Люси Мод Монтгомери - Енн із Зелених Дахів

– Про що ти думаєш, Енн? – запитала вона різко.

– Про те, що маю сказати пані Лінд, – мрійливо відповідала дівчинка.

Здавалося б, усе гаразд… або майже… Проте Мерил не могла позбутися враження, що її план покарання зазнає краху. Енн не мала права виглядати такою радісною. Втім, саме такою вона була доти, поки не постала перед пані Лінд, яка, зрозуміло, сиділа з плетивом біля вікна своєї кухні. Тоді світ померк в очах дівчинки, а всі її риси набули сумного каяття. Перш ніж будь-хто встиг сказати хоч слово, Енн несподівано впала на коліна перед здивованою пані Рейчел і з благанням простягнула до неї руки.

– О, пані Лінд, я так глибоко шкодую, – сказала вона з тремтінням у голосі. – Я ніколи не зможу висловити все, що мене засмутило… ні, ніколи, навіть, якщо скористаюся усіма словами словника. Ви повинні просто це уявити. Я поводилася жахливо щодо вас… і накликала ганьбу на моїх любих друзів,

Метью та Мерил, які дозволили мені залишитися в Зелених Дахах, хоч я й не хлопчик. Визнаю, я страшенно погана й невдячна дівчинка й заслуговую на найстрашніше покарання й вигнання з товариства шанованих людей.

Це було дуже нерозумно з мого боку – піддатися гніву через те, що ви сказали правду. А кожне ваше слово було правдивим. У мене руде волосся, я веснянкувата, худезна, негарна. Те, що я сказала вам, теж було правдою, але мені не слід було цього говорити. О, пані Лінд, прошу вас, будь ласка, вибачте! У разі вашої відмови, це стане трагедією всього мого життя. Адже ви не хочете бути причиною трагедії всього життя бідної маленької сироти, нехай навіть у неї й жахливий характер? О, я впевнена, – ви не хочете. Прошу вас, скажіть, що ви прощаєте мене, пані Лінд.

Чекаючи на вирок, Енн склала руки та схилила голову.

Не могло бути ніяких сумнівів в її щирості – вона чулася в кожному звуці її голосу. Жінки відчували це. Проте Мерил із жахом зрозуміла, що насправді Енн насолоджувалася юдоллю приниження й упивалася повнотою свого смирення. А де ж цілюще покарання, яке вона, Мерил, винайшла і яким так хизувалася? Енн перетворила його на свого роду задоволення.

Щоправда, добра пані Лінд, не обтяжена зайвою проникливістю, все сприйняла за чисту монету. Вона зрозуміла тільки, що Енн перепросила за всіма правилами, й почуття образи назавжди зникло з її' люблячого серця, хай у ньому і відводилося багато місця для чужих справ.

– Ну, ну, дитинко, встань, – сказала вона сердечно. – Звичайно, я тебе прощаю. Напевно, я теж сказала тоді трохи зайвого. Однак вже така я відверта, все прямо кажу. Ти не бери це так близько до серця, ось що. Ніде правди діти, волосся в тебе справді жахливо руде. Але я ходила до школи з такою самою рудоволосою дівчинкою, але коли вона виросла, волосся в неї потемнішало і стало красивого каштанового кольору. Тож я зовсім не здивуюся, якщо і твоє потемніє… зовсім не здивуюся.

– О, пані Лінд! – Енн глибоко зітхнула, підіймаючись з колін. – Ви даруєте мені надію. Я вічно вважатиму вас своєю благодійницею. О, я можу винести все, якщо тільки нагадуватиму собі, що моє волосся, коли виросту, стане красивого каштанового кольору. Набагато легше бути хорошою, якщо мати гарне каштанове волосся, як гадаєте? Можна мені тепер піти у ваш сад і посидіти на лавці під яблунею, поки ви з Мерил розмовлятимете? Там набагато більше простору для уяви.

– Так, Боже мій, звичайно біжи, дитинко. І можеш, якщо хочеш, нарвати собі букет квітів, вони ростуть там у куточку, біля лави.

Коли двері за Енн зачинилися, пані Лінд швидко піднялася, щоб запалити лампу.

– Вона й справді дивна дівчинка. Сідай на цей стілець, Мерил, він зручніший. Той я тримаю для наймита… Так, вона дивна дитина, але щось у ній є таки привабливе. Тож не дивуюся тепер, що ви з Метью взяли її… і не боюся за вас… Вона, може, виявиться зовсім непоганою. Звичайно, в неї дивна манера висловлюватися… трішки занадто… ну, дуже сильні вирази, ти розумієш. Але це, напевно, пройде, коли вона поживе з цивілізованими людьми. І характер у неї занадто нестриманий, я відчуваю. Але в цьому є свої плюси, коли дитина спалахне й одразу охолоне, вона не здатна на хитрощі й обман. Збережи Боже цю безхитрісну дитину! А загалом, Мерил, вона, схоже, мені подобається.

Коли Мерил вийшла з будинку, Енн вибігла їй назустріч із запашних сутінків саду з оберемком білих нарцисів у руках.

– Я добре перепросила, правда? – запитала вона з гордістю, коли вони рушили до Зелених Дахів. – Направду довелося не одну хвилину думати. Тож вирішила, раз цього не уникнути, то потрібно все зробити як слід.

– Ти справді постаралася, – визнала Мерил. І знову з жахом відчула, що, згадуючи сцену вибачення, їй хочеться сміятися. Тож вона притлумила своє сумління тим, що сказала суворо:

– Сподіваюся, ти навчишся опановувати себе, щоб надалі не потрапляти в схожі ситуації.

– Якби люди не потішалися над моєю зовнішністю, про таке не йшлося б, – сказала Енн, зітхнувши. – Я не серджуся ні через що інше, але так втомилася від подібних глузувань, що одразу скипаю. Гадаєте, моє волосся й справді стане красивого каштанового кольору, коли виросту?

– Ти не повинна так багато думати про свою зовнішність, Енн. Не хочу тебе засмучувати, але на позір ти занадто пихата дівчинка.

– Як я можу бути пихатою й одночасно негарною? – заперечила Енн. – Так, я люблю все красиве, але мені терпець уривається дивитися в дзеркало й постійно бачити там щось зовсім негарне. Мені так сумно від цього… так само мені ведеться, коли бачу будь-яку потворну річ. Я її жалію, бо вона негарна.

– Гарний той, хто чинить добро, – процитувала Мерил.

– Мені про це вже говорили, але я в цьому чомусь сумніваюся, – скептично завважила Енн, нюхаючи нарциси. – О, які ці квіти запашні! Як це мило, що пані Лінд мені їх подарувала. У мене тепер зовсім немає до неї ворожого почуття. Навпаки, так добре стає на душі, коли вибачишся й отримаєш прощення, правда?.. Які зірки сьогодні яскраві! Якби ви могли жити на зірці, то яку вибрали? Я – он ту, велику та яскраву, над тим темним пагорбом.

– Енн, помовч, – сказала Мерил, відчуваючи, що цілковито виснажена спробами встежити за польотом думок дівчинки.

Енн більше не промовила й слова, поки вони не ступили на стежку, що вела до їхнього будинку від великої дороги. Легкий пустотливий вітерець, весь просочений пряним ароматом молодих, окроплених росою папоротей, подув їм назустріч. Вдалині поміж тіней дерев виднілося привітне світло, що лилося з вікна кухні Зелених Дахів. Енн несподівано притулилася до Мерил і засунула свою ручку в її загрубілу долоню.

– Як це чудово – повертатися додому, знаючи, що це твій справжній дім, – сказала вона. – Я вже люблю Зелені Дахи, хоч ніколи раніше не любила жодного місця. Жодне не здавалося мені моїм домом. О, Мерил, яка я щаслива! Я могла б молитися прямо зараз, і це зовсім не здалося б мені важким.