Право - КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ

5. Злочин, передбачений ч. 1 ст. 130 КК, вважається закінченим з моменту поставлення в небезпеку зараження. Згода потерпілого в цих випадках не виключає відповідальності суб’єкта злочину.

6. З суб’єктивної сторони злочин передбачає усвідомлення, тобто знання особою про наявність у неї ВІЛ-інфекції чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людей, а також усвідомлення нею того, що вона своїми діями ставить потерпілого в небезпеку зараження. Відсутність такого знання виключає застосування ч. 1 ст. 130 КК.

7. Суб’єктом злочину може бути особа, яка досягла 16 років, що страждає на ВІЛ-інфекцію або іншу невиліковну інфекційну хворобу, що є небезпечною для життя людей, та знає про це захворювання. Особа, яка не страждає зазначеним захворюванням, але заразила іншу особу (наприклад, використовуючи інфікований шприц), несе відповідальність за заподіяння умисного або необережного тілесного ушкодження, а якщо вона є медичним, фармацевтичним або іншим працівником, — то за наявністю усіх інших ознак складу за ст. 131 КК.

8. Частина 2 ст. 130 КК передбачає відповідальність за зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людей особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу.

Потерпілою від злочину може бути тільки інша особа, згода якої на зараження не виключає відповідальності винного. Самозараження зазначеними інфекціями (наприклад, шляхом уведення собі ін’єкції або іншим шляхом) за ч. 2 ст. 130 КК не є караним.

9. Злочин, передбачений ч. 2 ст. 130 КК, вважається закінченим з моменту, коли потерпілий виявився інфікованим даним вірусом. Необхідним елементом об’єктивної сторони цього злочину є причинний зв’язок між діянням винного і наслідком, що настав, тобто зараження потерпілого. Якщо не можна встановити, чи заразився потерпілий саме від дій даної особи, то остання може бути притягнена до відповідальності за поставлення в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людей, тобто за ч. 1 ст. 130 КК.

10. Злочин, передбачений ч. 2 ст. 130 КК з суб’єктивної сторони характеризується лише злочинною самовпевненістю. Оскільки закон вимагає усвідомлення особою наявності в неї хвороби, вина у виді злочинної недбалості виключається. Умисне зараження вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людей, тобто вчинене з прямим або непрямим умислом, тягне за собою відповідальність за ч. 4 ст. 130 КК. Якщо умисел винного був спрямований на позбавлення життя потерпілої особи, то його дії слід додатково кваліфікувати за відповідною частиною ст. 115 КК.

11. Частина 3 ст. 130 КК встановлює відповідальність за свідоме поставлення в небезпеку зараження або зараження вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людей, вчинене: 1) щодо двох або більше осіб; 2) щодо неповнолітнього, тобто особи, якій не виповнилося 18 років.

Стаття 131. Неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

1. Неналежне виконання медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до них, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, —

карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Те саме діяння, якщо воно спричинило зараження двох чи більше осіб, —

карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

1. Суспільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що внаслідок злочинно-недбалого ставлення працівників медичних установ, правоохоронних та інших органів до своїх обов’язків відбувається поширення ВІЛ-інфекції й інших невиліковних інфекційних хвороб від інфікованих осіб.

2. Об’єктивна сторона злочину характеризується: а) діянням; б) наслідками; в) причинним зв’язком між діянням і наслідками.

3. Діяння (дії або бездіяльність) полягає у неналежному виконанні особою своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення.

4. Неналежним виконанням своїх обов’язків слід вважати таку діяльність медичного чи іншого працівника, яка не відповідає вимогам нормативних актів, правил, наказів і розпоряджень в галузі протидії СНІДу або іншим інфекційним невиліковним хворобам. Це може полягати у порушенні певних правил при переливанні крові, наданні медичної допомоги, взятті крові для аналізу, при вирішенні питання про розміщення в палатах чи відділеннях хворих або затриманих за правопорушення, наркоманів тощо.

Така діяльність працівника вчиняється внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до своїх обов’язків. Наприклад, медична сестра робить укол одним шприцом кільком хворим, чи надає медичну допомогу інструментом, який не пройшов необхідної обробки. При цьому особа повинна мати можливість виконати покладені на неї обов’язки належним чином.

5. Наслідками цього злочину є зараження іншої людини вірусом імунодефіциту чи іншою невиліковною інфекційною хворобою, що є небезпечною для життя людини.

6. Між неналежним виконанням своїх професійних обов’язків і зараженням вказаними хворобами повинен бути встановлений причинний зв’язок.

7. Суб’єктивна сторона злочину виявляється в психічному ставленні особи до факту неналежного виконання своїх обов’язків, а також до наслідків цього діяння. Порушення певних правил може вчинятися з прямим умислом або злочинною недбалістю. До наслідків призводить лише необережність (злочинні самовпевненість або недбалість). Якщо зараження вказаними хворобами буде вчинене умисно, то відповідальність настає за умисний злочин проти життя і здоров’я особи.

8. Суб’єктом злочину є особа, яка досягла 16-річного віку. Це можуть бути медичні та фармацевтичні працівники, які надають медичну допомогу, проводять діагностику захворювання, здійснюють профілактичні заходи проти поширення ВІЛ-інфекції та інших захворювань. Крім того, суб’єктом можуть бути працівники правоохоронних органів, місць позбавлення волі, які зобов’язані при виконанні своїх обов’язків запобігати поширенню ВІЛ-інфекції, або інших хвороб серед підслідних або засуджених до позбавлення волі.