Олександр Адилін - Записки вільного мандрівника

06:51 знайшов я хату, про яку мені говорив вчорашній хлопець. Добре, що я до неї не пішов, тому що до неї я б підійшов коли вже стемніло, а не знаючи місцевості тут краще не ходити, кругом хащі зарослі, старий повалений паркан з цвяхами.

Трошки поблукав. Пішов по над руслом, кладочками переходами та вийшов на острівець з якого або вплав або назад по кладочках. Але що цікаво, вийшов я на протилежному до Малева березі, якраз у тому місці де ми з Толіком не раз рибалили.

Далі іду лісовою дорогою в бік Охматівки

07:19 вийшов я не в Охматівці, як хотів, а дав добрий круг лісом і вийшов там де вчора входив у ліс біля Красного. Ну що ж це доля, повертаюсь у Красне і піду вже цією дорогою. І можливо зустріну хлопця, дам свої дані й запрошу у гості в Луцьк.

13 серпня 2013. 08:03, за бортом погода нормальна, не гаряче не парить, вітру майже не має, трохи хмурно, але дощу думаю не буде. Трохи помінялись плани, на Охматків не пішов іду на Княгинине, а туди кілометрів десять.

08:40 іду на Княгинине. Топаю хвилин сорок, а його ще й близько не видно. Добре, що вчора не послухав дядька вмазаного і не пішов на Демидівку, туди напевно дійшов би під ранок, або мусив би ставати на привал біля дороги. Іду дорогою вимощеною камінням напевно ще за царя, але дорога збереглась, можна сказати ідеально. Хоч іти такою дорогою не дуже зручно. Біля дороги зустрів яблуньку невеличку, яка пригостила мене трьома яблуками. Подякував людині яка її тут посадила. Зазвичай я не їм того, що росте при дорозі, але тут так глухо, що напевно проїжджає не більше двох-трьох автомобілів на тиждень. Скільки часу іду ще не зустрічав, не те що авто, але навіть коней чи велосипедистів. Хоча велосипедний слід бачив.

09:43 прийшов у Княгинине. Перейшов місток через річку Жабичі. У цьому селі біля церкви повернув на право і пішов вниз польовою дорогою на Лопавше.

12:23 і я вже у Хрінниках. Тут трохи перепочив, з'їв морозиво. Спитав коротку дорогу на Вербень і вирушив в дорогу.

12:51 починається, всупереч моїм прогнозам невеличкий дощик. Я підходжу до джерела, що біля лісу між Хрінниками та селом Вербень. Дуже гарне місце. На пагорбі стоїть пам'ятник внизу джерельце, поряд альтаночка. Напився водички, набрав собі у флягу та іду далі.

14:01 пройшов ліс і заходжу у Вербень. На вході у село з двох протилежних сторін дороги на стовбах електромереж зробили свої гнізда дві лелеки. Коли я заходив вони були у своїх гніздах. У одному бусол на одній нозі й в другому. Це мені нагадало Грецький острів Родос. На якому при вході у нього з моря на двох великих колонах стоять олень та олениця, символи цього острова.

15:12 я вже у Пляшевій. Мене підвіз дядько тракторцем, за що йому красно дякую.

16:38 зайшов у волинську область.

16:40 увійшов в Берестечко…

У мене залежність. І зрозумів це я лише вчора. Хтось не може без алкоголю, ще хтось губить себе наркотиками й цигарками. Моя ж не має побічних ефектів, таких як головний біль, ломка і тому подібне. Вона приносить мені лише задоволення.

Я жити не можу без «дози» мандрів. Більшість людей коли повертаються після такого відпочинку додому ще декілька днів відходять. А я навпаки. Втоми не відчуваю, ходжу деякий час в режимі «тревел». Ось і після крайньої подорожі бродив цілий день містом, а думки мої були далеко від нього, у лісі-полі. Я шукав воду, місце для ночівлі, дрова. Вів бій з комарами, прокладав маршрут і визначав сторони горизонту. « Тримало» мене так сильно, що замість лягти відпочити на дивані, я зібрався і пішов на рибалку. Не далеко в межах міста, але все-таки я мав надію отримати ще хоч ковток подорожнього повітря. Побути трохи на лоні природи. Хоч і не такої дикої, як у далеких мандрах. Втекти від міського пафосу і суєти, до якого дуже важко знову звикати.

Сьогодні пишучи ці рядки розумію, що я пропащий мандрівник і вже мене нічого не виправить. Якось, не так давно, подумував поселитись у маленькій хатинці, подалі від міста. На березі гарненької річки. Завести пасіку, собаку, ловити рибу. Доля, навіть, звела мене з добрим чоловічком. Який хотів бути моїм наставником. І навчати мене не тільки бджільництву, а ще й карате. Як виявилось у минулому він відомий тренер з цього бойового мистецтва. І хоч пройшов вже місяць, як я мав приїхати на навчання до Сергія Семеновича, та хай вже вибачає, що не виконав свою обіцянку. При нагоді обов’язково завітаю до нього щоб перепросити. Добрий учень з мене не вийшов би. Адже я б часто прогулював. Та справа навіть не у цьому. Навчившись пасічникувати потрібно ставити вулики та вести господарство. Отже, осісти. А для мене це рівнозначно смерті. Можливо колись, як буде важко волочити старечі кістки по Землі Матінці, в років дев’яносто, так і буде, але не зараз. Адже попереду ще стільки не звідано. Безліч не бачених місць, нових пригод, знайомств. Тисячі заходів і сходів сонця у далеких світах та зоряних ночей просто неба. Купання у не знаних раніше річках і озерах, морях і океанах. Співи нечуваних пташок та інші дива природи.

І єдине, що мене стримує від того щоб місяцями не з’являтись у рідному місті Луцьку – це донечка. Яка дуже за мною скучає, а я сумую за нею. Вона ще маленька, їй лише три рочки. Я чекаю поки вона підросте. Тоді у мене з’явиться супутник у далеких і близьких подорожах. У неї вже є справжній туристичний рюкзак, хоч і дитячий і вона дуже любить ходити. Як тільки навчилась топати не їздила у колясці жодного дня.

Ну а поки я обмежуюсь не дуже довгими походами. І в основному мандрую просторами України. От і крайня подорож, яка до речі, спонукала мене до написання цієї розповіді була по синьоокій красуні Волині. А точніше по її озерах.

Минулого року до мандрівного життя спробував долучитись мій двоюрідний брат Олег. Він сходив зі мною у декілька невеличких походів. А потім він став ініціатором одноденного велопробігу. Ми проїхались по селах Луцького району, подолавши 98 кілометрів. А вже цього року він вговорив мене здійснити вело подорож на протязі двох-трьох днів. Чому вговорив?! Просто найбільше я люблю мандрувати пішки. Цьому є певні причин, та про це іншим разом. А оскільки я давно хотів побувати на інших, крім Шацьких, озерах, було вирішено їхати по тих місцях якими славиться наш край. Тобто по Білих, Чорних, Любязях, Нобелях, Святих і так далі.

Підготовка тривала не довго, десь 5—7 днів. В основному готували велосипеди. Вони у нас хоч і не погані, проте потребували незначного ремонту. Брат ще готував рюкзак і себе. Мій же заплічник готовий завжди. І розбирається він лише тоді коли потребує прання. А, що до мене то я до цього не просто готовий завжди, я для цього створений. Для мене це не хобі й не відпочинок, не тимчасове явище, а спосіб життя.