Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Хекаючи і втираючи спітнілі лоби ліктями, землекопи витягли Міністрову труну на земляний, рудий від глини, бруствер. Один з них кинув оком, шукаючи інструмент, аби чимось підважити віко труни.

- Дивіться, віко не прибите.

- Воно відірване.

Слідчий схилився над домовиною, обережно торкнувся її.

Журналістка тремтячими пальцями ледве намацала фотоапарат, клацнула раз, вдруге. Віко поволі зсунулося.

- О, Боже!

Журналістка впустила фотоапарат і зомліла. Райдужна бульбашка з цікавістю зазирнула до себе в домовину, де… … у празниковому сірому костюмі, у нових, ненадіваних черевиках, з краваткою, розпущеною до пупа, лежав Міністр. Без голови.

Дільничний тихо перехрестився, журналістка, зібравши останні сили і згадавши зусиллям волі професійний обов’язок, клацнула фотоапаратом. «Я, здається своєчасно забрався звідти», - Міністр-бульбашка злякано підстрибнув і притьмом гайнув звідси. Назавжди. Достроково. Не очікуючи сороковин.

«Так, у житті набагато більше бруду, ніж я гадав», - подумав колись десятирічний Чарльз Діккенс, дивлячись у вікно поштового диліжансу на розгрузлу від дощу дорогу, коли батьки вперше відправили його до Лондона самого, без супроводу. Міністр-бульбашка цілком поділяв цей афоризм свого славетного приятеля по вічности.

- Господи, страх який, Володю, - вони геть здуріли.

Занадтий незчувся, як до кабінету увійшла Ліда й, зазирнувши через плече, тицьнула пальцем у газетне фото, де було видно розкопану могилу, труну і в ній Міністра без голови. - Хіба такі знімки можна друкувати? Діти ж дивляться.

Так і заїкатися недовго. Кажуть, родичі наших сільських покійників занервували й примусили владу розкопати ще кілька могил. Знайшли ще три відрізані голови. Це вже вопщє. А ці сатанисти, хто вони?

- Почитай, там все у деталях розписано. Цим нелеґальним сектам час покласти край. Свобода совісті не має нічого спільного зі свободою вандалізму…

- А Роман Коханець так гарно про тебе написав. Мені телефонують стільки знайомих. Відчули, що зі мною треба дружити. Навіть Колісниченчиха, хоч до рани прикладай.

Відчуває, змія, що твої шанси проти її Колісниченка зростають.

Фінальний кліп на патосну пісню «Україно, Україно»:

Зміст не будемо вигадувати, візьмемо, як в телевізорі - лани широкополі, сталевари, усміхнені юрми, жовто-блакитні прапори. А текст… Він увесь у приспіві. УКРАЇ-Ї-Ї-Ї-НО-О-О-О, УКРАЇ-Ї-Ї-Ї-НО-О-О-О!

Над садибою Толіка Люмбаґо лунав Моцарт. Світлий і залюблений у надземність жайвір. У кабінеті Люмбаґа двоє: господар і його друг Володимир Занадтий. Той самий.

- Слєдствіє закончено, забудьтє, - сказав Толік, наливаючи повні келихи. - Була така стара гарна італійська картина.

- Ну, мені ти можеш сказати, як це вдалося зробити? - Занадтий взяв свій келих.

- Вашику, ходи-но сюди, - гукнув Люмбаґо.

На порозі вродилося Його превосходительство, як завжди незворушне, величне, схоже на корабель пустині.

- Наш гість хоче випити до тебе.

Його превосходительство нечутно, скрадливо підійшло до столу, налило собі вина, випросталося і урочисто виголосило: «Кордони на замку!», тоді випило, круто повернулося на підборі і стрімко, карбуючи крок, вийшло.

- Він гарно попрацював, виконав усі вказівки Орка, як робот. А відрізані Вашком голови, вкупі з Міністровою, Орко спалив серед бомжівських трупів. Вашик упевнений, що був на операції СБУ проти ЦРУ. Як резидент. Тепер він набув нових знань і вмінь щодо патологоанатомії і пустить їх у діло, якщо мені загрожуватиме якесь лихо.

- Чому ти мені це говориш?

- Про всяк випадок. Я надто багато знаю. А про прем’єрство я пожартував. Вистачить з мене й крісла глави твоєї президентської адміністрації.

Баба Федоська Вовчик витягла з мишоловки мишу, покликала кота.

- Марисику, тобі тістечко.

За парканом з’явилася голова баби Сашки.

- Слухай-чуй, немає листа від Вальки?

- Пише. Туди, до Бельгії, далеко. А як від’їздила, сказала, що закінчить там роботу і до Голландії поїде, не заглядаючи додому. На неї зараз мода в Європі. Талант, кажуть, український самородок. А нам якраз треба будинок кінчати.

Та квартиру їй пристойну в Києві купити. Може, діжду внуків.

Джульєта провела поглядом гурт невисоких нетутешніх чоловіків, товстогубих, видрооких, у краватках. Вони, джерґочучи не по-нашому, у супроводі Нінон, що як гусей, заганяла їх до «Розслабону», посунули назустріч Душманові. Жулька ліниво опустила голову на теплий асфальт.

Сонечко пригрівало, вітерець доносив хвилюючі пахощі кухні, Душман щохвилини клацав холодильником - це така музика! Цуценята вже подорослішали, розбрелися в люди.

Спішити нікуди.

- Що це за чуркі? - Душман ловко крутнув шампури.

- Сам ти чурка. Це майбутні партнери в бізнесі. Спільне підприємство з Антиґуаною, - відповіла Нінон і без павзи доповіла. - Я вчора була у лікаря, він сказав, що я вагітна.

Хочу, щоб моє дитя вчилося в Гарварді, там українців вивчають.

Роман Григорович Коханець клацнув дверцятами авта, попрямував до дверей видавництва. Йому навперейми посунула знайома постать.

- Миколо, друзяко! - Роман зрадів, забачивши старого приятеля Миколу Хоменка, колишнього головного редактора видавництва «Мій сад». - Де ти подівся? Що, забагато роботи?

Микола дивився в очі Коханцеві каламутним, потьмареним поглядом. Неголений, пожмаканий, непевний. Затинаючись, сказав:

- Щурів ніщо не бере. Ні пастки, ні отрута. Вони дуже розумні й хитрі. Є лише один спосіб: у бочку садовлять щурів і не годують їх день, два, тиждень. Слабкіші вимирають, а сильніші починають один одного їсти. Той щур, який з’їв усіх, стає щурячим вовком. І його випускають на волю. Хай полює на своїх. Бо він уже нічого, крім щурятини, жерти не може. Вовк Щурячий - гарне псевдо. Дарую.

- Миколо, зажди, це непорозуміння. Люмбаґо сказав - тебе на підвищення. Я сьогодні ж усе владнаю. Не йди.

- Я. До вас. Не хочу. Совісні стоять на заваді проґресові.

Моральні засади - колодки на ногах бігуна і наручники на руках плавця. Ти зміг їх скинути, мені - не судилося. Якщо можеш, позич сотню, зроби це зараз, завтра може бути запізно…

Катерина Коханець тримала в руці листа, обклеєного закордонськими марками, поквецяного закордонськими штемпелями. І вагалася. Під портретом Міністра, увінчаним збляклими вже паперовими квітами, купами лежали стоси паперів Романа. В цілій хаті вже не було вільного од них місця. Катерина притулила листа до портрета, потім знову взяла його. Нарешті зважилася. Вона - дружина і мати, має право. З конверта випало фото. З нього сміялися на тлі вілли з басейном дід у шортах і брилі та молодиця з дитинкою на руках. Катерина впізнала Василину. Дитинка була вбрана у рожеве.