Сергій Радкевич - Мільйон на трьох

– Отож перелякані солдати кидають на землю свою незаряджену зброю. Лесик тримає їх під прицілом, а я підхоплюю пістолет офіцера і мішок з грішми. У цей час Вадим має підкотитися автомобілем, ми сідаємо у салон і змиваємось.

– Я так розумію, ми будемо працювати в масках? – вирішив уточнити Лесик.

– Ти правильно розумієш. – підтвердив Степан. – Особливо враховуючи твою побиту фізію, у нас нема іншого вибору.

– Усе ідеально. – Каратаєв виніс свій вердикт, задоволено потираючи руки. – І це, я так підозрюю, був хороший варіант?

– А який же тоді дуже хороший? – поцікавився Лесик.

Схоже Вадим і Петро обоє попалися на хитринку Гарника:

– А далі слухаємо дуже хороший варіант. – тепер настала його черга потирати руки від задоволення. Степан сховав попередній аркуш паперу і дістав інший, заповнений якимсь геть уже незрозумілими кресленнями.

– А це у нас що? – Каратаєв тицьнув пальцем на якісь незрозумілі штрихи, якими було заповнено майже третину аркуша.

– Це у нас ліс.

– Ого, як цікаво. – Каратаєв захитав головою. – Ну давай, гони свій план.

Гарник теж у своїй кишені знайшов соняшникову насінину. Розчистив лушпиння, кинув зернятко до рота і, пережовуючи його, продовжив:

– Моя друга пропозиція заключається у нападі на інкасаторів не біля банку, а по дорозі від банку до військової частини. Від банку до частини – десь близько двадцяти п’яти кілометрів. Єдине зручне місце для нападу на дорозі – це залізничний переїзд. Ось він на карті. – як і попереднього разу, Степан усі свої слова супроводжував демонстрацією об’єктів на кресленнях. – Знаходиться цей залізничний переїзд за містом, десь на відстані десяти кілометрів від банку, і на відстані чотирнадцяти-п’ятнадцяти кілометрів від військової частини. На переїзді є шлагбаум. Там цілодобово чергує якийсь дядько, який за необхідності при наближенні потяга опускає шлагбаум, а потім його підіймає. І ось що нам необхідно зробити. Ми повинні напасти на цього дядька та зв’язати його. Один з нас має залишитися у будці і коли автомобіль з інкасаторами буде наближатися до залізничного переїзду, повинен опустити шлагбаум. Потяги цієї колією свищуть не часто, але буває. У військових це не викличе подиву. Вони, нічого не підозрюючи, зупиняються. А далі справа техніки – ми робимо наскок і залишаємо їх без грошей. Відходимо у ліс, де на нас чекає залишений нами автомобіль. Сідаємо в авто, за хвилин п’ять вибираємося з лісу на трасу, дороги усі я там знаю, і далі спокійно собі мчимо додому.

– Теж непогано. – задоволено закивав головою Каратаєв.

– Але не хочеться руки марати об цього чергового на колії. – Лесику наліт біля залізничного переїзду чомусь здавався менш привабливим.

– У кожного з цих варіантів є свої переваги і недоліки. Давайте обсудимо і зупинимось на одному з них. – Гарник сховав обидва аркуші з кресленнями у свою барсетку, оскільки вони уже були непотрібні. Натомість він відкрив маленький записничок.

– Які там ще недоліки? – Вадим висловив свій подив. – Мені здається, що й справді усе добре продумано. Так і хочеться почистити інкасаторів два рази: спочатку біля банку, а потім, через місяць, на залізничному переїзді.

Відсутність зауважень і запитань з боку Каратаєва і Лесика свідчила про те, що мізки у них або взагалі не працюють, або якщо й трішки працюють, то дуже повільно. З таким рівнем інтелекту, більшої ролі аніж виконавців їм довірити не можна. Але чогось більшого від них власне і не вимагалося.

Сподівання Гарника перевершились. Публіка успішно проковтнула обидві пропозиції. Але, на думку Степана, брати інкасаторів зручніше на залізничному переїзді. Тож зараз потрібно було переконати товаришів у тому, що другий варіант усе ж таки кращий. Зробити це було нескладно, оскільки у Степана були серйозні аргументи.

– Перший варіант сам по собі хороший, – Гарник здалеку почав підходити до суті справи. – Але тут є один суттєвий недолік.

Не знайшовши більше у своїх кишенях жодної соняшникової насінини, Степан попросив у Каратаєву цигарку. Поки він запалював, Лесик поцікавився:

– Який же недолік?

– Недолік – це обмаль часу на втечу з банку. – Гарник випустив з рота два кільця сивого диму. – Навіть якщо працівники банку не помітять, що у них відбувається на подвір’ї, через дві-три хвилини після нашої втечі один з солдатів забіжить туди у приміщення і про все повідомить. Далі вони зателефонують у міліцію. Хвилин через п’ять менти прибудуть на місце події. Ще п’ять хвилин їм потрібно буде для того щоб увійти у курс справи – солдати їм звісно ж розкажуть якою машиною змилися грабіжники. За цей час ми вже встигнемо виїхати за місто. Але менти введуть план перехват і нам потрібно бути обачними і або з’їхати з траси та добиратися далі кам’яними сільськими дорогами, або ж залишити автівку і далі повертатися у Тернопіль або автостопом або громадським транспортом.

– Гм…, і справді не все так гладко. – до Каратаєва нарешті дійшло.

Гарник відчув, що трохи перестарався, і щоб публіка не вдалася до паніки, вирішив заспокоїти:

– В принципі нічого страшного тут не має. У нас буде можливість щоб виїхати з міста і потім благополучно повернутися до Тернополя. Але під час нападу на залізничному переїзді у нас буде значно більший запас часу. А значить відсоток ризику суттєво зменшиться.

– За рахунок чого у нас буде більше часу, адже як ти говорив, нам потрібно буде іще бігти в ліс до автомобіля. А це скільки метрів? – схоже у Лесика нарешті бодай трішки запрацювала голова. Він продовжував висловлювати свої сумніви – Та й зрештою у місті легше загубитися серед потоку автомобілів. А у лісі, я так розумію, ми будемо лише одні. Достатньо підняти в небо один гелікоптер, це ж авіачастина, і нам гаплик.

– По-перше, справних гелікоптерів у нашій частині не було. Лише реактивні літаки. Так що це нам не загрожує. А по-друге,… – Гарник на якусь мить запнувся. Випустивши з рота чергову порцію диму, він запустив цигаркою у напрямку смітника, що був біля лавки, однак в урну не поцілив. – Та зрештою, давай розберемося у всьому за порядком. Біля залізничного переїзду ми залишаємо трьох солдатів, офіцера і зв’язаного працівника залізниці. В офіцера забираємо пістолет і гроші. У бобику викручуємо свічки. Так що хлопці більше нікуди не поїдуть. Телефонний дріт на пункті чергування залізничника переріжемо. А тепер розглядаємо два варіанти. Перший ідеальний, тобто без жодних свідків. Зателефонувати і повідомити про інцидент солдати не мають можливості, їхати у частину – немає чим. Що залишається їм робити? – Гарник глянув на Лесика, очікуючи від нього відповіді на поставлене запитання.

– Бігти. – Каратаєв все ж таки встиг випередити Петра і відповісти першим.