П. Несамбут - Палаюча рука

Болт просвистів і виструнчився у вербі. Гриць мав задоволений вигляд, але Сергій був чомусь смутний.

– Що з вами? – занепокоєно спитав Гриць, побачивши неясне обличчя тренера.

– Молодий ти ще. Дуже молодий. Мабуть наймолодший, хто був у русі опору. – Сергій дивився на Гриця стурбованим поглядом, наче на сина.

– Ну то й що? – якось агресивно спитав Гриць, а потім отямившись, лагідно додав. – Я сам це обрав. Мене ніхто не змушував.

– Я розумію. Але ти ще навіть не жив можна сказати. А завтра ми всі можемо загинути. – сльози покотились лицем старого. – Можеш відмовитись поки не пізно, поживеш ще. – з надією запропонував Сергій.

– Я не піду назад. Все. Вороття немає, я з вами. – Гриць, з упевненим лицем, швидко зарядив арбалет й влучив прямо в ціль.

Вони тренувались увесь вечір. У Гриця дедалі краще виходило, він уже стріляв у своїй броні, що б призвичаїтись рухатись у ній. Прохожі здивовано поглядали на цю парочку. Та Грицю було вже все рівно. Потім Сергій приніс Грицю коротенький стилет і показав основи ближнього бою. Гриць добре пропотів за вправами, що й вони не замітили, як потемніло. Натреновані до схочу чоловіки пішли до Сергія в квартиру. Хазяїн швидко приготував простеньку вечерю. Мовчки поївши, з важкими головами вони полягали спати. Перша ніч Гриця на самоті. Перша ніч коли він знав, що не повернеться до батьків, що мати не приготує йому смачного обіду, а батько не розповість, щось цікаве. Перша й найхвилююча ніч, коли він знав, що завтра взагалі може не повернутись живим…

Здавалось, безкінечна ніч пролетіла швидко. Гриць встав, навіть, з піднесеним бойовим настроєм. Все таки він мав змогу діяти самостійно й мандрувати, сидіння вдома вже занадто занудило його. Навіть мандри з жахливою метою, хоч як не крути мандри.

– Вставай, пора вже. Йди поснідай. – твердий, вже давно не сонний, голос остаточно розбудив Гриця. Сергій стояв перед ним і проникливим поглядом дивився на Гриця. – Йди їж. Я вже склав все спорядження в машину.

Гриць очумався, вдягнувся й пішов на кухню. З'їв вівсяну кашу з сосискою й запив кавою. Приємне тепло розлилося тілом. «Ну, повний вперед!» – Гриць був готовий до всього, принаймні він так думав. Вийшли з квартири, замкнули дерев'яні двері, спустились вниз і енергійно пішли до гаража. Сергій відкрив ворота й сів у старий фургон, вказав Грицю на переднє сидіння й завів ревучий мотор. Гриць роздивився чудернацьку машину. Вона виглядала доволі стара, як ззовні так і всередині, але була практична й зручна. Видно, що вона підлаштована саме для таких неочікуваних поїздок. Сергій, закривши ворота, вернувся до машини й дав по газу й шалено скрикнув: «Вперед, назустріч смерті!». Тоді він розсміявся, як маніяк, а очі його запалали, як у тих ящірок. Він явно, щось випив зранку, подумав Гриць і не став питати, що саме. Спочатку хлопець трохи хвилювався, та згодом старий його навіть розвеселив. Він їхав, як навіжений, сигналячи всім підряд, та підрізаючи дорогі машини з криками: «Дорогу простакам! А то будеш завтра підлогу ящіркам чистити! ХА-ХА-ХА!» Дві години дороги промайнули дуже швидко. Вони під’їжджали до Києва. Проїхали довгий міст через широке Дніпро куди впадає Десна. Гриць зрозумів, що, можливо, він в останнє бачить води своєї рідної Десни. Йому стало сумно й паскудно на душі, але один лише погляд на старого, який в дорозі зробився божевільним, легко розвіяли всі зайві негаразди.

Ще добру годину вони їздили по зеленому місту, поки фургон не завернув у вузеньку непомітну вуличку. Проїхавши пару старих домівок, вони зупинились біля такого ж будинку. Сергій промовив:

– Будинок Будинського. Бачу вже всі тут. – Сергій показав на чотири автомобіля, які стояли біля двору. – Ходімо.

Він вийшов з машини й упевнено розкрив хвіртку та подався до будинку. Гриць не відставав. В маленькому дворі майже нічого не було, крім двох старих дерев по боках кам’яної стежки, яка вела до гарного будинку. Сергій зайшов у дім, Гриць за ним. У вітальні на них чекали десяток людей, тих самих, що швидко говорили вчора у Сергія на комп'ютері.

– Ну, нарешті. Привіт! – з радісним потиском руки підійшов Будинський й почав знайомити Гриця з членами руху опору. – Микола, Олег, Володимир, Олександр, Тарас, Іван, Руслан, Юля і Вікторія. Всі по черзі привіталися з Грицем. Гриць зауважив, що всі стояли з великими сумками за плечима й мали вигляд готових до всього людей.

– Отже, – владним голосом почав Будинський, розкинувши руки, – всі тепер знайомі, тому в путь! Ти Грицю головне не бійся й роби те, що кажуть і все буде добре. – Він з посмішкою дивився на збентеженого хлопця. Юнак механічно кивнув головою, та усмішки с себе не видавив, бо знав куди їде. Всі по черзі вийшли на подвір'я й мовчки подалися до машин. Свої сумки всі повкидали у машину Сергія, а самі повсідалися по своїх машинах по троє.

– Грицю поїдеш зі мною, сядьте хтось до Сергія. – розпорядився Будинський. Руслан вкинув свою торбу у фургон і сам всівся поряд з Сергієм.

– Рушаймо. – крикнув Будинський й заліз у своє двомісне, маленьке авто. Гриць сів до нього і їхня таємна процесія помаленьку рушила на край міста.

Приблизно годину їхали мовчки. Гриць любив тишу, тому поїздка була для нього, як відпочинок. Вони проїхали місто і опинилися в узліссі на ґрунтовій дорозі. Будинський звернувся до Гриця дуже серйозно:

– Будь-ласка, роби тільки те, що просять. Нічого не видумуй і не геройствуй. Ми тут, щоб покінчити з цим усім. – він подивився Грицю в очі й здавалося, що хотів вкласти в нього все розуміння того, що відбувається. Тоді його лице спохмурніло й він додав, дивлячись в очі Грицю. – Ми всі домовились. Якщо нас усіх уб'ють, тікай. Зрозумів? Ти наймолодший з нас, ти зможеш, ще поборотись. Ти мене зрозумів?

– Зрозумів. – знову автоматом сказав Гриць, він навіть боявся, про це подумати. Та Будинський знову наполіг:

– Щоб не сталося ти повинен вижити. Не рятувати когось, або вбивати якомога більше, а вижити.

– Та зрозумів я. – вже трохи роздратовано кинув Гриць. – Я маю вижити й зробити все, що б це скінчилось. Я зрозумів.

– От і добре. Вже під'їхали. Бачиш той пагорб. – Будинський кивнув на високий пагорб, він тягнувся через поле, наче вал, десь за пів кілометра від них. Вони зупинились і повиходили з машин. Навкруги ріс ріденький ліс і пагорб виднівся в далечині, наче то був край світу людей.

– Думаю вони там. – впевненим голос почав Будинський. – Всі до зброї. Швидко. Я думаю вони нас помітили.

Дванадцять людей кинулись одягати броню та витягували свою улюблену зброю. Через дві хвилини всі вже стояли готові. Група чекала наказу Будинського. В повітрі повисла незручна мовчанка, збентежені очі дивились один на одного. Очі старого Сергія горіли, ще дужче, ніж коли-небудь: стан ейфорії.