Сергій Радкевич - Мільйон на трьох

– Ти знову хочеш вкрасти машину? – в очах у Лесика поселилася іронічна посмішка.

До армії Гарник промишляв крадіжками автомобілів і власне пішов до війська лише тому, щоб не потрапити до тюрми. Але це вже стара історія.

На іронію Лесика зачинатель темної справи відповів цілком серйозно:

– Мислиш правильно. Але не довго. – зазначив Степан. – Подумай сам. Тридцять тисяч доларів для тебе. А нас троє. То скільки має коштувати ця машина? І чи реально десь пропхати таке дороге крадене авто?

– Так я ж не знаю, що в тебе на умі. Невже хочеш замахнутися на якийсь банк?

– А це вже ближче до суті. Тобі цікава ця тема? – запитав Гарник, оглядаючись довкола чи бува до них не підкрадаються якісь зайві вуха.

– Не дуже. – чесно зізнався Лесик. – Наразі мені треба лише п’ять тисяч доларів.

– П’ять? – тут нарешті заворушився Каратаєв. – Але ж ти казав, що програв лише дві.

– Це минулого тижня я програв дві. А ще раніше, десь у травні, я влетів на три штуки. Розрахувався тими грішми, які мамка з Італії передала. Через місяць вона приїжджає і запитає про тих три тисячі – мамка хоче на нову хату наскладати.

– О, друже! Так в тебе проблеми. – підсумував Каратаєв.

– То тобі цікава наша пропозиція? – вирішив уточнити Гарник.

Лесик вагався, опустив голову. Біля правої ноги лежала порожня пачка з-під цигарок. Хлопець пробив ногою по пачці, закинувши її подалі від лавочки, підвів голову і, дивлячись в очі Гарнику, заявив:

– Якщо діло зальотне, тоді я пас.

– Ніяких зальотів. – Каратаєв говорив з такою впевненістю, що йому важко було не повірити. – У Стьопи ідеальний план!..

Лесик почав вагатися, знову опустив голову, шукаючи на землі ще якийсь предмет, до якого можна було б розім’яти ноги.

– А у Сєдакова сильний удар. – нагадав Гарник.

– Ну гаразд, викладуй. – зламався Петро, згадавши, що у кредитора і справді важка рука. – Але май на увазі, я не надто вірю в ідеальні плани щодо грабунку банків.

– Це мова йде не про банк. – запевнив Каратаєв.

– Коли я служив в армії, – почав пояснювати Гарник. – у мене визріла хороша ідея, як без зайвого шуму і пилу можна почистити інкасаторів, котрі привозять до нас у військову частину зарплату для офіцерів.

Лесика наче оса вкусила. Від почутого він аж підстрибнув.

– Ти геть чисто здурів. – спалахнув Петро. – Напевно коли був салагою, тобі дембеля мізки вишибли. Напасти на інкасаторів? І з тим пістолетиком, який ти показував?… Та це ж…

– Ти спочатку вислухай. – спокійно порадив Гарник і коли товариш заспокоївся, почав пояснювати. – Річ у тому, що наші інкасатори… Втім, це занадто гучно сказано. Річ у тому, що у нашій військовій частині роль інкасаторів виконували солдати строкової служби.

– Ну і що? – Лесик знизав плечима. – Тільки не кажи, що крім тебе у вашій частині більше ніхто з солдатів не вміє стріляти.

– Та, ні. – всміхнувся Гарник. – Солдати стріляти вміють, але весь прикол в тому, що для поїздки у банк їм видають незаряджені автомати.

Петро закліпав очима, здивовано розглядаючи свого товариша.

– Так, так, зброя у них незаряджена. – запевнив Гарник. – Для того, хто не в темі, інкасатори виглядають дуже грізними – у бронежилетах та з «калашами» у руках. Однак, їх можна і лопатою налякати, адже патронів їм не видають.

– Це щось неймовірне. Не може такого бути. – хлопець сумнівався у достовірності слів товариша.

– У нашій країні, а тим паче в армії, все може бути. – всміхнувся Гарник. – Я б тобі ще з десяток таких неймовірних фактів міг би викласти, але наразі вони не стосуються нашої теми. Ти звісно можеш сумніватися, але дозволь розповісти те, про що я знаю не з розповідей, а з власного армійського досвіду.

– Ти послухай, – порадив Каратаєв. – Наш Степан, пурги не гонить.

Лесик весь у сумнівах поглядав то на одного товариша, то на другого. Не чекаючи, поки він спроможеться на якусь репліку, Гарник продовжив:

– Так, у військовій частині, де я служив, ми займалися охороною військових об’єктів – літаки, ангари, казарми… Окрім того раз на місяць доводилося їздити у місто в банк по зарплату. По гроші їздили у такому складі – один офіцер і троє солдатів строкової служби. Офіцер озброєний пістолетом, солдати – автоматами. Пістолет в офіцера заряджений, а от у солдафонів магазини порожні.

– Невже? – Лесик почухав потилицю. Він нарешті зацікавився почутим, але недовіра у нього все ще була присутня. – Невже таке може бути?

Гарнику сподобалося те, що Петро почав проявляти зацікавленість. Сподобалося також і те, що товариш спокійно сприйняв інформацію про наявність зарядженого пістолета у офіцера. А щодо сумнівів Лесика, то тут Степан продовжив пояснювати, щоб остаточно їх розвіяти:

– Коли ми заступали в караул, то нам для охорони військових об’єктів все ж таки видавали бойові патрони. А от у місто із зарядженою зброєю не наважувалися відпускати. У нас в армії зараз хто служить? Щоб закосити від війська усі нормальні пацани, такі як ти з Вадимом, валять в інститути. Ото й виходить, що в армії збирається увесь непотріб – недорозвинуті шизофреники, селянська біднота та міські зальотчики, такі як я. А пацани зі сходу, так ті взагалі обкурені наркотою. Одним словом, контингент такий, що їм зброю в руки краще не давати. Наприклад, виїхали ми якось на полігон на стрільби. А був у нас у роті один чувак, якого загребли до армії, коли він зліз з полонини щоб піти в магазин хліба купити. Тупий, не впевнений навіть чи він всі букви знав, але читати точно не вмів. Так ось, цей туман на полігоні наставив заряджений автомат на офіцерів і питає: Куди стріляти? Ці ледь не повсикалися поки дурневі на мішень показували. Потім, ясна річ, надавали йому по шапці, але до чого я це все веду?…

Теперішній солдат зі зброєю у руках не вельми безпечний для суспільства. Щоб десь на вишці охороняти літаки – кулі ще видавали. А от коли у місті між людьми треба було показатися, то ні про які патрони не могли бути й мови. Солдатам для того, щоб грізно виглядали, вручали автомати, але щоб вони чогось не вчудили, то зброю давали незаряджену. Навіть якщо відправляли у банк по гроші. Я особисто, наприклад, їздив з інкасатором три рази коли був салагою. Потім навчився від того діла ухилятися – мало чого може трапитися, а автомат – не заряджений. Краще вже на ніч в караул заступити. Коли вже був «дідом» у мене визрів план, як гарно почистити військову казну, тому я ще два рази з’їздив у банк по гроші. Так що можу запевнити – ніяких патронів у магазинах солдатських автоматів під час супроводу інкасатора немає.

Лесик слухав приятеля з роззявленим ротом. А коли Гарник зробив паузу, щоб перевести подих, Петро поцікавився:

– Справді цікаво. – закивав головою хлопець. – І скільки грошей ви так перевозили? Десь тисяч з сорок на наші гроші було?