Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

- А ти сам?

- Я? Розумієш… Я замість з горя писати, з горя пив. А ти - козак! І те, що сидів увесь час у селі, як той у скелі, і те, що не втратив себе - козак. Щиро скажу, якби я не мав усього цього, - Микола обвів рукою кабінет, - не мав цього видавництва, я б помер від заздрощів до тебе. Моя робота - це все, що маю. І я прагну робити її добре. Бач, сентиментально розпатякався. Читаю твій «Інфульс», плачу з радощів, про тебе співаю пеани… До справи. Тобою чомусь дуже зацікавився мій шеф. -?

- Хазяїн мого видавництва.

До кабінету влетів заклопотаний чоловік. Породистий дорогий костюм ловко приховував і закороткі ноги, й закругле черевце, й по-жіночому огрядну сідницю.

- Про вовка промовка. Знайомлю: мій давній університетський приятель, найталановитіше перо України Роман Коханець. Мій ґенеральний директор Анатолій РоманівЛюмбаґо.

- Той самий? - запитав Люмбаґо Миколу.

- Він.

- Миколо, вийди.

Хоменко притьмом випарувався з кабінету, схопивши зі столу для годиться якісь папірці.

- Час дорогий. Пропоную опустити урочисту частину з гаслами і здравицями й одразу перейти до справи. А коли домовимось, то й до танців під баян. Згода?

- «У руці Господній чаша, через край вино шумує…»

Люмбаґо затнувся, з правдивим подивом глянув на Коханця.

- Ви ж не Господь, який любить усіх, - осміхнувся Коханець, - і ваша зацікавленість мені не зрозуміла. Я не фахівець з нинішнього життя, але дещо чув. Одразу скажу: грошей у мене на видання моєї книжки немає. Спонсорів теж. Хіба баба Семклита…

- Романе Григоровичу, ви мене було налякали своїми віршами. Мені ще фізиків-ліриків бракувало. Скажу відверто: я навів довідки. Це ви спровокували публікацію про Володимира Занадтого, яка спричинилась до такого ґвалту в народі?

- Я.

- Романе Григоровичу, ви особисто знайомі з Занадтим?

У тому сенсі, що може він вам за якихось обставин завинив?

- Ні.

- Слава Богу. Отож, ви просто як чесна, порядна людина, як громадянин прагнете справедливості?

- Можна сказати.

- Не переконуймо один одного в розумінні справедливості. Вам здається, Занадтий винен, а я достеменно знаю, що - ні. Втім, то його проблеми. А ми перейдемо до справ наших. Я пропоную, я замовляю вам статтю про громадсько-корисну діяльність знаного політика Володимира Занадтого, про його чесне політичне обличчя і бездоганну репутацію. Ось матеріали, в яких кожний факт - чистісінька правда. Стаття має привернути увагу глибиною аналізу, блиском й вишуканістю форми. Втім, по-іншому ви писати й не можете…

- А натомість?

- А натомість я пропоную вам місце виконавчого директора дефіс головного редактора цього видавництва «Мой сад» з правом видати коштом закладу всі, наголошую, усі ваші твори. Це - лише початок.

- Моя стаття стане першою, але не останньою моєю послугою вам?

- Розумні люди - моя слабкість.

- А Микола?

- Хоменко? Він тут свій потенціал вичерпав. Піде на підвищення. Це не ваш клопіт.

Отакечки. Роман не уявляв саме такого перевтілення вогню небесного на своє вогнище. Гей, Романе, колись ти міг ухвалювати собі рішенці-вироки. Говорив як Езоп: де тут скеля, з якої скидають вільних людей! І ніколи не гадав, що свободи стане занадто. Що вона обертається завадою твоїм дітям. Українець може зрадити жінку, виміняти її на тютюн та люльку, прив’язати до сосни косами, зрубати, як тополину. Але. Українець ніколи не покине своїх дітей. Сьогодні правдивий день відкриттів. Ніколи не думав Коханець, що вагання й сумніви, покладені на одну шальку терезів, підстрибнуть і зникнуть, коли на другій опиниться будучина Петра й Дмитра, вже не Балабух, а Коханців. Майбуття, яке залежить зараз від одного слова їхнього батька. Хто такі всі ці занадті з їхніми Люмбаґами? І чи це завелика платня за майбутнє дітей?

- На коли потрібна стаття?

- На позавчора.

- Де вона опублікується?

- Хвилину.

Люмбаґо викликав секретарку, та увійшла з конвертом.

- Розпишіться ось тут.

- Що це?

- Платня за місяць уперед. Тепер ми можемо говорити як партнери. Гадаю, колишнім «Комсомольцям-добровольцям» слід продовжити своє розслідування і до решти з’ясувати, що вся сенсація висмоктана з немитого пальця політичних конкурентів Занадтого, а вашу статтю, Рома…

Можна вас так називати? Дякую. Я - Толік. А вашу статтю ми прилаштуємо до когось респектабельнішого.

- А коли «Комсомольці» щось таки розкопають?

- Хіба я ще не сказав тобі? Будемо на ти? Дякую. Склероз.

Я вчора купив їхню газетку. Віднині видавництво і колишні «Комсомольці» - один концерн під спільною вивіскою «Мой сад». Під твоєю орудою, Ромо. Орудуй. Як казав незабутній Микита Сергійович: наші цілі ясні, завдання визначені, до роботи, товариші!

- Одна умова.

- Прошу.

- Видавництво називатиметься «Мій сад».

- Ноу проблем. Як я сам не дотумкав. Інерція клята.

Занадтий прийшов додому рано. Вмостився у кабінеті, з лискучим свіжим паркетом, чисто вимитими вікнами і професійно дібраним меблевим дизайном. Розклав перед собою на столі стосик дбайливо підшитих за хронологією подій газетних публікацій. Перед ним знову роїлися, як на предметному склі мікроскопу, мухи-дрозофіли. Єдина заслуга яких перед цивілізованим людством полягає в тому, що вони швидко проживають свій вік, унаочнюючи допитливим дослідникам процеси зародження, розвитку, кульмінації, занепаду і смерті, які зазвичай приховані за простором і часом, довшим за людський шлях і вік.

Прибульцям, які засіяли людством Землю, можливо, ніколи було урізноманітнювати засадничі принципи процесів.

Життя людини, розвиток клітини, формування гірського пасма, видозміни земної тверді, еволюція пшеничного зерна, зміна соціально-політичних формацій - усе відбувалося, в принципі, як у мух-дрозофіл: зав’язка, розвиток, кульмінація, занепад, розв’язка. Йшов-йшов, упав, опритомнів - гіпс. Навіщо боятися майбутнього і кликати віщунів, які начебто його бачать? Кожен сам собі віщун.

Вирахуй, на якому етапі перебуваєш, - знатимеш, що буде далі. Вмій дивитися і вмій бачити, як закликав Тейяр де Шарден. Занадтий вважав, що він - у фазі розвою. Отже попереду кульмінація, а не край. Закони природи не люблять, коли їх порушують.

У перших публікаціях газета хекала і плювала в Занадтого отруйною слиною. Весь Київ нарешті дізнався, що є на Землі село Тихі Води і жив у ньому донедавна такий собі Петро Балабуха на прозвисько Міністр. Який став жертвою ДТП. Статистика трагедій на дорогах невтішна, автомобілісти й пасажири бачать символічні могилки, саморобні хрести і залізні вінки пообіч наших доріг, а надто - швидкісних трас, а надто - там, де вони перетинають населені пункти. Цей прикрий випадок у Тихих Водах, - вела далі газета, - так і залишився б сумним випадком, дотичним лише родичам і друзям загиблого, якби… Ось тут починалася гарно зрежисована вакханалія.