П. Несамбут - Палаюча рука

Гриць розплющив очі у захисній масці й зрозумів, прийшовши до тями, що батьки не розказували йому про рідну сестру. Він був дуже малий і не пам'ятав її. Він зв’язав думки до купи, вузол вийшов трохи логічний, можна сказати захист він батькам надасть щонайкращий.

– А прибульці крали дітей швидкою? – випалив Гриць.

– Так, вони змушували лікарів таке робити. Вони добре вміють залякувати, як ти вже знаєш. – відповів Сергій.

– Тепер в мене є привід почати сварку з батьками… останню. Чекай мене тут. – Гриць скинув броню й побіг до додому.

– Та зачекай. – зупинив його Сергій. – скільки тобі зараз років?

– Вісімнадцять, а що?

– А те, що прибульці останній раз були тут сорок п’ять років назад. Тому мало ймовірно, що…

Гриць трохи заспокоївся, але від свого наміру не відмовився.

– Яка різниця? Може ви просто не знали про це? Батьки мені нічого не сказали, можна й поскандалити, мені втрачати нічого. – він похмуро кинув Сергію ці слова, намагаючись розлютитись.

– Тобі є, що втрачати. Не думай, що це буде легко. – Сергій серйозно поглянув у вічі Грицеві, так наче хотів перекласти увесь свій життєвий досвід на нього. – Щось привиділось? Ти стояв дві хвилини мов статуя. Про кого ти згадав?

– А як ви..?

– Ти такий не один.

– Все одно це треба зробити. – Гриць розвернувся в задумі й пішов додому. А може вже й не додому.

На очі навертали сльози люті. Привід і справді був, та тільки Гриць ніколи ще не думав про такі жахливі наслідки. Все завжди ставало в норму після різних сварок, та тут вибору йому не залишалось. Він уже просто не міг жити з тим, що побачив, невинні люди вмирали тисячами, на тодішніх війнах. Він міг би зараз залишитися з ними й жити наче нічого й не було. Все це забути. Тихо й мирно дивитися як люди відходять назавжди, а самому тішитися нікчемними радощами життя (тільки зараз Гриць їх почав помічати), відпочивати й деградувати. Так було б легше, набагато легше. «Ні! Я не буду егоїстом! Я не дозволю якимось там радощам життя перехилити чашу істини. Я врятую життя моїх близьких, і сам буду самотній до кінця. Мені вже не вперше…» – раптом ця думка блискавкою майнула в голові й серйозно прискорила його рух, і гірка ціль стала набагато ясніша.

Гриць добіг до свого будинку й зупинився, переводячи дух. В легенях горіло полум'я гарячого літнього повітря, та й, мабуть, не тільки повітря обпікало йому нутро. Він дивився на свій рідний будинок, наче ніколи його не бачив, можливо, останній раз він заходитиме в нього. «Добре. Нема чого чекати, я сам на це пішов. Перестань плакати і йди в бій знову і знову, знову і знову», – слова лісника мимоволі згадалися Грицю. «В мене є час, не треба його марнувати», – Подумав Гриць і увійшов до двору, усадженого різною рослинністю. Тут все було таке близьке до нього й через кілька хвилин цього вже не буде. Він залишиться сам. Назавжди.

– Мені треба з вами поговорити. – дещо грубо сказав Гриць батькам, які сиділи в залі на дивані, читаючи газети.

– Про що? – лагідно спитала мати, намагаючись заспокоїти грубість сина.

– У мене була сестра. Чому я про це дізнаюсь не від вас? – останні слова Гриць майже прокричав, терпець увірвався йому саме зараз. Можливо він розумів, що чим сильніше посвариться, тим легше буде піти й забути їх.

Батьки перезирнулись між собою, їхні обличчя похмурніли, мати хотіла щось сказати, але батько випередив її:

– Ми не хотіли тебе засмучувати. Думали розповісти тобі, коли в тебе будуть свої діти, щоб ти міг все зрозуміти.

Відповідь була логічна й, мабуть, правильна, на думку Гриця, та він знав навіщо сюди прийшов, тому темпу не збавив:

– А звісно, НАВІЩО МЕНІ ЗНАТИ, ЩО МОЮ СЕСТРУ ЗАБРАЛИ В ЛІКАРНЮ ТОМУ, ЩО ВОНА БУЛА СЕРЙОЗНО ХВОРА ТАК? І більше я її не бачив. ЧОМУ ВИ НЕ СКАЗАЛИ?

– Я тобі вже пояснив. – стримано відповів батько, встаючи на ноги. – А звідки ти все дізнався?

– Неважливо. А НІ, СТРИВАЙТЕ. ВАЖЛИВО, ЩЕ Й ЯК ВАЖЛИВО. НЕ ВІД ВАС!

Гриць грюкнув дверима, й вибіг з двору на вулицю. Він тепер безхатченко. В нього не було нічого. Сварка була трішки награна, але краще Грицю й не придумати.

– Ти куди? Грицю! Вернись! Ти маєш знати правду! – кричали в слід батьки. Вони вже вибігали на вулицю. Та Гриць побіг, що духу. «Мені не потрібна ця правда, завдання я виконав» Біг втамовує лють. Біг втамовує сум. Біг втамовує сльози. Ти просто біжиш й навкруги нема нічого. Вдих, видих, вдих, видих. «Так буде краще. Так буде краще.»

«В тебе є час, якого немає в інших»

«Я реалізую його. Я зможу.»

«Перестань плакати і йди в бій знову і знову»

«Я зможу. До Сергія. Вперед. Позаду вже нічого немає. Нічого…»

Так згадалась розмова з уявним лісником. Гриць до цих пір так і не втямив, чи він реальний? І хто він взагалі такий і чому він говорив саме з ним? Та це неважливо, треба вибирати зброю. Гриць вже добіг до гаражу Сергія.

– З батьками владнав. – якось без смутку, без емоцій сказав Гриць. – то, що ти там мені казав краще взяти з собою?

– Хлопче, якщо треба поговорити, ти говори, дай волю почуттям. Я все вислухаю. – з розумінням сказав Сергій. Він з жалем дивився на Гриця. Він то вже не раз бачив осиротілих людей, по своєму бажанню. Вже всі, хто з руху опору пройшли крізь це сумне випробовування.

Гриць промовчав і стиснув у руках спис, так що й пальці побіліли. Вигляд мав дивно сердитий й сумний водночас. Наче йому тільки-но сказали, що вмерла його улюблена тваринка, а на додачу ще й наказали переробити всю домашню роботу, бо бачите «не правильно оформлено».

– Дай мені зброю. – тільки й видавив Гриць. – Я хочу її випробувати. Негайно.

– Хлопче, ти монстр. – засміявся Сергій, Гриць видавив усмішку у відповідь. Усмішка та була щира. Він давно не сміявся.

Отже, Сергій дав Грицеві арбалет, з напученнями, що це якраз для новачків. Вони вийшли на старе шкільне футбольне поле неподалік. За полем росли великі, товсті дерева, а за ними дерев'яна огорожа – це було ідеальне місце для стрільб. За огорожею нічого не було видно, Сергій сказав, що там гаражі, тому не страшно, якщо стрільнеш вище.

– Добре. Зараз я покажу тобі, як вставляти арбалетний болт в арбалет. – Сергій почав натягувати тятиву арбалета до гачка. Трішки помучившись, він все ж таки натягнув її. – Ну, ти молодий, будеш швидше натягувати. – Сергій усміхнувся до Гриця, та в тій усмішці була батьківська тривога й сум.

Гриць спробував натягнути, й справді було доволі не важко. Трохи потренувавшись, в нього стало добре виходити. Отже арбалет був заряджений, а Гриць готовий його випробувати, а заодно себе.

– Спробуй влучити в он ту вербу. – Сергій показав на товсту старезну вербу, яка вже почала трухнути. – Заплющ одне око, а іншим дивись вздовж болта. Як тільки прицілисся, натисни курок.