Олександр Адилін - Записки вільного мандрівника

Глибоко вдихніть, видихніть. Закрийте очі і уявіть. Тиша. Час від часу лише чути звуки дикої природи. Десь прокричить пташка, пробіжить якась тваринка. Потріскують у багаті дрова. Поряд у річці не голосно хлюпає вода наштовхуючись на затоплені дерева. Пахнуть трави, осінні квіти й ці аромати зливаються з ароматом смаженого м'яса. Тепло від вогню гладить обличчя, руки, і ці дотики не можливо ні з чим порівняти. Над головою зоряне небо, зірок не так багато, як у червні або липні, але ті, що є яскраві та великі. Схожі відчуття напевно переживали древні воїни, мисливці, мандрівники, котрі ось так сиділи біля багаття в далині від дому і дивились на небо.

У такі моменти, розумієш, як глибоко людина пов’язана з природою. Не просто розумієш, а відчуваєш усім тілом, розумом, душею, що кожне дерево і кущик, кожна тваринка велика і маленька, вода в річці й земля на якій ти сидиш, багаття, що горить поруч і повітря яким ти дихаєш зливається з тобою в єдине ціле. Ти доповнюєш природу, а вона доповнює тебе. Вона додає тобі сил, здоров'я, натхнення. Віддає тобі частину своєї тисячолітньої мудрості, а ти ділишся з нею тим, що знаєш ти. Всі ми діти природи, і про це ніколи не можна забувати.

У першу ніч ми спали не багато, але я за цих декілька годин виспався дуже добре, як у дитинстві, коли приїжджав до бабусі на канікули. Прокинулись рано, за півгодини до сходу сонця. Швидко поснідали, продивились по карті, ще раз маршрут руху. Прибрали місце своєї ночівлі, і вирушили в дорогу. Попереду був новий день, нові пригоди й враження.

Ранок нас зустрів невеликим туманом і росою. Через десяток метрів ми до поясу були мокрі, адже тут була дуже висока не кошена трава, але хіба нас могла зупинити така дрібничка. У нас була ціль дійти і ми йшли. Ще через декілька кілометрів перед нами розкинулись важко прохідні хащі. Трава тут переплелась у неймовірну павутину з деревами та кущами й заплутувалась за ноги, руки, екіпіровку. Було багато кропиви та будяків, а ще більше колючих кущів. Але і цю перешкоду ми подолали з гордістю. Пройшовши ці зарослі ми вийшли на чисте поле і наш шлях став набагато легшим. На протилежному боці річки розкинулось невеличке поселення бідних українців. В переносному розумінні, бідних. Адже там стояли не будинки, а палаци, з оглядовими площадками, вежами та фонтанами. Ну що ж і олігархам місцевого розливу не чужі бажання звичайних людей, усамітнитись з природою, і бути до неї ближче, по далі від грошей.

А ми все йшли і йшли у перед. З кожним кроком наша ціль була все ближче і ближче. А я з кожним кроком все більше і більше пересвідчувався, що прекрасне поряд. Ніколи не думав, що зовсім недалеко, від тих місць де я виріс можна зустріти таку красу. Річка прокладала свій шлях між пологими берегами, а подекуди між височенними обривами. На цих високих стінах, що замкнули річку у свої мури сотні ластівок побудували гнізда. Потроху ми пройшли поля, ліси, хащі та болота, і стали знову повертатись до цивілізації не цивілізованих людей. Чому не цивілізованих розповім пізніше. Після десятків кілометрів де ми не зустрічали людей на горизонті з’являлись перші села. В нас закінчувався запас води і нам це було дуже доречно.

Але чим ближче ми підходили до сіл, тим більше я розчаровувався. Знову гори сміття. І це вже залишили не ті, що приїхали відпочивати з міст. Це не цивілізація добралась і до жителів села. Місцеві жили по принципу, – «після нас хоч потоп». Вони збирали сміття та вивозили його по далі від своїх обійсть, до річки. Таким чином створивши на берегах сміттєзвалище. Колись я думав, що в селах живуть люди ближче до природи, тому і поважають і люблять її більше, ніж жителі міст, але як виявилось, це не так. Останнім часом все змінилось. Чому? Не знаю. Мало залишилось в селах старійшин-мудреців, які поважають природу і навчають цьому мистецтву інших. Цивілізація з усіма своїми відходами та побічними діями, вже захопила і село. Все менше в селах готують домашній квас, узвари, а купують газовані води виготовлені з порошку, і в яких навіть цукор не натуральний, не виготовлений з цукрового буряку, чи навіть тростини, а створений у лабораторії з переплавлених пластикових пляшок і клею ПВА. І хоча, на рахунок складу газводи, я перебільшив, але думаю ненабагато. Люди забули те, що створено пращурами. Забули, що квас, був знаменитий ще за часів Русі, а рецепт винайшли ще раніше. Цей напій втамовував літню спрагу, тонізував, додавав сил. А сучасні води викликають бажання тільки пити й пити її ще, адже їх рецепти винайдені для того щоб люди побільше купували цю «чудо-воду». А той хто її виготовляє ще більше збагачувався.

Але ми знову повертаємось до нашої подорожі. Ми зайшли в село набрали у фляги води, запитали у місцевих як краще і коротше іти та вирушили далі в дорогу. Майже весь подальший маршрут пролягав через більші й менші села. Вони мінялись від величезних, з гарним дорожнім покриттям, тарілками супутникового телебачення на будинках, барами та магазинами, до маленьких більш схожих на післявоєнні хутори, які я бачив по телевізору. Та мені здалось, що в маленьких селах куди не дійшли побічні дії цивілізації, люди добріші та щасливіші. Ні я не проти сучасних речей, які полегшують життя, я проти речей які порушують невидимий зв'язок між природою та людиною.

А ми все йшли і йшли. По дорозі між селами, що розкинулись на берегах прадавньої річки нам зустрілось джерело. Таке невеличке, майже не помітне, але з таких маленьких джерел і зароджуються річки. Так і оце малесеньке джерельце вносило свій вклад у великий Стир. А ще в одному селі ми бачили кургани, та древній, хоч і давно закинутий костел. Ось так і пролягав наш маршрут з Луцька у Хрінники. То через села з магазинами, то через поля і ліси. В одному з сіл заходимо в місцевий бар-магазин втамувати спрагу і попити пивка. Вибір товару не великий, все найнеобхідніше для села, зате привітний продавець.

Випивши хмільного напою і поговоривши з місцевими жителями про життя-буття вирушаємо далі. Заходимо в непрохідні хащі, ще більш густі, ніж раніше. До того ж тут ще й добавилась канава з зеленою водою і болотом. Та це нас не зупинило. Про те на подолання цієї перешкоди витрачаємо багато сил та часу, тому вирішуємо трохи змінити маршрут і зрізати. Відхиляємось в незначній мірі від річища і до нашої цілі залишається зовсім трошки. Але планувати – добре, а насправді все виходить по іншому. До закінчення нашого шляху ще залишилось кілометрів сім, а вже почало смеркати. А нам ще потрібно знайти місце для ночівлі, облаштувати його, назбирати дров. Вмикаємо форсаж і рухаємось максимально швидко. Проте як ми не старались у Хрінники заходимо вже в сутінках.

Оскільки дану місцевість ми майже не знаємо приймаємо рішення іти до ГЕС. Там і заночувати, на березі. Через деякий час підходимо до електростанції. Потрібно назбирати дров, адже ніч обіцяє бути набагато холоднішою, ніж попередня. Та після такого темпу сил уже не залишилось ні на що. Тим більше, що дров на берегах біля ГЕС немає взагалі, в повному значені цього слова. Єдине чим вдалось розжитись, так це обгорілим півтораметровим не товстим шматком поліна, залишеним якимось попередніми рибалками. За, що їм дуже дякуємо.