Люси Мод Монтгомери - Енн із Зелених Дахів

– Можна мені взяти квіти з собою? – попросила Енн.

– Ні, не варто засмічувати кімнату квітами. І взагалі, слід було залишити їх на дереві.

– Я теж відчула, що не слід скорочувати їхнє чарівне життя, – сказала Енн. – Якби я була квіткою, то не хотіла б, щоб мене зірвали. Але спокуса була непереборною. Що ви робите, коли стикаєтесь з непереборною спокусою?

– Енн, ти чула, що я звеліла тобі йти в кімнату?

Дівчинка зітхнула й потихеньку рушила до мезоніну. Там сіла на стілець біля вікна й повела дала:

– Ну ось, я вже знаю всю молитву. Я вивчила останнє речення, поки підіймалася сходами… Тепер я уявлю, що ця кімната виглядає зовсім інакше й такою вона залишиться назавжди. Підлога вкрита білим оксамитовим килимом в яскраво-червоних трояндах, а на вікнах яскраво-червоні шовкові штори. Стіни обвішані гобеленами із золотої й срібної парчі. Меблі з червоного дерева. Я ніколи не бачила червоного дерева, але це звучить розкішно. Тут канапа, вся завалена чудовими шовковими подушками – рожевими, блакитними, пурпуровими, золотистими, і я граціозно розкинулася на них. Я бачу своє зображення в чудовому великому дзеркалі, що висить на стіні. Я висока й царствено прекрасна, одягнена в сукню, оздоблену білими мереживами. У мене перловий хрест на грудях і перла в чорному, як ніч, волоссі. Моя шкіра – біла, як слонова кістка. Моє ім’я – леді Корделія Фіцджеральд… Ні-ні, я не можу так забутися, щоб це все здалося мені правдою.

Вона, пританцьовуючи, підбігла до маленького дзеркала. З дзеркала на неї глянуло веснянкувате обличчя з гострим підборіддям і серйозними сірими очима.

– Ти всього лише Енн із Дахів Зелених, – сказала вона суворо. – Я бачу тебе такою, яка ти є, навіть коли ти намагаєшся уявити, що ти леді Корделія. Проте краще бути Енн із Дахів Зелених, ніж Анною нізвідки, правда?

Вона нахилилася, ніжно поцілувала своє зображення в дзеркалі й підійшла до відчиненого вікна.

– Дорога Снігова Королево, добрий вечір! Добрий вечір, дорогі берізки в долині. Добрий вечір, дорогий сірий будинку на пагорбі. Цікаво, чи стане Діана моєю душевною подругою? Сподіваюся, стане, я її дуже любитиму. Проте я ніколи не ображу забуттям Кеті Морис і Віолетту, бо не хочу зачіпати чиїсь почуття, навіть почуття дівчинки з книжкової шафи або ді-вчинки-відлуння. Згадуватиму їх щодня, посилаючи поцілунок.

Енн кінчиками пальців послала кілька повітряних поцілунків у бік розквітлої вишні, а потім, поклавши підборіддя на руки, з насолодою занурилася в солодкі мрії.

Минуло два тижні від появи Енн у Зелених Дахах, а пані Лінд ще не спромоглася як слід її роздивитися. Втім, слід зазначити, була вона в тому не винна. Важкий не по сезону грип змусив цю гідну жінку залишатися вдома з часу її останнього візиту в Зелені Дахи. Пані Рейчел хворіла нечасто й не надто співчувала людям зі слабким здоров’ям. Проте грип, на її переконання, не був звичайною хворобою, тож слід було вбачати в ньому певного роду кару Божу. Втім, щойно лікар дозволив їй виходити з дому, вона невідкладно рушила до Зелених Дахів, щоб з’ясувати, чи правду люди кажуть про сирітку, яка тут оселилася.

У минулі два тижні Енн не витрачала даремно й хвилини: вона вже знала кожне дерево й кожен кущик біля будинку. Також виявила, що за яблуневим садом починається стежка до лісу й пройшлася нею до самого кінця. А дорогою було на що подивитися. Спочатку шлях лежав уздовж чарівних вигинів струмка, потім через місток, відтак починалися зарості ялиці, а дикі вишні стояли обабіч і утворювали склепіння, посплітавшись між собою гілками. Ще згодом стежка петляла кутками, густо порослими папоротями, й губилася під кронами кленів і горобин, які погойдувалися на вітрі.

Енн подружилася також із джерельцем в долині – напрочуд глибоким, чистим і незвичайно холодним. Воно було обкладене гладкими плитами червоного пісковику, а навколо росли папороті, схожі на долоні велетів. За ними був дерев’яний місток, який повів легкі ніжки Енн до порослого лісом пагорба, де під високими густими ялинами та смереками панували вічні сутінки.

Тут росли міріади ніжних конвалій, цих скромних і чарівних лісових квітів, та де-не-де траплялися бліді, легкі переліски, немов душі торішніх первоцвітів. Тонкі павутинки виблискували між деревами, ніби нитки срібла, а шишки ялин, здавалося, дружньо шепотілися між собою.

Усі ці чудові подорожі тривали в ті години, коли їй дозволялося погратися. Після повернення Енн засипала Метью та Мерил розповідями про свої «відкриття». Метью, зрозуміло, не скаржився, він слухав все з мовчазною й задоволеною усмішкою. Мерил спочатку дозволяла всю цю «балаканину», а потім зі здивуванням зрозуміла, що слухає не з меншим захопленням, ніж Метью. Тоді вона зазвичай поспішно змушувала Енн «притримати язика».

Коли пані Лінд нарешті добралася до Зелених Дахів, Енн блукала садом, роздивляючись буйно порослі трави, яким додало кольорів червонувате вечірнє сонце. Тож у поважної жінки було вдосталь часу для всебічного звіту про свою хворобу, включно з деталізацією кожного больового відчуття та кількості ударів серця при цьому. Мерил навіть подумала, що грип може залишити незабутні спомини. Коли всі подробиці були оприлюднені, пані Рейчел перейшла до обговорення не менш цікавої для неї теми, якій, власне, і присвятила свій візит:

– Я чула дивні речі про вас із Метью.

– Гадаю, ти здивована не більше, ніж я сама, – підтакнула Мерил. – Тільки зараз починаю приходити до тями.

– Жахливо, що сталася така помилка, – сказала пані Рейчел співчутливо. – А ви не могли відправити її назад?

– Мабуть, могли, але вирішили не робити цього. Метью вона сподобалася. Та й мені самій вона подобається, хоч, визнаю, недоліків також не бракує. Наш будинок немов ожив. Вона і справді миле створіння.

Мерил чомусь сказала більше, ніж збиралася, й одразу прочитала несхвалення на обличчі пані Рейчел.

– Ви взяли на себе величезну відповідальність, – сказала вона похмуро, – особливо тому, що ніколи не мали справи з дітьми. Я вважаю, ви мало знаєте про цю дівчинку та її характер, та й не можна заздалегідь вгадати, якою виявиться ця дитина. Але я, звичайно, не хочу налякати вас, Мерил.

– Це й неможливо, – сухо відрізала та. – Якщо вже я на щось наважуюся, то не відступаю. Тобі, напевно, хочеться поглянути на Енн? Я покличу її.

Енн вбігла до кімнати з наміром розповісти про нове «відкриття», проте, побачивши незнайому особу, розгублено зупинилася в дверях. Вона справді виглядала дещо дивно в короткій затісній сукні з цупкої тканини, пошитій у сиротинці. Ноги, що стирчали з-під неї, здавалися незграбно довгими. Веснянки, пригріті сонечком, стали немов помітнішими та ряснішими, ніж зазвичай, а непокрите, розшарпане вітром волосся здавалося ще рудішим.