П. Несамбут - Палаюча рука

– Сідай. Випий чаю, зараз я все поясню. – всерозуміюче сказав чоловік, радше вже дід. Він був доволі старий, але виглядав енергійно. Очі наповнились смутку коли він продовжив далі:

– Отже, ти залишився сам і на тебе впав тягар цієї війни. – «Який, ще з біса тягар? Війна закінчилась, Руху Опору нема, з ким мені воювати?». – Так, всі загинули, тому, тепер останньому з них я маю передати настанови.

– Чому саме я? Чому не хтось досвідченіший мусив залишитись? – розпачливо випалив Гриць, не стримавшись, він справді не вірив, що мали залишити його. – І чому хтось один мав залишитись?

– Зараз я все розповім, тільки дослухай. Чому саме ти? Ну тут очевидно – ти був наймолодший з них, а ця війна може ще довго тривати. А один мав залишитись тому, що таке завдання треба виконати на одинці. Тільки один чоловік, який все стримає в таємниці, й не повідає цю таємницю іншим, і забере її в могилу. Це дуже важливо. – він нахилив голову й з під лоба дуже серйозно глянув Грицеві у вічі. – Дуже важливо.

Гриць був заінтригований й спантеличений. А потім якось з підозрою поглянув на старого й спитав:

– А ви хто? – трохи грубо вийшло в хлопця.

– Я передаю таємницю з покоління в покоління, й мушу передати тобі, як останньому з Руху Опору. Момент настав. Я ще нікому не передавав секрет Руху Опору, якого навіть самі члени не знали, крім нас – ворожбитів.

– Ворожбитів? – дещо здивовано спитав Гриць.

– Так. Мої прадіди створили цей бар'єр, і вивчали ящірок все життя.

– Якщо ви так добре вивчали цих ящірок, то чому ми всі мали загинути, ви не могли зупинити нас?

– Вони дуже швидко розмножились, я такого не передбачав. Але зараз це не важливо. – «А ну звісно, хай всі помруть, адже ти так хотів мені розповісти ту свою таємницю.» – Слухай уважно і дай слово, що ти нікому, ні при яких обставинах це не розкажеш.

– Даю слово. – якось мляво вийшло у хлопця.

– Добре. Отже, ці ящірки вже дуже давно нападають на землю, і дуже майстерно замітають сліди, як фізичні, так в думках людей. Тому про них ніхто не знає, а декотрі знають і бояться цього, хто не боявся пішов у Рух Опору, як ти. Ти думаєш, що вони так легко можуть виходити сюди зі свого порталу, але скажи мені чому вони не можуть сюди перемістити все своє військо і діють закрито? Бо портал, це дуже складна конструкція, яка взаємодіє з часом і простором, треба не абияка енергія, що б перемістити сюди бодай десяток тих почвар. Так от енергія. – Він задумливо обвів поглядом кімнату, й втупився у вікно, своїми сірими старечими очима. – Вона береться, або на їхній планеті, а ми точно не знаємо, яка вона, або на нашій, що більше ймовірно, бо в нас таких місць на землі повно. – Гриць вловив думку старого і й задумався, а потім якось люто спитав у нього:

– А чому ми не могли цим зайнятись разом, нас було дванадцять чоловік, ми б змогли це все зупинити набагато швидше.

– В тому то й діло, що тільки один зможе це зупинити, як я тобі казав. Ви б дуже сильно брали на себе увагу. Насамперед своїми думками, нас би легко розкрили, а цього допустити не можна.

– А чому ви не могли просто викликати найкращого воїна раніше й розповісти йому це все. Він би пішов, і все зупинив краще чим я.

– Сором'язливість, дуже добра риса для нашої задачі. – посміхнувся дід. – Це повинен зробити останній з Руху Опору, бо він один, його серце самотнє й закрите, тебе не розкусять. Та й охорони вони в тих місцях поставлять набагато менше, бо знають, що вже їх ніхто не буде зупиняти.

Хлопець, не дуже зрозумів діда, але знав, що тепер він сам повинен, розчистити те лайно, яке на нього звалили, за останні століття. Він сам один, попереду тільки ціль, і непевний шлях до неї, а чому ж не певний, якраз таки навпаки. Він трохи згодом спитав:

– Що це за місця й що я маю там зробити?

– Оце вже підхід. Вони ставили ці енергопередавачі, ще відтоді, як перший раз сюди прибули. І ставлять досі. Це дуже не звичайні місця. Архітектура, гори, печери. Мачу-Пікчу наприклад, чув про таке древнє покинуте місто? Так от люди вже давно зрозуміли, що енергетика там дуже сильна. Я впевнений на сто відсотків, що там є їхній енергозберігач.

– Я зрозумів, що це а місця. – впевнено сказав Гриць, бо добре знав історію й розумів такі речі. – А скільки всіх енергозберігачів? І як вони виглядають і, що я маю з ними зробити?

– Скільки їх всіх я не знаю, але дам тобі список назв, де вони, більш за все будуть розташовані. А як, вони виглядають, я не знаю. – «Чудово. Шукаємо наугад, ще й не знати, що». – Це можуть бути різні речі, ти маєш їх відчути, це дуже велике вмістилище енергії. – він глянув на Гриця, задуманими очима, ніби хотів угадати чи він усе зрозумів. – Хоча за розмірами це може бути, що завгодно. Як тільки знайдеш це, зламай, розбий, розтрощи, знешкодь, зроби все, що б воно більше не працювало. Знешкодиш усі, і їхній телепорт стане занадто слабкий, або взагалі непридатний.

Гриць ступив у провалля, сон був правдивий. Тільки при чому тут був той лісник, Гриць поки-що не міг второпати. У тому сні лісник тягнув його за собою у провалля, а Гриць опирався. Та тепер опиратися немає сенсу, він або шукає ті штуки, або йде додому, де його все одно знайдуть ці тварюки. Гриць уже не на диво злякався всіх його снів адже вони збувались. Він думав, що це може бути та хвороба, яка була у його сестри, може з-за неї в нього ці сни. Або ця реальність сон, або ще щось дивніше. Він тепер жалів, що не спитав про хворобу у батьків, та тепер вертатись було пізно. Хлопець подумав про батьків, про те, як він з ними розстався, а потім несподівано для себе сказав:

– Мене будуть шукати батьки. Можна мені якесь спорядження, що б я змінив свою зовнішність. Я впевнений, що вони мене вже шукають. – твердо сказав Гриць.

– Так, звісно. Я дам тобі найкраще споряджання, яке тільки є для твоїх пошуків. Це й комплект був спеціально зроблений для такої місії. Він у мене вдома. Їдьмо?

– Вперед. – мляво з-задуми сказав хлопець і встав, мов ошпарений. Він досі спам'ятовув ті сни.

– Хлопче, якщо тобі погано, можемо зачекати? – піднявши брови, схвильовано сказав дід. – Це дуже складне завдання, я розумію. Можеш обмізкувати все пару днів, перетравити думки, або що, якщо хочеш.

– Та ні, часу немає. А в мене є, і я його не змарную. – наче крізь сон сказав Гриць, і дивився кудись крізь вікно, наче в космос. Дід уважно поглянув на нього, почухав потилицю і теж подивився у вікно, а потім на Гриця.

– А ще одне. Тобі потрібні будуть гроші. Будинський передав мені картку і пін-код. Він казав, що там всі гроші, які могли зібрати в Русі Опору. Вони покладали на тебе велику надію, судячи з грошей.

– Не на мене, а на останнього вцілівшого. – заперечив Гриць.

– Ну може й так, але ним виявився ти. Ну то їдьмо, як ти кажеш часу немає!