Люси Мод Монтгомери - Енн із Зелених Дахів

– Я ніколи не зможу цього зробити, – сказала Енн з рішучою похмурістю. – Ви можете покарати мене найжорстокіше, Мерил. Наприклад, замкнути в темному, вологому підвалі, де живуть змії й жаби, й тримати там на хлібі та воді. Я не скаржитимуся. Але я не зможу попросити вибачення в пані Лінд.

– У нас немає звичаю замикати людей в темних, вологих підвалах, – сказала Мерил холодно. – До того ж їх і немає в Ейвонлі. Але перепросити в пані Лінд тобі доведеться, інакше залишатимешся у своїй кімнаті доти, поки не наважишся це зробити.

– Значить, мені доведеться залишитися тут назавжди, – скорботно сказала Енн. – Я не можу сказати пані Лінд, ніби шкодую про те, що їй сказала. Бо я не шкодую! Мене непокоїть, що я засмутила вас, а те, що сказала цій жінці сприймаю з величезним полегшенням. Я навіть не можу уявити, що шкодую про це.

– Може, твоя уява запрацює краще завтра вранці, – сказала Мерил, встаючи, щоб піти. – У тебе є ніч, щоб проаналізувати свою поведінку та змінити свою думку. Ти говорила, що постараєшся бути дуже хорошою дівчинкою, якщо ми залишимо тебе в Зелених Дахах, але мушу визнати: в це важко повірити сьогодні.

Залишивши цю парфянську стрілу терзати бурхливу душу Енн, Мерил спустилася на кухню, охоплена болісним неспокоєм і роздратуванням. Вона сердилася на себе, так само як і на Енн, бо, раз у раз згадуючи приголомшене обличчя пані Рейчел, губи її мимоволі розтягувалися в усмішці і виникало нестримне бажання розреготатися.

Того вечора Мерил нічого не сказала Метью про те, що трапилося, але коли наступного ранку Енн не поступилася, довелося пояснити її відсутність за сніданком. Мерил не втаїла від Метью жодної подробиці, доклавши водночас чимало зусиль, щоб віддати належне жахливій поведінці Енн.

– Непогано, що Рейчел Лінд так поставили на місце. Вона просто стара пліткарка, яка всім остогидла, – такою була «підтримка» Метью.

– Метью, ти мене дивуєш! Адже знаєш: поведінка Енн не витримує жодної критики та все одно стаєш на її бік! Може, скажеш, що вона зовсім не заслуговує покарання?

– Ну… ні… не зовсім, – зніяковіло промимрив Метью. – Так, визнаю: її треба трошки покарати. Але не будь з нею занадто суворою, Мерил. Згадай, в неї нікого не було, щоб навчати доброго поводженню. Ти… ти ж даси їй поїсти?

– Хіба ти коли чув, щоб я голодом примушувала людей до доброї поведінки? – запитала Мерил обурено. – Вона їстиме у своїй кімнаті. Проте залишатиметься там доти, поки не зважиться на вчинок. Це остаточне рішення, Метью.

На обіді й вечері Енн, як і раніше, не було за столом. Щораз Мерил відносила в мезонін повну тацю страв і пізніше приносила їх на кухню майже неторканими. Увечері Метью не витримав і уважно з занепокоєнням придивився до вщерть заповненої таці. Невже Енн цілий день нічого не їла?

Метью саме тинявся без діла біля комор, коли Мерил рушила на дальнє пасовище за коровами. Власне, він дожидався саме цього моменту, щоб прослизнути в будинок і з виглядом злодія піднятися в мезонін. Зазвичай Метью обертався між кухнею і своєю маленькою спальнею біля передпокою, часом наважуючись відвідати хіба що вітальню або їдальню, коли до чаю запрошували священника. Але на другому поверсі свого будинку він був востаннє чотири роки тому, коли допомагав Мерил клеїти шпалери в гостьовій кімнаті.

Він тихенько пройшов через маленьку вітальню мезоніну, відтак якусь мить постояв перед дверима кімнатки Енн, перш ніж наважився постукати у двері, а потім відчинити їх.

Енн сиділа на жовтому стільці біля вікна, сумно дивлячись у сад. Вона здавалася такою маленькою й нещасною, що в Метью здригнулося серце. Він безшумно зачинив за собою двері й навшпиньки підійшов до неї.

– Енн, – прошепотів він, немов боячись, що їх підслуховують. – Як ти тут, Енн?

Дівчинка важко усміхнулася:

– Непогано. Я багато уявляю, й саме це допомагає приємніше коротати час. Звичайно, мені досить самотньо, проте сподіваюся незабаром звикнути.

Енн знову усміхнулася, хоробро дивлячись вперед – на довгі роки майбутнього одиничного ув’язнення.

Метью згадав, що він повинен сказати те, що збирався, не втрачаючи часу, бо Мерил могла повернутися раніше, ніж зазвичай.

– Послухай, Енн, подумай… краще це зробити й покінчити з цим, – прошепотів він. – Доведеться це зробити рано чи пізно, знаєш, адже Мерил – жахливо непохитна жінка… жахливо непохитна, Енн. Зроби це зараз. послухай. і все буде позаду.

– Ви маєте на увазі попросити вибачення в пані Лінд?

– Так… попросити вибачення… саме так, – сказав Метью гаряче. – Загладити це, так би мовити. Ось до цього я й веду.

– Мабуть, я можу це зробити заради вас, – сказала Енн задумливо. – І це буде правдою, коли я скажу, що мені шкода за свою поведінку, бо й справді шкодую. Хоч учора ввечері я цього не відчувала і вночі теж, бо страшенно злилася. Прокидалася тричі і не тямила себе від люті. Але сьогодні вранці все пройшло. Залишилася тільки якась неприємна знемога. І мені стало так соромно. Але я навіть думки не допускала, щоб піти й сказати про це пані Лінд. Це так принизливо. Тож вирішила, що краще залишуся тут під замком на все життя. Але тепер… для вас я зробила б що завгодно… і якщо ви справді хочете, щоб я…

– Ну, звичайно, хочу. Там внизу жахливо самотньо без тебе. Сходи й загладь це все… будь хорошою дівчинкою.

– Добре, – сказала Енн покірно. – Я скажу Мерил, щойно вона повернеться, що розкаялася.

– Правильно… правильно, Енн. Але не кажи Мерил, що я з тобою про це говорив. Вона подумає, що я втручаюся в її справу, а я обіцяв цього не робити.

– Навіть дикі коні не вирвуть у мене цю таємницю, – урочисто пообіцяла Енн. – Тільки незрозуміло, як дикі коні можуть вирвати у кого-небудь таємницю…

Але Метью вже пішов, переляканий власним успіхом. Він квапливо попрямував до найвіддаленішого кінського пасовища, щоб відвести від себе будь-яку підозру. Тим часом Мерил, яка, зрозуміло, ні про що не здогадувалася, після повернення в будинок була приємно здивована, почувши жалібний голосок, що доносився згори біля поручнів сходів:

– Мерил!

– Ну, що таке? – запитала вона, заходячи до вітальні мезоніну.

– Мені шкода, що я втратила самовладання й наговорила грубощів… я згодна піти й сказати це пані Лінд.

– Дуже добре, – відповідала Мерил рішучим голосом, нічим не видавши полегшення, яке відчула при цій звістці. Перед цим вона вже занепокоєно розмірковувала над тим, що робитиме, якщо Енн не захоче поступитися. – Я зайду за тобою після доїння.

Вони йшли, тримаючись за руки, одна – з піднятою головою й виглядом переможниці, друга – згорбившись і виглядаючи вельми пригнічено. Але з пів дороги пригніченість Енн десь поділася, немов за помахом чарівної палички. Дівчинка підняла голову й легко закрокувала попереду, раз у раз повертаючи голову у бік західсонця. Ба більше: від неї повіяло ледь стримуваним пожвавленням. Мерил несхвально дивилася на цю зміну – це вочевидь не нагадувало смиренне каяття, з яким слід було постати перед ображеною пані Лінд.