Сергій Радкевич - Мільйон на трьох

Гарника ще важче обвести довкола пальця, але він був менш категоричним. На його обличчі читалося невдоволення, однак Степан не став давати оцінки діям свого товариша.

– З тобою усе ясно. – сказав Гарник, звертаючись до Лесика. – А тепер скажи мені де можна знайти цього Сєдакова?

– А навіщо він тобі? – здивувався невдаха.

– Як це навіщо? – розізлився Гарник. – У нього мій пістолет. Зброя мені потрібна. Треба ж мені чимось налякати військових інкасаторів. Те, що у них автомати незаряджені, ще не означає, що їх можна взяти голими руками.

У ці хвилини пухкенькі щоки затійника пограбування ще більше заокруглилися. Було зрозуміло, що терпіння його не безмежне.

– Степане, а без цього пістолета ніяк не можна обійтися? – якомога делікатніше поцікавився Лесик.

– Ніяк. З вилами на інкасаторів не підемо. Нам усім потрібно мати в руках вогнепальну зброю. Тим паче, що офіцер у інкасаторів таки матиме заряджений пістолет. Так що кажи де можна знайти цього Сєдакова?

– Він біля залізничного у «Трьох валетах» постійно тусується. Це його гадюшник. Але якщо ти надумав і справді з ним поговорити, то це безнадійно.

– Це вже не твої проблеми. Покажи нам де ті «валети» і можеш бути вільним.

«Три валети» відкрилися лише рік тому. Гарник, який служив у війську ще не встиг наслухатися про цей заклад.

– Вадим знає. – Лесик кивнув на товариша.

– Знаю. – підтвердив Каратаєв. – Але тобі так легко зістрибнути не вдасться. – звернувся він до Петра. – Ходи покажеш.

– Але ж він мене приб’є. – заскиглів невдаха. – Я вже сьогодні один раз побував у його руках.

– Ходімо. – наказав Гарник. – Почекаєш десь на вулиці. А ми з цим Сєдаковим удвох з Вадимом і розберемось. Сьогодні заберемо у нього пістолет, а завтра накинемо план пограбування.

Діватися було нікуди. Тим паче, що в компанію ніби беруть. Лесик погодився. Щоправда, вже біля самих «Трьох валетів» спробував переконати друзів:

– А може не варто? Сєдаков не такий простий як вам це здається.

– Не тряси штанками. – порадив безстрашний Гарник. – Не мине і року, і усе це місто буде у наших руках. От згадаєш колись мої слова. Зараз головне тільки інкасаторів успішно взяти для того, щоб мати стартовий капітал.

– Твоїми устами та й мед пити. – зітхнув Лесик перед тим як залишитися наодинці.

Олексій Сєдаков був бандитом широкого профілю. Він дуже любив гроші. Для нього щастя і гроші – слова синоніми. Чим він тільки не займався для того, щоб роздобути побільше зелених купюр і стати щасливим. Починав свою кримінальну кар’єру на базарі – ще вісімнадцятирічним юнаком ходив у бригаді Нестора і збирав данину з торговців польськими шмотками. Через якийсь час пішов на підвищення – неподалік від кордону у складі бригади того ж Нестора зупиняв тих, що з заходу гонять в Україну іномарки, і збирав з них данину. Але і цей «бізнес» був невічний. Бригада автомобільних нальотчиків розлетілася: когось посадили, когось закопали в землю. А Сєдаков не тільки залишився неушкодженим, але й навіть накопичив трохи грошенят для того, щоб розпочати свою справу.

Зараз під його опікунським крилом працювало з десяток проституток, які щомісяця за безпеку своєї діяльності сплачували йому непогану суму. Кілька таксистів-нелегалів, які за те, щоб стояти у грибних місцях теж платили Сєдакову.

Але це так, – дрібнота, з якої Олексій починав свій бізнес. Зараз доходи з проституток і таксистів він використовував на кишенькові витрати. Основне джерело його прибутків – це гральні автомати. Сєдаков не міг собі уявити, що від установки одного «однорукого бандита», йому у кишеню капатиме більше грошей, ніж від десяти дорогих проституток, що працюють у місті мало не цілодобово. Вдарився він у цей бізнес тільки тому, що любив збирати усе по крупинці. Частинка до частинки і так з часом можна і мільйон назбирати. Але як виявилося, від ігрового бізнесу гроші не капали, а просто текли у кишені Сєдакова.

Люди грали до нестями і програвали усе – одяг, коштовності, автомобілі, квартири. Один дивак навіть поставив у заставу свою дружину, щоб отримати мізерну суму, для того щоб відігратися. З ігровими автоматами було багато клопоту, але, як кажуть, гра варта свіч.

Усе це дозволило Сєдакову зайнятися чимось серйознішим і рік тому назад він на правах співвласника відкрив бар «Три валети». Назву для закладу Олексій придумав особисто. Останнім часом він був просто зациклений на іграх, тому й назвав своє дітище по-картярськи.

На перший погляд «Три валети» скидалися на цілком пристойний заклад, де можна гарно провести вільний час. І Сєдакова це радувало. Він давно мріяв бути схожим на справжнього бізнесмена і навіть для цього уже купив собі галстук. Тепер діло залишилось лише за хорошим чорним костюмом. Але це діло завжди відкладалося у довгий ящик.

Наразі ж Олексій, як ходив у потертих джинсах десять років тому, так і продовжував у них ходити. Одна відмінність тільки в тому, що раніше він гульбанив у чужих барах, а тепер – завжди у своєму.

Як Гарник, так і Каратаєв про грізного Сєдакова чули лише з розповідей не фартового товариша. В обличчя вони цього афериста не знали. А значить для того, щоб поспілкуватися з ним – без сторонньої допомоги не обійтися ніяк.

Для початку хлопці присіли за вільний столик. Не встигли як слід розміститися, як над їхніми головами уже стояла пишногруда офіціантка. Великими розпусними голубими очима вона дивилася на них. Мабуть, вивчала матеріальну спроможність нових клієнтів. Хлопці замовили по бокалу пива. Коли дівчина, похитуючи своїми широкими стегнами, принесла замовлення, Гарник для початку підморгнув їй, а потім попросив:

– Золотце, а чи не могла б ти нам трішки допомогти в одній справі?

– Ще щось будете замовляти? – золотце ніби не почуло про що говорив Гарник.

– Звичайно, будемо. – запевнив Степан. – Але для початку нам треба поговорити з Олексієм Сєдаковим. Чи не підкажеш де його можна знайти?

– А що ви з ним не знайомі? – офіціантка здивовано закліпала своїми довжелезними накладними віями.

– Поки що ні. Але хотіли би познайомитися. Нам сказали, що його тут можна побачити.

– Ось він. – дівчина вказала рукою на столик у кутку залу, за яким сиділи двоє чоловіків і щось жваво обговорювали. – Той, що у джинсовій куртці – це і є Сєдаков. – повідомила офіціантка, вказуючи на міцного чоловіка спортивної статури, якому було десь біля тридцяти років. Співрозмовник Сєдакова був суттєво старшим про що свідчило не тільки його сиве волосся на голові, але й пом’яте глибокими зморшками обличчя.

Гарник подякував дівчині за допомогу і підморгнув їй на прощання. Коли вона, звабливо похитуючи стегнами, попрямувала до іншого столика, хлопець пригубив трішки пива. Згодом зробив ще один невеличкий ковток. Хотів почекати коли Сєдаков завершить теревені зі своїм співрозмовником, але схоже, що їхня бесіда затягнулася до безкінечності. Можливо іншим разом Гарник був би більш терпеливим, але тільки не сьогодні. Степан підвівся коли бокал у нього спорожнів більше, ніж на половину.