Право - КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ

9. Частина 2 статті передбачає більш сувору відповідальність за те саме діяння, якщо воно спричинило зараження двох чи більше осіб.

Стаття 132. Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

Розголошення службовою особою лікувального закладу, допоміжним працівником, який самочинно здобув інформацію, або медичним працівником відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, або захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та його результатів, що стали їм відомі у зв’язку з виконанням службових або професійних обов’язків, —

карається штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

1. Суспільна небезпека цього злочину полягає в тому, що повідомлення хоч би одній людині того, що та чи інша людина є ВІЛ-інфікована або хвора на СНІД спричиняє страждання останній, принижуючи її честь і гідність, завдаючи істотної шкоди доброму імені її та близьких їй осіб.

2. З об’єктивної сторони злочин виражається в розголошенні відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби, що є небезпечною для життя людини, або захворювання на СНІД.

3. Предметом цього злочину є інформація про виявлення зараження ВІЛ-інфекцією або захворювання на СНІД, або іншою невиліковною інфекційною хворобою, яка є небезпечною для життя людини.

Інформація про сам _факт проведення медичного огляду на виявлення зараження вказаними захворюваннями, а також інформація про те, що при медичному огляді таких захворювань не виявлено не є предметом цього злочину.

4. Медичний огляд на виявлення цих хвороб проводиться добровільно відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 р., якою затверджені «Правила медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції, обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД та медичного нагляду за ними» (ОВУ. — 1998. — № 51. — С. 42). Ці правила визначають категорію громадян, які підлягають медичному оглядові, порядок та умови його проведення.

5. Дослідженню підлягає кров та її компоненти, інші біологічні рідини, клітини, тканини та органи людини.

6. Розголошення відомостей, які є предметом цього злочину — це протиправне ознайомлення з цією інформацією іншої особи, якій ці відомості не повинні бути передані. Способи передачі цих відомостей іншій особі можуть бути різними: під час бесіди, викладу її в публікаціях, виступах по радіо, телебаченню тощо. Розголошення може мати місце і при наданні можливостей стороннім особам ознайомитися з різними документами, висновками тощо, в яких є інформація про вказані захворювання певних осіб.

7. Злочин є закінченим з моменту, коли ці відомості стали відомі хоч би одній особі.

8. Медичні працівники, інші особи, яким ці відомості стали відомі по службі, не мають права розголошувати відомості про проведення медичного огляду на виявлення зараження ВІЛ-інфекцією чи іншою невиліковною інфекційною хворобою, яка є небезпечною для життя людини, а такаж результати цього огляду.

9. З суб’єктивної сторони розголошення цих відомостей може бути вчинене як умисно, так і через необережність. Умисне розголошення має місце тоді, коли особа усвідомлює, що вона розголошує відомості, які не повинна, не має права передавати цій особі і бажає вчинити такі дії. Розголосити ці відомості винна особа може і з непрямим умислом. Наприклад, коли дві особи, яким ці відомості стали відомі по службі, обговорюють це питання в присутності сторонніх осіб, яким не можна передавати ці відомості. Розголошення може мати місце при злочинній самовпевненості. Так, особа в письмовому повідомленні (листі) включає інформацію про виявлене захворювання певних осіб, передбачаючи можливість ознайомлення з цією інформацією сторонніх осіб. Вона розраховує, що ніхто не виявить інтересу до цієї інформації. Проте її розрахунки виявляються легковажними і стороннім особам стає відомо про ці відомості. Насамкінець, розголошення може мати місце через злочинну недбалість. Наприклад, коли особа забуває зачинити двері кабінету, в якому на столі знаходяться документи з такою інформацією. У цьому випадку особа не усвідомлювала, що може у такий спосіб розголосити ці відомості, хоча за обставинами справи повинна була і могла передбачити, що інші особи ознайомляться з ними. Форма вини не впливає на кваліфікацію і може враховуватися лише при індивідуалізації покарання.

10. Суб’єктом злочину є особа, яка досягла 16-річного віку. Це можуть бути особи медичного персоналу, працівники правоохоронних органів, місць позбавлення волі тощо, як службові, так і неслужбові особи.

Стаття 133. Зараження венеричною хворобою

1. Зараження іншої особи венеричною хворобою особою, яка знала про наявність у неї цієї хвороби, —

карається виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.

2. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені особою, раніше судимою за зараження іншої особи венеричною хворобою, а також зараження двох чи більше осіб або неповнолітнього, —

караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на строк до трьох років.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки, —

караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

1. Суспільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що він призводить або може призвести до тяжких інфекційних захворювань потерпілих. Заподіюючи серйозну шкоду здоров’ю окремих громадян, такі захворювання можуть спричинити, навіть у разі вилікування потерпілого, тяжкі наслідки (наприклад, безпліддя тощо). Боротьбу з поширенням венеричних захворювань здійснюють у першу чергу органи охорони здоров’я. Відповідно до вимог законодавства України органи охорони здоров’я зобов’язані вживати спеціальних заходів профілактики і лікування захворювань, небезпечних для оточуючих. До таких захворювань належать і венеричні.

Хворі на венеричні захворювання підлягають обов’язковому лікуванню у відповідних лікувально-профілактичних установах, а також диспансерному спостереженню до їх вилікування. Сучасні засоби і методи, які є у розпорядженні медицини, дають змогу повністю вилікувати різні венеричні захворювання за умови своєчасного лікування і найсуворішого додержання режиму цього лікування.