П. Несамбут - Палаюча рука

– Можливо ти й правий, таких теорій багато, але щоб хоч одна була обґрунтована на сто відсотків я не бачив, тому підстав у це вірити в нікого не має. Це тільки теорії, не більше. – стримано відповів молодий вчитель історії. – Добре. Якщо більше питань немає то додому повторите цей урок. До побачення.

Продзвенів, радісний для дітей, дзвоник. Гриць схопив легкий ранець і вийшов з класу. Далі, без будь-яких зупинок і балачок, побрів до виходу зі школи. Вийшовши на шкільне подвір'я, роззирнувся («шукай в житті»).

– Треба спробувати. – сказав він сам до себе, і голова, наче так і було задумано, повернулася в бік церкви. – Те що треба.

Розім'явши ноги ходою, він крокував до білої зеленоверхої церкви, а в душі було якось не по собі: він перший раз пішов туди з власною волі. Гриць вважав що церква – це якесь обдиралово простих людей які «вірять в бога», а потім по святам напиваються так що ледь додому заповзають. Ось і вся віра і церква.

У церкві біля входу була лавка з релігійною атрибутикою. «А ну звісно, як же іще». Все довкола блищало, багато речей було з позолотою. Після кімнати з лавкою, розташувалась височенна стеля з куполом.

– Добрий день! – привітався з Грицем продавець. Це погана ідея відразу подумав Гриць, коли продавець уже щось белькотав, але Гриць його не слухав. «Золото… всюди… і мене змушували давати йому дари, молитися, вірити що він все сильний, а в нього тут золото… А в газеті оголошення що мала дівчинка помре, якщо негайно не зробити операцію, в батьків, звісно грошей на неї немає, а в нього тут золото… всюди… А дитина помре, зате „всевишній“ буде в золоті.» Щось дуже сильно задряпало Гриця в грудях, наче скажений кіт хотів розірвати його зсередини, розпач і смуток виповзали з далеких кутків душі й читалися мозком на повному оберті. Біль поступово замінювався люттю. Хлопець вибіг з церкви, залишивши продавця невдоволеним та збентеженим. Гриць біг, що є сили до озера за церквою. Біг вгамовував лють. Впавши на мокру траву перед озером він почав гамселити землю що є сили, і трохи розідрав кулаки та добряче вимазався.

«Невже нічого не змінилося? Невже історія нічому не учить людей? Чому все йде по колу? Знову і знову? Війна за війною, міняється тільки зброя якою нас убивають і все. Світ закам'янів, від часу створення християнства, та нас змусили повірити в прогрес, бо в нас з'явилися комп'ютери та все механізувалося. ТА ЩО ЦЕ В БІСА ЗМІНИЛО, ЯКЩО ЛЮДИ Й ДАЛІ ВБИВАЮТЬ ОДИН ОДНОГО?» На цих словах він згадав всі можливі війни й міцно прикрив обпалені очі.

«Забудь це все, ти не повинен про це думати людино»

Холодний голос закипів у голові Гриця, наче вариво не сильному вогні. Неземні полохливі відчуття забили дух в Гриця, і він обережно подумки спитав:

«Чому?»

«Бо світ такий як треба, тебе просто сліпить лють»

«І чому це я повинен вам вірити?»

«Ти занадто далеко зайшов людино. – голос став жорстокий і низький з нотою наказу. – Зупинись! Інакше мені доведеться застосувати силу.»

Гриць закам'янів, та вперто не вірив, що це відбувається з ним насправді, мабуть, не марно таки думав. Та тут в ньому заграла сильної мелодії тітка непокора: «А чому я повинен вас слухати? Якого біса ви робите в мене в голові?»

Гриць звернув увагу на озеро. З нього визирало те загадкове око, яке він бачив улітку. Яскравий спалах світла засліпив хлопця, коли Гриць все ж таки насмілився відкрити очі, то перед ним постала моторошна картина. Перед ним стояла людиноподібна рептилія. Вона була покрита великими лусками темно-зеленого кольору, трохи згорблена і мала сильнюще з вигляду тіло. Вона була одягнена в середньовічні легкі обладунки (тут дались взнаки Грицеві знання з історії). Голова була також в лусках і нагадувала голову ящірки, очі палали жовтим відблиском, в них не було білків. Вона відкрила свою пащеку в тричі більшу, ніж у людини, в роті виднілися гострющі зуби. Схоже вона зараз заговорить:

– Не туди дивишся людино. Дивись краще телевізор, бо забагато ти тут собі навигадував. – чоловічий бридкий голос був точно такий, як перед цим у Гриця в голові.

Суміш страху, подиву і безсилля охопили нажаханого хлопця. По тілу вже танцювали марш дикі мурахи, які тільки ускладнювали ситуацію. Холод оповив тіло і вдарив у мозок, сповіщаючи що треба рухатись, бо замерзнеш насмерть. Та коли мурахи на тілі вже виросли до тарантулів, було важко щось вигадати, і в Гриця нарешті вихопилося:

– Хто в-ви так-кий? – голос тремтів, хоча Гриць планував не виказувати своєї стривоженості, та, мабуть, ящір і так все зрозумів, бо Гриць, побачивши його, впав на землю з переляку й несподіванки.

– Ти далеко зайшов, – холодний голос свердлив вуха хлопця, – такі думки як твої недопустимі на цій планеті. Тому я скажу коротко: або ти перестаєш копати все про нас і думати всякі нісенітниці, або я буду змушений забрати всіх близьких тобі людей. Я все сказав, ще одна витівка і ти відчуєш мій гнів. З цими словами рептилія вхопила списа і кинулася на Гриця з шаленим криком, стрибнувши на нього з п'яти метрів, він уже на льоту замахнувся своїм жахливим списом. Грицем оволоділи рефлекси, і він не думаючи скрутився та закрився руками як тільки зміг. Ось вона ця мить страшного удару, думалося Грицю, та він нічого не відчув. «Я що вже помер?» – Гриць розкрив очі й подивився навкруги. Вже не було ні інопланетянина, ні дивного ока у темно-зеленій воді.

«Навіть і не думай комусь про це патякати, бо наступного разу удар буде справжній». Гриць уже було подумав, що йому намарилося, та це повідомлення у голові швидко спопелило цю думку. На її місце наплили інші тривожні думки, які не давали спокою ще тривалий час.

Тижні йшли в самоті один за одним, як скупчення кораблів у вузенькій протоці. Гриць нікому нічого не сказав, та й хто йому повірив би. Таке не кожен день діється. Тепер він був упевнений що бачить того інопланетянина у день десь на вулиці, наче він за ним стежить. Відчуття було доволі моторошне, зважаючи на те, що він пригрозив йому нікому нічого не патякати й не думати («це як взагалі?»). Тому Гриць взагалі мовчав, наче води в рота набрав, та хіба хто й що помітив – він і раніше таким був. Отак і йшов час, не зачіпаючи Гриця, бо його проблема, наче пришпетелила його до дна глибокої річки, не даючи змоги навіть дихати. Та однієї п'ятниці, на вістрі початку довгожданих вихідних, він вирішив провідати бабу та діда.

Після уроків він подався додому, зібрав речі й пішов на автобус який довезе його до села. Вже через півгодини він сидів на березі річки, в легенькій куртці та спортивних штанах. Вітер куйовдив його біле коротке волосся, а хмуре лице намагалося щось побачити у бистрих водах Десни. «Де ж він є?» – хлопець чекав того чудного лісника, бо незрозумілим чином Гриць знав, що він йому допоможе. Як тільки погляд хлопця зробився каламутним і він бачив поперед себе тільки свої думки, які літали над водою, спокійний голос плавно ліг йому у вуха: