Сергій Радкевич - Мільйон на трьох

Ще років сім-вісім тому вони неодмінно просили б товариша, щоб дав подивитися такий журнал. Три-чотири роки тому вони б насміхалися з нього – мовляв, що там таке є з того що ти іще не бачив? Зараз їм було байдуже які картинки розглядає Лесик на дозвіллі.

Поки хлопець ховав журнал, Гарник присів на диван, який відразу ж під ним заскрипів, а Каратаєв спочатку уважно оглянув три пожовклі фотографії, що висіли на оббитій такими ж пожовклими шпалерами стіні. На знімках були зображені Лесик зі своєю мамою, Лесик без мами та мама без Лесика. Каратаєв дивився так, ніби з останнього часу коли він бував у гостях у товариша тут щось змінилося, а потім вмостився у м’яке крісло.

– Ти чого такий заклопотаний? – запитав Степан. Гарник відразу ж зауважив, що з його приятелем не все гаразд. Веселі бісики, які зазвичай бігають в голубих очах Лесика сьогодні були відсутні. А на обличчі не було й жодного натяку на посмішку.

Петро міркував як ухилитися від запитання, а Каратаєв тим часом підхопив тему, насмішкувато поцікавившись:

– Наша держава у небезпеці чи якісь особисті проблеми?

– Я у небезпеці. – буркнув Лесик і присів на диван поруч із Степаном.

– А, це фігня. Не панікуй. – Гарник підбадьорив і по-дружньому легенько гепнув його долонею по спині. – Якщо не держава, а тільки ти у небезпеці, то цю проблему нам під силу вирішити. Так що там у тебе? Знову влетів на ігрових автоматах?

– Знову. – Лесик важко зітхнув, так ніби з дня на день йому мають оголосити смертний вирок. – Але цього разу влетів серйозно.

– Скільки програв?

– Дві штуки.

– Гривень?…

– Ні. Баксів.

– Нормальне кіно. – спалахнув Каратаєв. – Я ж тобі казав навіть близько не підходити до цих одноруких бандитів.

– У мене був дуже вдалий день. От я подумав, що раз мені щастить в усьому, тоді й на автоматах пощастить.

– Кхе-кхе!.. – Вадим знову закхекав. – Ваші галицькі забобони вас до добра не доведуть. Ну от, тепер ти бачиш як тобі «пощастило» влетіти на дві штуки баксів.

– Та чого? – понуро опустивши голову, невдаха почав виправдовуватися. – Спочатку мені і справді щастило. Я навіть вигравав кругленьку суму. Захопившись, не помітив, як бамкнуло на дванадцяту і почався новий день. А далі, неначе відьма в карти плюнула – почалося фатальне невезіння.

– О-хо-хо! Тут ти вже навіть і мене розсмішив. – Гарник блиснув своїми білосніжними зубами. – Один день щастило, а на інший перестало щастити. Маячня повна. Просто голову треба носити на плечах не епізодами, а щодня, без вихідних.

– Тихіше. Чого ж ви так розійшлися? – Лесик звернувся насамперед до Гарника, який після служби в армії, мабуть, трішки оглух біля літаків і тепер завжди говорив підвищеним тоном.

А зараз в пориві емоцій Степан говорив іще голосніше. Лесику здавалося, що товариша, мабуть, чути аж на Співочому полі.

– Тихіше. – іще раз попросив господар помешкання і пояснив. – Вчора був останній день коли я мав віддати борг. Якщо Сєдаков зараз зі своїми вишибалами сюди навідається, тоді мені не поздоровиться.

– Не панікуй. – Гарник прислухався до прохання товариша і стишив голос. – Бачу, що ми тобі підвернулися під руку якраз вчасно. Є одне діло.

Почуте у Лесика викликало зацікавленість. Він повернув своє прищаве обличчя до товариша. Але тут розмову продовжив інший приятель.

– У Степана є гарний план як поправити наше фінансове становище. – напівпошепки повідомив Каратаєв, задираючи догори свого короткого носа.

Заклопотаний господар помешкання навіть не зауважив, що обидва його товариші раптом почали говорити так тихенько. Головне, що він вловив – це про можливість поправити своє фінансове становище.

– План – це добре. Давай викладуй. – звернувся він до Гарника.

– Не тут. – коротко відмовив Степан. Зустрівши здивований погляд Лесика, він пояснив. – Стіни мають вуха. Давай краще вийдемо на вулицю і десь у спокійному місці усе обсудимо.

– Ти що у сосну вдарився? У мене в хаті нема жучків. – емоційно запевнив Лесик.

– Тихо-тихо. Не шуми. – почав заспокоювати Каратаєв. – Жучків справді й нема, ти державних таємниць не знаєш. Навіщо тобі їх ставити? Але ж є сусіди. А у панельному будинку нас знаєш куди чути. Не віриш, послухай. – Вадим підняв догори вказівний палець і задер очі на стелю.

У кімнаті запанувала тиша. Але десь з верхніх поверхів лунав кулінарний рецепт – якась жінка по телефону диктувала своїй знайомій як приготувати пляцок «Слонове око».

– Ну ось. – після паузи Каратаєв продовжив. – І нас можливо чути так само. А справа серйозна.

– Навіть дуже серйозна. – додав Гарник. – Так що вдягайся. Вийдемо на вулицю, усе обговоримо, заодно й трохи провітришся.

Хлопці звісно ж мали рацію. Цілодобово сидіти в квартирі негоже. Але виходити на вулицю Лесику не хотілося.

– А що коли Сєдаков мене побачить?

– Не бійся. Я його заспокою. – Степан дістав з під джинсової курточки пістолет і, тримаючи його на своїй широко розкритій долоні, продемонстрував зброю товаришеві.

– Ого! – від подиву Лесик закотив очі кудись в сторону. – Бачу у вас серйозні плани. Надіюсь не…

Тут Вадим смикнув Петра за руку і приклав палець до своїх уст, показуючи щоб той стулив собі пельку.

Петро Лесик заглянув у шафу і почав звідти вигрібати одяг. Хвилин за десять вони вже міряли кроками Співоче поле.

Ліниве сонечко, час від часу виглядаючи з поміж сивих хмар, свої теплі промені посилало на землю, але якось без особливого ентузіазму. І як для середини липня, то це добре. Надворі було досить тепло, але зовсім не спекотно. Цікаво, що навіть у таку оптимальну для прогулянок пору, у парку було не надто людно.

Хлопці без особливих труднощів знайшли собі лавочку, сидячи на якій, можна було б спокійно обсудити усі навіть найпотаємніші питання.

– У Гарника є хороший план. – нагадав Каратаєв і таким чином дав зрозуміти, що серйозна розмова почалася.

– Ага. Я вже бачив. – Лесик гірко всміхнувся, вказуючи на те місце де у Стьопи був захований пістолет. Видно, він відчував чим діло пахне і був не в захопленні від таких намірів.

– Це ти бачив лише заспокійливе для Сєдакова. А план у мене дещо інший. – зображаючи свою фірмову білосніжну посмішку, задоволено повідомив Гарник.

Мабуть, служба в армії все ж таки має свої позитивні моменти. До призову у військо у Степана були жовті зуби. За два роки він їх гарно відшліфував і тепер щоразу із задоволенням демонстрував, засвідчуючи про свій хороший настрій.

– Я так розумію, що Каратаєв уже в темі, і тобі залишилося вламати лише мене? – запідозрив Лесик.

– А ти молодець. Мислиш правильно. – Степан похвалив товариша, але замість того, щоб перейти до суті розмови, поцікавився. – Як ти дивишся на те, щоб заробити… – Гарник примружив праве око, прикидаючи скільки ж можна буде заробити, а потім додав. – десь так тридцять тисяч доларів. Можливо навіть трохи більше.