця експансивна дiвчина? Але Галя вже вела далi: