Люси Мод Монтгомери - Енн із Зелених Дахів

– Про це, – сказала вона, вказуючи на картину – досить яскраву репродукцію під назвою «Христос, що благословляє дітей». – Я уявила себе однією з них. Наприклад, он тією дівчинкою в блакитній сукні, яка стоїть у куточку, немов вона нікому не належить, зовсім, як я. Яка ж вона самотня й сумна, правда? Гадаю, в неї немає ні батька, ні матері. Але їй теж хотілося отримати благословення, тому вона боязко пробралася в куточок, сподіваючись, що ніхто її не помітить, ніхто, крім Нього. Я впевнена, я знаю, що вона відчувала. У неї сильно билося серце, а руки заклякли, так само як у мене, коли запитувала, чи залишите ви мене тут. Вона боялася, що Він може не помітити її. Але Він, напевно, помітив, як гадаєте? Я намагалася все це уявити – як вона пробиралася дедалі ближче, поки не постала зовсім близько до Нього. І тоді Він глянув на неї й поклав руку їй на голову, і – о! – який радісний трепет охопив її! Але я хотіла б, щоб митець не зображував Його таким сумним. У Нього таке обличчя на всіх картинах, ви помічали? Тільки мені не віриться, що Він справді був таким сумним, а то діти боялися б Його.

– Енн, – сказала Мерил, дивуючись собі, чому вона давно не перервала промову дівчинки, – не можна говорити такі речі. Це неповага… явна неповага…

Очі Енн мало не випали з орбіт.

– Але я відчуваю таку побожність! Я зовсім не хотіла бути нешанобливою.

– Так, я вірю тобі… але не можна говорити так безцеремонно про ці речі. І ще зверни увагу на таке, Енн. Коли я тебе за чимось посилаю, повертайся відразу, а не мрій і не фантазуй перед картинами. Пам’ятай про це! Візьми цю листівку й ходімо на кухню. Тепер сядь у кутку і вивчи цю молитву напам’ять.

Енн притулила листівку до глека, в якому стояли білопінні яблуневі гілки. Вона принесла їх перед обідом, щоб прикрасити стіл, – Мерил на це подивилася косо, але нічого не сказала. Дівчинка сперлася підборіддям на руки й кілька хвилин мовчки й уважно дивилася на надруковану молитву.

– Мені це подобається, – оголосила вона нарешті. – Дуже красиво. Я вже чула цю молитву: одного разу її читав ректор недільної школи в притулку. Але в нього був такий скрипучий голос, і така похмурість на обличчі, що я безпомилково визначила: для нього молитва була неприємним обов’язком… Це не поезія, але на мене вона справляє таке саме враження, як поезія. «Хай святиться ім’я Твоє». Це зовсім як мелодія. О, я так рада, що ви веліли мені це вивчити, пані… Мерил.

– Добре, вчи мовчки, – тільки й сказала Мерил на цю тираду.

Енн нахилила глечик з квітами, ніжно поцілувала суцвіття й відтак кілька хвилин старанно вчила.

– Мерил, – запитала вона знову, – як гадаєте, я знайду душевну подругу в Ейвонлі?

– Що? Яку подругу?

– Душевну… близьку подругу, розумієте… по-справжньому споріднену душу, якій могла б довіряти найпотаємніше. Усе життя мрію зустріти її. Щоправда, вже й не очікувала. Але… останніми днями здійснилося стільки моїх найчудовіших мрій, що, може, й ця теж? Як гадаєте, це можливо?

– Діана Баррі живе на Відлогій Леваді, вона приблизно твого віку. Дуже мила дівчинка. Напевно, ви з нею зможете гратися, коли вона повернеться додому від тітки в Кармоді. Але тобі доведеться звернути увагу на свою поведінку. Пані Бар-рі – дуже вимоглива жінка. Вона не дозволить Діані дружити з погано вихованою дівчинкою.

Енн глянула на Мерил крізь квітучу гілку повними цікавості очима:

– А яка вона, Діана? У неї не руде волосся, ні? О, сподіваюся, що ні. Досить вже того, що в мене воно руде. Я не змогла б перенести цього ще й у душевної подруги.

– Діана дуже красива дівчинка. У неї очі й волосся чорні, а щічки рожеві. Вона слухняна й кмітлива, а це краще, ніж бути красивою.

Мерил так само любила мораль, як Герцогиня в Країні Чудес, і сама себе переконала, що її слід додавати до кожного зауваження, зверненого до дитини, яку виховують.

Але Енн легко обійшла мораль і вхопилася тільки за чудові можливості, які цій моралі передували.

– О, як добре, що вона красива! Це майже як самій бути такою. Якщо вже я негарна, то було б приємно мати красиву душевну подругу. У вітальні пані Томас стояла книжкова шафа зі скляними дверцятами. Але замість книжок у ній стояли банки з варенням, коли, зрозуміло, воно в неї було. В одній дверці скло розбив пан Томас, коли був трохи п’яний. Інші були цілими, тож я зазвичай уявляла, що моє зображення в них – це дівчинка, яка живе в шафі. Мені захотілося назвати її Кеті Морис. Ми були дуже близькими. Я розмовляла з нею годинами, особливо в неділю. Кеті була моєю втіхою й радістю. Ми уявляли, що книжкова шафа зачарована і якби тільки я знала чарівне слово, то могла б відчинити двері й увійти до кімнати Кеті, а не натрапити на полиці із варенням і порцеляною. Тоді Кеті Морис узяла б мене за руку й повела в чудове місце, де повно квітів, сонячного світла й фей, і ми завжди жили б там щасливо.

Коли мені довелося перейти до пані Хаммонд, то найбільшим нещастям було втратити Кеті Морис. Вона теж почувалася нещасною, я знаю, бо плакала, коли поцілувала мене на прощання через дверцята книжкової шафи. У пані Хаммонд не було книжкової шафи. Але біля річки неподалік від будинку тяглася зелена долина, і там жило чарівне відлуння. Воно повторювало кожне сказане слово. Я уявила, що це дівчинка, на ім’я Віолетта, і ми з нею дружили. Я полюбила її майже так само, як і Кеті Морис… не зовсім, але майже так само. Увечері напередодні мого від’їзду до притулку я сказала Віолетті «Прощай», і її «Прощай» повернулося до мене зі сльозами в голосі. Я так прив’язалася до неї, що в мене не вистачило духу уявити душевну подругу в притулку… навіть якби там був простір для уяви.

– Гадаю, дуже добре, що його там не було, – сухо завважила Мерил. – Я не схвалюю подібних дурниць. Ти, здається, сама віриш у свої вигадки. Тобі буде корисно мати справжню живу подругу, щоб у тебе не було таких фантазій в голові. І не розповідай пані Баррі про цих своїх Кеті Морис і Віолетт, а то вона подумає, що ти верзеш нісенітниці.

– О ні, не розкажу. Я можу говорити про них не з кожним – занадто священна для мене пам’ять про них. Але вам мені захотілося розповісти… О, дивіться, яка велика бджола вилетіла з суцвіття! Подумати тільки, жити в такому прекрасному місці – в суцвітті яблуні! Уявіть, спати у квітці, коли вітер тихенько її похитує. Якби я не була людиною, то хотіла б бути бджолою й жити у квітці.

– Вчора ти хотіла бути чайкою, – фиркнула Мерил. – Гадаю, ти дуже непостійна. Я веліла тобі вчити молитву, а не розмовляти. Але ти, здається, не в змозі мовчати, якщо поблизу хтось може слухати твою балаканину. Піди до себе в кімнату й учи там.

– О, я знаю вже майже всю… крім останнього рядка.

– Добре. Роби, що я звеліла. Піди до своєї кімнати й довчи як слід. І залишайся там, поки я не покличу тебе допомогти мені приготувати чай.