Андрей Гуляшки - Викрадення Данаї

У чотирьох просторих експозиційних залах розміщено близько двохсот картин. Серед них твори Рафаеля, Тіціана, Веронезе, Корреджо — геніїв Чінквеченто, картини митців раннього барокко, серед яких зіркою є, звичайно, Караваджо. Але насамперед нас цікавить «Даная» Корреджо. Вона виставлена у верхній правій залі, праворуч «Трьох грацій» Тіціана, які висять посередині. В той час, про який ми розповідаємо, навпроти картини можна було побачити мольберт, непоказний і пошарпаний, на якому Лівіо Перетті примістив полотно, щоб малювати «Данаю». Мольберт, палітра, скринька з фарбами, сам Лівіо Перетті у приношеному оксамитовому костюмі, який давно втратив свій колір,— все це якось не пасувало до того урочистого блиску, який випромінювали картини, особливо «Кошик з фруктами» Караваджо.

Отож Фелікс Чігола зайшов до зали, супроводжуваний помічником Карло Колоною. У масивній рамі «Данаї» було полотно Перетті. Копія ще не була закінчена, амур, який стягував покривало Данаї, був позначений лише контурами, сама царівна ще не мала волосся, на місці пишних персів видніли порожні кола. І все ж той, хто розумівся на малярстві, помітив би, що копія обіцяла стати гарною, молодик неначе відчув чари, породжені контрастом між світлом і тінню. Так чи інак, але враження, яке викликало це полотно поряд з Тіціаном та Веронезе, було приголомшливе.

Фелікс Чігола не зупинився перед жодною картиною, не глянув на жодне полотно, він, здавалось, проходив повз рами, де нічого не було. Він цікавився розташуванням залів, туалетними, коридорами, сходами. Коли дійшов до «Данаї», експерти саме знімали відбитки слідів на підлозі і пальців на рамі. Побачивши полотно Перетті, Чігола вперше всміхнувся. «Жартівник!»—сказав він, маючи на увазі злочинця.

Він обійшов мансардне приміщення, подивився на віа дель Корсо крізь одне з віконець і зітхнув. Час летів, як на крилах. До виборів лишались лічені години...

Коли він повернувся до директорського кабінету, Робер-то Тоцці мовчки подав йому щойно, прийняту радіотеле-фонограму з центру. Повідомлялося, що Чезаре Савеллі вчора прибув до Санта-Ани о чотирнадцятій тридцять і зупинився в готелі «Республіка». Цього ранку він виїхав назад у Рим поїздом. Чігола прочитав уголос повідомлення і задоволено кивнув.

— Чим менше запідозрених, тим краще для слідства! — пояснив він.— Ваш Чезаре Савеллі має тверде алібі, його встановила поліція Санта-Ани, отже, він поза грою. Але всі інші пройдуть слідство на загальних підставах!

— Що ви хочете цим сказати?..— зблід Роберто Тоцці.

— 0, синьйоре! — всміхнувся з досадою Чігола.— Це вас не стосується. У всякому разі, ви тепер теж поза грою, і я гадаю, що ви нам не будете потрібні й надалі. Ви можете приходити, коли хочете, і йти додому, коли забажаєте. Тимчасово ми використовуватимемо, з вашого дозволу,— він знов усміхнувся з досадою,— ваш кабінет як слідчу камеру. Слідство триватиме найпізніше до суботи і закінчиться о тринадцятій годині. Весь цей час галерея буде зачинена, а присутні тут зараз — без вас, звичайно! — разом з синьйориною Луїзою Ченчі, яку ми чекаємо, залишаться на своїх місцях, тобто в галереї. Постараюся забезпечити всім необхідні вигоди і поживну їжу.— Губи його стисли-ся, обличчя здригнулось, але годі було зрозуміти, чи це гримаса, за якою ховалося внутрішнє задоволення, чи просто давалося взнаки нервове напруження: досі жодної крадіжки цінних картин не вдавалося розкрити за якихось три дні!

— Ви серйозно вирішили затримати і мене чи жартуєте? — спитав Карло Колона, тримаючи руки за спиною, щоб не бачили, як вони тремтять.

— Віднині я запитую, а ти тільки відповідатимеш! — прогарчав Чігола, і в його ясно-синіх очах блиснули злі, коричнево-жовті вогники. Настирлива думка, що такий негідник, як цей прилизаний спокусник служниць, пустить кулю йому в потилицю, не залишала його.— Марш звідси! — гаркнул він.— Коли надійде твоя черга, я тебе викличу!

Карло Колона одразу ж кинувся до дверей стрибком, наче кіт, але перед тим, як зачинити їх, устиг вигукнути, задихаючись від злоби:

— У мене є впливові знайомі! Я на вас поскаржусь!

— Поскаржишся!..— скривив йому вслід рота Чігола і погрозливо покивав головою. Потім, згадавши про Роберто

Тоцці, повернувся до нього й похмуро спитав:

— Ви обідали?

Роберто Тоцці похитав головою. Його так вразив вибух люті старшого інспектора римської поліції, аж він просто не мав сили вимовити ані слова.

— Тоді йдіть поїжте! — сказав Чігола.

Роберто Тоцці мовчки вийшов, сутулячись, неначе ніс на своїх вузьких плечах увесь філіал музею Боргезе.

Чігола наказав зняти відбитки пальців у кожного із затриманих, а потім — принести їм по порції макаронів і одному апельсину. Сам не торкався їжі.

В «Останній пригоді» Авакума [У серії пригодницьких повістей Андрея Гуляшки, головним героєм яких є Авакум Захов, розповідь ведеться від імені його друга Анастасїя Букова], якщо пригадуєте, я описав його пригоди в Сіцілії, де він зустрівся з дівчиною Юлією та двома перепродувачами героїну. Я гадав, що, крім сіцілійських пригод, під час його перебування в Італії з ним не сталося нічого цікавого. Та, як виявилося, була ще одна пригода, про яку я й гадки не мав, а він з невідомих причин і словом про неї не прохоплювався.

Перед тим як виїхати з радянською археологічною експедицією на Памір і в пустелю Гобі, після тієї страшної і водночас кумедної історії з «вірусом-утікачем», він передав мені валізу з нотатками і дозволив використати їх, коли знайду там щось таке, що заслуговувало б на увагу. Так я натрапив на його записи про крадіжку в філіалі Боргезе. То була купа аркушів з нашвидкуруч зробленими записами, кресленнями і рисунками. До цієї купи прикладалося два знімки, один окремий малюнок олівцем, каталоги музеїв та галерей. Велику частину (близько половини) списаних аркушів присвячувалося крадіжці в Боргезе. Деякі з нотаток були зроблені під час самого розслідування, в ті сповнені гарячкового напруження дні. Інші — написані спокійно,— мали значно пізнішу дату і позначку — Софія! Він ще довгий час жив спогадами про свої італійські переживання, але чому він не сказав мені ані словечка про ці давноминулі справи — graecum est, non legitur [Латинський вислів: «Написано по-грецькому, тому не можу вчитати». Вживаєтеся у значенні: «Це щось незбагненне, чого я не можу пояснити»].

Хочу сказати кілька слів про знімки. На одному була Луїза Ченчі, на другому — її мати, Вітторія Ченчі. Побачивши портрет Луїзи Ченчі, я ледве не скрикнув від подиву. Яка схожість із Прекрасною Феєю, нашою Авророю зі «Сплячої красуні»! І мати Луїзи була красуня, але вже змарніла, переживала кінець свого літа... Та й Авакум не був молодий!