Сергій Радкевич - Мільйон на трьох

– Слухай, ти що? – завівся Гарник. – Та за сорок тисяч, я б навіть не хотів братися за цю справу. Там десь, мабуть добрих півмільйона гривень.

– Півмільйона? – сумніваючись, Лесик скривився у посмішці. – Та звідки б там взялося стільки?

– Так авіачастина, то тобі не таксопарк, де один слюсар по п’ять автомобілів крутить. Кожен літак обслуговує десь чоловік з п’ять. У нашій частині якщо тисячі офіцерів не було, то вісімсот – гарантовано. А зарплата у них велика, в середньому десь близько пів штуки. На загал якщо півмільйона на місяць не назбирається, то десь близько коло того. Так що по тридцять тисяч доларів на брата можна взяти гарантовано. Якщо й не більше…

– І що по такі гроші відправляють солдатів з незарядженою зброєю?… – сумніви то покидали Лесика, то знову закрадалися в його душу.

– А хто знає, що у солдатів зброя незаряджена? Це ж державна таємниця. – хитро посміхнувся Гарник. – У керівництва частини розрахунок на те, що більшість грабіжників відлякує наявність зброї у руках солдатів. А якщо хтось по серйозному вирішить зірвати цей куш, то тут і зброя не допоможе. Тож у нас є шанс скористатися цим і легкою кров’ю здобути гроші. Як ти дивишся на це? – Гарник звернувся до Каратаєва.

– Не впевнений чи у нас ще колись буде така можливість? – зізнався Вадим, поглядаючи на Лесика.

– Не знаю. – засумнівався Петро. – Але ж у офіцера пістолет все ж таки заряджений.

– Це дрібниця. – Гарник махнув рукою. – Одного офіцера можна нейтралізувати. А солдати й самі повтікають.

– У тебе усе так просто. – здивувався Лесик, похитуючи головою. – І де це ти плануєш робити? Біля банку? Так там своя охорона – це раз. І по-друге, побачать щось не те, і відразу ж ментів викличуть.

– Ти за це не переживай. Я знаю тихе місце де можна їх брати з грішми. Але ці деталі будемо обговорювати лише в разі твоєї згоди.

– У тебе усе просто і легко. Але мені треба подумати. Це ж пограбування. – важко зітхнув Лесик. – Якщо якийсь прокол, то ніякими грішми тоді від тюрми не відкупишся.

– Якщо братися за цю справу, то потрібно братися вже. – заявив Гарник.

– А до чого така поспішність? – Петро звів плечима.

– Тому що останнім часом склалася в частині така традиція, що по гроші кожного місяця їздили 20 числа. Раніше були затримки з зарплатою, то не було конкретно визначеної дати, коли їздили у банк. За останніх 4 місяці склалося так, що 20 числа – це день видачі зарплати в частині. Тому нам якщо братися за це діло, то маємо на все про все – лише 5 днів. Якщо прошляпимо, тоді доведеться наступного місяця чекати. Але боюся, що хороша традиція з часом може змінитися. Де гарантія що гроші завжди видаватимуть у чітко визначений день?

– Не знаю. Спокуслива пропозиція, але мені все одно треба подумати. Я можу взяти два дні на роздуми?

Гарник і Каратаєв переглянулися.

– Можеш. – мовив Гарник. – Але не довше. Бо нам іще потрібно буде продумати деякі деталі плану захоплення інкасаторів. Ну і для здійснення пограбування теж треба ретельно підготуватися.

Перед тим як розбігтися Гарник, Лесик і Каратаєв вирішили сполоскати горло. У їхніх кишенях поки що гуляв вітер, а тому на щось крутіше, ніж «Овочевий», вони наразі не були спроможні. Хоча, якщо чесно, то десь в глибині душі, хлопці, усі троє без винятку, любили цей магазин. Кожен по-різному, кожен з різних причин, але до цього торгового закладу вони проймалися особливою симпатією навіть незважаючи на те, що там за прилавком стояла вічно сердита тітка Віра.

Саме біля «Овочевого» Лесик востаннє бачив свого батька, який неподалік від магазину стояв зі своїми товаришами і цідив «жигулівське». Це було десь років десять тому. Побачивши свого синочка, він покликав його, і дав гроші на морозиво. Скільки тоді там тих грошей було, Лесик уже не пам’ятає. Навіть не пригадує смак того морозива. У пам’яті відклалася лише образа – батько навіть не запитав «як у тебе справи синку?», не поцікавився, як там мама… Лише всипав у кулак копійки і сказав: «На, купиш собі морозива». А нащо йому були ті копійки, нащо той перемерзлий пломбір, коли хотілося, щоб татко просто хоча б кілька хвилин з ним поспілкувався, погладив по голові… Незважаючи на усі образи, хлопця щоразу тягнуло в «Овочевий». Він давно вже втратив віру у ще одну зустріч з батьком, але десь глибоко в душі все ж таки жевріла надія на те, що десь колись його може знову тут вдасться побачити.

Гарника Степана теж завжди тягнуло в напрямку «Овочевого». У дитинстві мама часто його сюди водила і купувала біле холодне морозиво, або такі ж смачні кольорові льодяники. А одного разу вона відмовилася це зробити. Сказала, що немає грошей. Маленький Степанко не хотів зрозуміти цього, йшов за мамою і голосно на пів Тернополя плакав. А тут ще й як на зло сандалик на лівій нозі розірвався, хлопчик узяв його за пасок у руку, і розмахуючи порваним сандаликом, босоніж ішов за мамою і ревів «хочу морозива!». Згодом хлопцеві стало соромно за цей вчинок. Щоразу, коли він згадував про свою покійну маму, на голову спадала чомусь саме ця прикра історія.

А у Вадима Каратаєва все було значно простіше. Він шанобливо ставився до «Овочевого» тільки тому, що в цьому магазині йому з дванадцяти років продавали цигарки і з чотирнадцяти – пиво, вино та горілку.

Зараз вони усі троє зайшли у свій улюблений магазин. Магазин їхнього дитинства. Вадиму було байдуже що пити. Лесик більше надавав перевагу «чернігівському», а Гарник належав до числа тих людей, які готові вживати що завгодно, але головне, щоб місцевого розливу. Тож усі мусіли слідувати за лідером. Тому й зупинились на «микулинецькому».

У компанії друзів страх Лесика трішки притупився, у подумках він менше згадував про Сєдакова. Натомість в голові постійно крутилася спокуслива пропозиція, яку сьогодні подали товариші. Після випитого пива у хлопця трапився ще більший приплив хоробрості. Проте, коли біля 23-ої школи обоє друзів почергово потисли йому руку на прощання, страх знову повернувся до Лесика. Треновані м’язи на ногах так і тремтіли в очікуванні, коли зверху поступить команда втікати.

«А що коли біля будинку його зустріне кредитор?» – раптом виникло у недостатньо охмелілій голові хлопця.

Зазвичай, крутячи своїми мізками, Лесик так і нічого путнього вигадати не міг, але цього разу, як це не дивно, він все ж таки знайшов вихід із ситуації. Вказуючи рукою за пояс Гарника, він попросив:

– Послухай, Степане! А чи не міг би ти мені позичити своє заспокійливе для Сєдакова?

– Гадаєш воно тобі допоможе? – на устах Каратаєва заграла іронічна посмішка… – Борг все одно потрібно віддати.

– Це зрозуміло. Але ж треба якось приструнити Сєдакова, бо поки назбираю необхідну суму, то він з мене кишки випустить.