Вольтер - Кандід: Філософські повісті (збірник)

– Покладіться на мене, – сказав Задіґ, – цим іспитом ви досягнете більшого, ніж гадаєте.

Того самого дня він звелів оголосити від імені царя, що всі, хто претендує на посаду верховного збирача податків його ласкавої величності Набуссана, сина Нуссанабового, мусять зібратися в легких шовкових одежах першого дня місяця крокодила [106] … місяць крокодила – назва місяця у китайсько-маньчжурському календарі в королівських покоях, їх зібралося там шістдесят чотири. У сусідню кімнату привели скрипалів; усе для балу було готове, але двері до кімнати були зачинені, й, щоб увійти туди, треба було пройти досить темну невеличку галерею. По кожного кандидата приходив служка і проводив їх поодинці цим переходом, де на кілька хвилин залишав самого. Цар, за умовою, порозкладав у цій галереї всі свої скарби. Коли всіх претендентів привели до салону, його величність звеліла, щоб вони танцювали. Ніколи ще ніхто не танцював так важко й з меншою спритністю; голови їм були схилені, стан зігнутий, руки притиснені до боків. «От негідники!» – сказав тихо Задіґ. Тільки один з-поміж них легко виробляв па, голову тримав високо, дивився впевнено, руки мав витягнені, тіло випростане, й жижки йому не трусилися.

– От чоловік чесний і добрий! – сказав Задіґ.

Цар обійняв цього доброго танцюриста, оголосив його за скарбника, а всіх інших звелів покарати й оподаткувати з найбільшою законною суворістю. Бо за час, поки проходили галерею, кожен із них напхав кишені й насилу міг іти. Цар гнівався на людську природу, що з цих шістдесяти чотирьох танцюристів шістдесят три були злодії. Темну галерею назвали Коридором Спокуси. У Персії цих шістдесятьох трьох добродіїв посадили б на палю, в інших країнах зробили були б кімнату правосуддя, [107] Судова палата, яка накладала штраф на податківця, повертаючи таким чином украдені ним гроші скарбниці. на яку витратили б утроє проти вкрадених грошей і яка нічого не повернула б до володаревої скрині. А в якомусь королівстві вони цілком були б виправдані й накликали б неласку на того легкого танцюриста. У Серендібі їм присудили тільки збільшити громадські скарби, бо Набуссан був дуже поблажливий.

Сповнений вдячності, він дав Задіґові суму грошей, значнішу за ту, яку будь-який скарбник крав у свого монарха. Задіґ скористався з цих грошей, щоб вирядити до Вавилона посланців, що мали отримати відомості про долю Астрати. Коли він віддавав цей наказ, голос у нього тремтів, кров прилинула до серця, на очі насіла темрява, душа трохи не покинула його. Посланець виїхав, Задіґ бачив, як він зник. Він пішов до царя, нікого не бачачи, гадаючи, що він у своїй кімнаті, і вимовляючи слова кохання.

– Ах, кохання, – сказав цар, – це достеменно те, про що я думаю повсякчас: ви відгадали те, що становить моє лихо. Яка ви велика людина! Я сподіваюся, що ви навчите мене розпізнати непохитну жінку, як відшукали мені некорисливого скарбника.

Задіґ, отямившись, пообіцяв допомогти йому в коханні, як і в фінансах, хоч видавалося, що ця річ буде ще важча.

– Моє тіло й серце… – сказав цар Задіґові.

По цих словах вавилонянин не міг утриматися, щоб не перебити його величності.

– Який я вдячний вам, – сказав він, – що ви не сказали: розум і серце! Бо в розмовах у Вавилоні чути тільки ці слова; там не побачиш книжки, де не було б питання про розум і серце, [108] Натяк на працю французького історика і педагога Роллена та роман Кребільона-сина. книжки, яку складали люди, що не мають ні того, ні того. Але, коли буде ласка вашої вельможності, кажіть далі.

– Тіло й серце в мене призначені для кохання; перша з цих двох сил має бути цілком задоволена: у мене тут до послуг сто жінок, усі гарні, запобігливі, навіть пристрасні чи намагаються бути такими зі мною. Та серце моє далеко не таке щасливе. Я надто переконаний, що вони пестять короля Серендібу й мало турбуються про Набуссана. Це не означає, що я вважаю своїх жінок за невірних мені, але я хочу відшукати душу, що була б моєю; за такий скарб я віддав би сто красунь, чарами яких я володію. Подивіться, чи можете ви з-поміж цих ста султанш відшукати мені одну, в коханні якої я можу бути певний.

Задіґ відповів йому, як і у випадку з фінансистами:

– Володарю, дайте мені волю й дозвольте, щоб я міг роздавати все, що виставлене було в галереї спокуси: я добре вестиму рахунок, і ви не втратите нічого.

Цар дав йому цілковиту волю. Він відшукав у Серендібі тридцять трьох маленьких горбанів, найогидніших, яких можна було знайти, тридцять трьох найкрасивіших пажів і тридцять трьох найкрасномовніших та найкремезніших бонз. [109] Бонзи – буддійські ченці в Японії, Вольтер має на увазі ченців узагалі. Він дав їм цілковиту волю заходити в покої султанш. Кожен маленький горбань мав для дарунків по чотири тисячі золотих монет, і з першого ж дня всі горбані були ощасливлені. Пажі, що для роздавання мали тільки самих себе, тріумфували тільки наприкінці другого й третього дня. Бонзам було трохи більше роботи, але нарешті тридцять три побожниці віддалися їм. Цар, що крізь щілини в жалюзі бачив усе це, був вражений: із сотні його жінок дев'яносто дев'ять на його очах піддалися спокусі. Лишилася одна, молодесенька, новісінька, до якої його величність ніколи не наближався. До неї підіслали одного, двох, трьох горбанів, що пропонували їй аж до двадцяти тисяч монет; вона була непідкупна й не могла втриматися від сміху на саму думку про те, що ці горбані гадають, ніби гроші зроблять з них кращих. До неї підіслали двох найкращих пажів, вона сказала, що царя вважає кращим за них. На неї наслали найкрасномовнішого з бонз, а потім нейневтомнішого; вона визнала, що перший базікало, а другий взагалі не має жодних чеснот.

– Серце – це все, – говорила вона. – Я ніколи не піддамся ні на золото горбанів, ні на чари молодиків, ні на спокусу бонзи; я кохаю тільки Набуссана, сина Нуссанабового, й чекаю, поки він покохає мене.

Цар себе не тямив від радощів, здивування й ніжності. Він забрав усі гроші, що дали перевагу горбаням і подарував їх прегарній Фаліді, так звали цю молоду особу. Він віддав їй своє серце, – вона того цілком заслуговувала: ніколи квітка молодості не була така блискуча, ніколи чари краси не були такі захопливі. Історична правда не дозволяє замовчати про те, що вона погано робила реверанси, але вона танцювала, як фея, співала, як сирена, й говорила, як грація, [110] Грації , або харіни (гр. міф.) – доньки Зевса, спочатку богині родючості, згодом стали богинями вроди, радості, жіночої приваби. – вона повна була талантів і чеснот.

Закоханий Набуссан обожнював її, але в неї були блакитні очі, й це стало причиною величезного нещастя. Був там старовинний закон, що забороняв царям кохати тих жінок, яких греки пізніше називали волоокими. [111] Греки мали на увазі «великоокі» Головний бонза установив цей закон більш як п'ять тисяч років тому: це для того, щоб привласнити собі коханку першого на острові Серендібі царя, наклав цей перший бонза закляття на блакитні очі в основних державних законах. Представники усіх верств імперії приходили застерігати Набуссана. Привселюдно говорилося, що настав останній день царства, що на верхах його завелася мерзенність, що вся природа загрожує страшними подіями, – одне слово, що Набуссан, син Нуссанабів, покохав великі блакитні очі. Горбані, фінансисти, бонзи й темноокі наповнили королівство своїми голосними скаргами.