Андрей Гуляшки - Викрадення Данаї

Решта цього архіву становила, як я вже згадав, каталоги музеїв і галерей, проспекти, листівки, а також малюнки олівцем, зроблені Авакумом. Один зображував Луїзу, але то тільки на перший погляд. Як придивитись уважніше, в портреті Луїзи відкривалася Прекрасна Фея, виконавиця Аврори з балету «Спляча красуня». Вона була прима-балерина в Софійській народній опері. Увечері після прем'єри Авакум провів її додому і там зазнав щаслввих хвилин.

Наприкінці мушу сказати про один курйоз. Серед усіх цих записок, каталогів і знімків був чималий конверт із гофрованого картону. У ньому я знайшов грамофонну платівку з симфонічною поемою Отторіно Респігі «Римські пінії». Ця річ, присвячена пініям у парку Боргезе і на пагорбі Джаніколо, нагадувала, мабуть, Авакумові приємно проведені там години.

Тепер хочу спинитися коротко на першому італійському періодові життя Авакума. Я б сказав, що він був безхмарний. Кажуть, коли людина ступає на італійську землю, хмари в її душі відразу ж розходяться. Хтозна, може, й так, але в даному разі навряд чи то була заслуга італійської землі, бо Авакум ступив на неї в гарному настрої. По-моєму, він приніс безхмарність із собою. Причину цього треба шукати в доброму закінченні пригоди зі Сплячою красунею. Аврора несвідомо, не підозрюючи того, пособляла банді шпигунів. Авакум покінчив із шпигунами, а в Красивою Феєю провів чудовий вечір. Знову розчарувався, як це з ним бувало звичайно, бо виявилося, що талановита танцівниця — поверхова, легковажна жінка, але що ж... Він узяв за правило не бути прискіпливим, коли важка справа закінчується загалом щасливо. Це допомагало йому позбутися похмурого настрою і ще раз переконатися, що люди не такі вже й погані. З почуттям, що кінець кінцем добро перемагає і тому життя може піднести приємні несподіванки, він прибув на італійську землю.

Та що остаточно розвіяло хмари в його душі, то це італійське сонце, Чінквачепто, щиросерді люди з народу, — не на останньому місці — пінії на пагорбі Джаніколо та незрівнянний краєвид з його вершини. З вершини пагорба Джаніколо можна було дивитись і на запнутий курним серпанком Рим, і на освітлені на південному заході родючі поля, де притулилася, наче срібне гніздо, вілла «Доріа Памфілі», можна було з допомогою фантазії заглянути на хвилю і в час, і в історію, щоб фізично відчути присутність вічності.

Коли хтось думає, що в цей сонячний період свого життя Авакум став веселуном або безтурботним гулякою, то глибоко помиляється. Безтурботність, як ми вже знаємо, була органічно чужа його природі, бо почуття відповідальності пронизувало кожну клітину його душевного світу. За що тільки він не почував себе відповідальним — і за бідну дитину, яка, ховаючись від поліції, жебракувала на розкішній віа Вітторія Венето, відведеній тільки для багачів, і за шістнадцятирічну повію, що у вечірній час боязко шукала клієнта на набережній Мікеланджело, і навіть за п'яних американських моряків Шостого флоту, які серед білого дня мочилися в басейн фонтана Треві. За що тільки він не почував себе відповідальним: і за ті випадки, коли хтось хитріший, ніж Харі, вислизав з його рук, і за свою необізнаність у тому чи іншому виді мистецтва; за що тільки не почував він себе надто відповідальним!

Був він такий, яким ми знаємо його з попередніх розповідей: похмурий, але великодушний; скептик, але схильний жертвувати собою заради будь-якої доброї людини, яку Спіткало лихо; фанатичний шукач істини, готовий в її ім'я відмовитись і від того маленького особистого щастя, яким життя інколи скупо його обдаровувало. ї тут, у Римі, куди сучасний світ стікався потоками, щоб кинути погляд на старовину і на велике мистецтво чи то через снобізм (здебільшого), чи щоб віддати їм щиру шану,— він залишався незмінно таким самим трохи старомодно галантним, яким ми його знаємо, і в манерах, і в одязі. Не розлучався ні з крисатим капелюхом, ні з довгим демісезонним пальтом, хоч і капелюх і пальто вже давно вийшли з моди. Не скидав піджака навіть у нестерпну липневу спеку, досить було й того, що погодився пошити його з штучної тканини, таргалу, замість справжньої вовняної...

Одне слово, перебування в Італії не вплинуло на його вдачу. А що ж у ньому змінилося? Змінилися його самопочуття, настрій, він став емоційнішим, життєлюбнішим, став схожий на людей з італійського півдня — на сіцілійців та калабрійців.

Але через цей «омолоджений» настрій Авакум міг наразитися на небезпеку (а він не мав права ризикувати). Ось чому наш залізний герой, що все життя заперечував класичне errare humanumest [Люднні властиво помилятися (лат.) ], допустився деяких помилок. Я розповім про два випадки, коли він повівся нерозважливо, а про решту промовчу.

Одного погожого ранку в другій половині вересня Авакум вийшов прогулятися до п'яцца Барберіні, знову, хтозна вкотре, подивитися фонтан з тритонами, найхимерніший, мабуть, серед славетних фонтанів Рима в стилі барокко. Але, дійшовши до п'яцца Дель Пополо з єгипетським обеліском і середньовічними церквами, він згадав, що об одинадцятій годині має зустрітися з Роберто Тоцці у філіалі Боргезе. Часу лишалося мало, тому він вирішив поспішити і глянути тільки на фонтан Треві. Вийшовши з автобуса на перехресті, він попрямував на майдан, де співав свою вічну пісню найбільший з римських фонтанів.

Може, тому, що він палко і здавна любив шелест короткого дощу, йому так подобалися і фонтани? Можливо, їхнє шелестіння допомагало розвіятись і звучало, як люба серцю пісня. Крім того, фонтани були ще й витворами мистецтва, одуховленими багатою художньою фантазією. Неп-туни, наяди, дельфіни, черепахи, тритони — міфологічні й реальні істоти, вирізьблені з кольорового мармуру і вилиті з бронзи,— оживали в сонячному промінні під водяними струменями. Фонтани — то був казковий світ, створений геніальними руками та буйною фантазією, тріумф раннього барокко. Тому, наближаючись до них, Авакум стишував кроки, як робив це в Боргезе, коли підходив, наприклад, до картини Караваджо.

Отак і цього разу — він сповільнив ходу, щоб зосередитися для нової зустрічі з найкращою із «пісень вод».

Біля фонтана Треві завжди були люди — і вдень, і вночі. Хто приходив за звичкою, хто — освіжитися прохолодою, що линула від басейну, а декотрі, туристи, їх було найбільше,— щоб кинути в мармуровий басейн монетку надії. Існувало повір'я, що коли напередодні від'їзду гість кине у прозорі води якусь монету, то доля неодмінно надасть йому приємну можливість відвідати Вічне місто вдруге. Хоч ніхто не вірив у це, адже для містики не було місця в індустріальному суспільстві, щовечора дно басейну виблискувало, наче вкрите фольгою, від кинутих дрібних монет.