Сергій Радкевич - Мільйон на трьох

Хлопець нарешті почав поволі підводитися.

– Таню, дякую за турботу. – мовив Лесик, у муках видавлюючи з себе кожне слово. – Я сам якось розберуся. Дякую.

Тетяна з жалем іще раз глянула на потерпілого сусіда, потім перевела погляд на Сєдакова і перед тим як покинути квартиру, звертаючись до нього сказала:

– Будьте акуратнішими у своїх «чоловічих розмовах». А то так людину можна калікою зробити.

– Ти чув що тобі люди кажуть? – сидячи на підлозі, перепитав Лесик після того як двері за сусідкою зачинилися.

– Стули пику. – проричав Сєдаков і ногою зацідив хлопцеві у обличчя.

За мить до удару Лесик заплющив очі. Як не дивно, але цього разу болю не було. Лише суцільна темрява. Він відчув як зуби посипались на підлогу. Перед очима усе попливло. Спочатку у розмитому зображенні підлога і стеля помінялися місцями. А потім картинка взагалі зникла.

Гарник був впевнений у тому, що Лесик стане третім у тій «золотій справі», яку він задумав. Був впевнений у цьому майже на сто відсотків, однак аж ніяк не сподівався, що товариш, взявши на роздуми два дні, уже через три години зателефонує і погодиться на його пропозицію.

День добігав до свого завершення. Зустрічатися сьогодні уже не було сенсу. Гарник запропонував розмову відкласти на завтра. Тим паче, що усі деталі плану у нього іще не були готові. Він розраховував відшліфувати найдрібніші моменти за той час поки Лесик буде думати. А оскільки товариш уже прийняв таке потрібне рішення, тоді за сьогоднішню ніч потрібно буде продумати усі найменші нюанси свого плану ідеального пограбування, щоб завтра його представити перед товаришами.

Однак Лесик почав дивувати:

– Я завтра не можу. Давай сьогодні.

Гарник запідозрив щось неладне, але погодився – сьогодні так сьогодні. Забили стрілку біля «Овочевого». Степан зателефонував до Каратаєва, попросив щоб той теж підкотився. А потім Гарник прихопив з собою деякі свої заготовки – записи та креслення, що стосувалися майбутнього пограбування, і рушив на місце зустрічі.

Цікаво, що першим на здибанку прийшов той, кого запросили останнім. Каратаєв стояв біля сходів магазину і травив свої легені цигаркою. Гарник був другим.

– Щось підозріло швидко зламався наш Лесик. – Вадим хитрувато примружив свої очі, звертаючись до ініціатора майбутнього пограбування. – Напевно не допомогла йому твоя стрілялка у розмові з Сєдаковим.

– Напевно. – Гарник знизав плечима. Він хотів іще кілька слів додати, але у цю мить з-за рогу будинку з’явилася постать Лесика.

Власне, поява компаньйона не мала б бути перешкодою для продовження розмови, але помітивши розбите обличчя у товариша, обоє враз замовкли, використовуючи мовчанку для того, щоб оцінити серйозність його ушкоджень.

– Чого витріщилися? – першим озвався Лесик, який цього вечора був ображеним на весь світ. – Не впізнаєте, чи що?

– Авжеж, загримувався як у театрі. – зіронізував Каратаєв.

– Я так розумію, що це Сєдаков навів таку красу на твоєму обличчі? – співчутливо допитувався Гарник.

– А яка вам різниця? Давайте краще перейдемо до суті справи.

– О, друже! – повільно протягнув Каратаєв. – Так ти не тільки загримувався, а ще й сьогодні до стоматолога ходив?

Під час розмови, коли Лесик почав відкривати рота, Вадим помітив, що у хлопця у деяких місцях відсутні передні зуби.

– Ви тут прийшли наді мною знущатися чи що? – огризнувся Петро. – Я прийняв вашу пропозицію і готовий взятися за справу. Якщо ж ні, тоді розвертаюся і йду додому.

– Спокійніше. Не гарячкуй. – Степан намагався втихомирити невдаху. – Давай відійдемо у сторону.

Біля магазину було не надто зручне місце для розмови. Постійно то хтось йшов за покупками, то уже повертався з ними.

– Давайте взагалі десь підемо присядемо. – Лесик хотів якнайшвидше зістрибнути з теми своїх неприємностей. – Інкасатори, це ж вам не в колгоспі конюшину красти. Справа серйозна.

– Зараз присядемо. – пообіцяв Гарник. – Але спочатку стрілялку поверни.

Петро здригнувся так, ніби через його тіло 220 вольт пропустили.

– Ти ж мені дав її на два дні.

– Я тобі дав її на час твоїх роздумів. – уточнив Степан. – Але це не питання. Треба – тримай, захищайся. Тільки покажи мені пістолет.

– А тобі навіщо?

– Хочу бути впевненим, що з ним все гаразд.

– Я залишив його вдома.

– Ха-ха-ха! Вадиме, ти чуєш. – Гарник звернувся до Каратаєва. – Він боїться на вулицю вийти і при цьому пістолетик залишив удома.

– Лесику, ти нас не дури. – лагідно попросив Каратаєв. – Все що трапилося, у тебе ж на обличчі написано.

– Скажи чесно, Сєдаков забрав пістолет? – Гарник намагався заглянути в очі товаришеві, але той потупився поглядом у асфальт.

Лесик ще нижче опустив голову. Відповідати йому було нічого.

– Значить, таки відібрав. – Степан зробив висновок. З зовнішнього вигляду Лесика про це неважко було здогадатися.

– Стефку, – Каратаєв звернувся до Гарника. – Мені здається, що ти помилився у виборі компаньйона. Мав заряджений пістолет і у підсумку по писку нахапав, та ще й зброю втратив. З таким партнером шапки у перехожих небезпечно красти. А що там вже про інкасаторів казати?…

Лесик був впевнений у тому що друзі бити його не будуть. Але зараз могло трапитися щось гірше, аніж профілактичні ляпаси від товаришів. Якщо вони відмовляться від його послуг, якщо Лесик залишиться за бортом ідеального пограбування, то це ж неабияка халепа. Звідки ж він тоді візьме грошей, щоб борги погасити? Тож хлопець змушений був виправдовуватися:

– Сєдакову просто пощастило. – почав невпевнено белькотіти Петро.

Гарник і Каратаєв затамували подих, Помітивши, що вони готові уважно слухати, невдаха трохи підбадьорився і продовжив. – Спочатку пістолетиком я досить страху на нього нагнав. Він ледь в штани не наклав. Але йому пощастило. Удача підвернулась на його сторону. Це просто якесь моє фатальне невезіння…

– І я про теж. – Каратаєв вирішив вставити своє слівце і звернувся до Гарника. – Стефку, ти добре подумай, чи потрібен нам такий не фартовий компаньйон. Боюсь, щоб цей невдаха не накликав на нас біду.

– Тьху, ти! – сплюнув Гарник. – І ти вже цими прикметами заразився. – Давай краще вислухаємо Петра. А потім вирішимо як далі бути.

Лесик полегшено зітхнув. Раз надали йому можливість слово сказати, значить у нього є шанс.

Ще кілька хвилин тому хлопці відійшли в сторону аби не муляти очі перехожим. Розповідь Лесика вони слухали поміж березами у парку.

– Ну ти і плуг! – зробив висновок Каратаєв, коли Лесик закінчив свою оповідку. Щось придумати своє Петро одразу так і не встиг. Тож розповів усе як було, щоправда свій переказ прикрашав негативними епітетами, спрямованими проти Сєдакова. Втім, Каратаєв, схоже, умів факти відділяти від епітетів, про що й власне свідчила його репліка.