Вольтер - Кандід: Філософські повісті (збірник)

Приїхавши на якусь гарну рівнину, він побачив багато жінок, що дуже пильно щось шукали. Він наважився наблизитися до однієї з них і поспитати, чи не може він мати честі допомогти їм у їхніх пошуках.

– Стережіться, – відповіла сирійка, – до того, що ми шукаємо, можуть доторкатися тільки жінки!

– От дивна річ, – сказав Задіґ. – Насмілюся просити вас розказати мені, що це таке, до чого тільки жінкам можна доторкатися?

– Це василіск, – сказала вона.

– Василіск, пані! А з якої рації, коли дозволите, шукаєте ви василіска?

– Це для нашого пана й господаря Огуля, замок якого ви бачите он на березі річки край рівнини. Ми його слухняні рабині. Пан Огуль хворий; його лікар звелів йому з'їсти василіска, звареного в трояндовій воді, а що ця тварина дуже незвичайна й ніколи не дозволить доторкнутися до себе комусь, окрім жінок, пан Огуль пообіцяв вибрати за найулюбленішу дружину ту з-поміж нас, яка принесе йому василіска. Пустіть мене шукати, будь ласка, бо ви бачите, чого коштуватиме мені, коли мене випередять товаришки.

Задіґ покинув цю сиріянку й інших шукати василіска й поїхав далі рівниною. На березі невеличкого струмка він побачив іншу жінку, що лежала на траві й нічого не шукала. Стан її видавався величним, але обличчя було закрите серпанком. Вона схилилася над струмком, глибокі зітхання вилітали з її уст; у руці вона тримала невеличку лозину, якою виводила літери на тонкому піску, що був поміж травою й струмком. Задіґ захотів побачити, що пише ця жінка. Підійшовши, він побачив літеру «З», потім «а» – він був здивуваний, далі з'явилося «д» – він затремтів. Ніколи не було здивування, рівного його здивованню, коли він побачив дві останні літери свого імені. Якийсь час він стояв непорушно. Нарешті порушив тишу уриваним голосом:

– О великодушна дамо! Пробачте знедоленому чужинцеві, що насмілився спитати вас, з якої дивної причини бачу я тут Задіґове ім'я, накреслене вашою божественною ручкою?

Від цього голосу, від цих слів дама тремтливою рукою підняла свій серпанок, подивилася на Задіґа, скрикнула ніжно, радісно й здивовано й, охоплена почуттями, що воднораз оволоділи її душею, упала непритомна йому на руки. То була сама Астарта, то була вавилонська цариця, то була та, кого кохав Задіґ і за кохання до якої дорікав собі, то була та, за долю якої він так боявся і так плакав. Хвилину він не міг опанувати свої почуття й утупив свої очі в очі Астарти, що саме знову розплющилися й дивилися млосно, соромливо й ніжно.

– О могутні безсмертні, що керують долею нікчемних смертних, ви повернули мені Астарту! – вигукнув він. – Коли, де, за яких обставин бачу я її? – Він упав перед Астартою навколішки й припав чолом до пилу під її ногами. Вавилонська цариця підвела його, посадила біля себе на березі струмка; вона багато разів знову й знову витирала очі, з яких усе лилися сльози, вона двадцять разів починала розмову, що її перебивали стогони. Вона запитувала в нього, який випадок з'єднав їх, і випереджала його відповідь новими запитаннями; вона починала оповідати про свої нещастя й хотіла дізнатись про нещастя Задіґові. Нарешті, коли обоє трохи заспокоїли зворушені свої душі, Задіґ небагатьма словами розповів їй, через яку пригоду опинився він на цій рівнині.

– Але, шанована й нещаслива царице, як це я зустрів вас на цьому закинутому місці, одягнену як рабиня і в компанії інших рабинь, що шукають василіска для того, щоб зварити його в трояндовій воді, за лікарським приписом?

– Поки вони шукають василіска, – сказала прекрасна Астарта, – я розповім вам про все, що я перетерпіла і що я прощаю небесам тепер, коли знову бачу вас. Ви знаєте, що цар, мій чоловік, визнав за погане, що ви були найприємнішим із чоловіків, і що з цієї причини він однієї ночі постановив задушити вас і отруїти мене. Ви знаєте, як небо дозволило, щоб мій маленький німий сповістив мене про наказ його високої величності. Щойно вірний Кадор присилував вас скоритися мені й виїхати, він насмілився прийти до мене посеред ночі через таємний хід; він розбудив мене й повів у храм Оромазда, де його брат, маг, заховав мене у велетенську статую, низ якої торкався підвалини храму, а голова доходила склепіння. Я була там ніби в труні, але маг прислуговував мені й мені не бракувало нічого потрібного. Тим часом на світанку в мою кімнату ввійшов аптекар його величності з питвом, виготовленим з опію, блекоти, болиголова, чорної чемериці й борця, а другий урядовець пішов до вас з блакитною шовковою мотузкою. Вони нікого не застали. Кадор, щоб краще обдурити царя, вирішив прийти й донести на нас обох; він сказав, що ви виїхали дорогою на Індію, а я на Мемфіс. По вас і по мене вислано переслідувачів. Гінці, відправлені за мною, не знали мене, я показувала своє обличчя тільки вам, з наказу і в присутності мого чоловіка. Вони їхали навздогін за мною з портретом, який їм зробили з мене. Жінка така сама на зріст, як і я, і може, ще вродливіша, потрапила їм на очі на єгипетськім кордоні. Була вона заплакана, блукала; вони не сумнівалися, що ця жінка і є вавилонська цариця. Вони привели її до Моабдара. Спочатку їхня помилка довела царя до лютого гніву, але швидко, ближче розглянувши цю жінку, він визнав, що вона дуже гарна, і заспокоївся. Її звали Міссуф. Потім мені говорили, що єгипетською мовою це слово означає «гарна примхливиця». Вона й справді була така й була справжній мистець у примхах. Вона сподобалася Моабдарові й причарувала його так, що він оголосив її за свою жінку. Тоді вже цілком розгорнулася її вдача; вона без страху віддалася всім безумствам своєї уяви. Вона хотіла, щоб голова магів, старий і подагричний, танцював перед нею, а коли маг відмовився, вона гнівно вигнала його. Вона наказала старшому єгермейстерові зробити їй бабку з варенням; старий єгермейстер доводив їй, що він не кондитер, але мусів зробити бабку, і його вигнали, бо бабка була підсмажена. Вона дала посаду старшого єгермейстера своєму карликові, а посаду канцлера – пажеві. Отак правила вона Вавилоном. Усі жалкували за мною. Цар, що був досить чесною людиною, аж поки захотів отруїти мене й задушити вас, здавалося, потопив свої чесноти в дивному коханні до цієї прекрасної примхливиці. У великий день святого вогню він прийшов до храму. Я бачила, як він молився за Міссуф біля ніг статуї, де схована була я. Я гучно закричала йому: «Боги відмовляють благанням царя, що став тираном, що хотів умертвити розумну дружину для того, щоб одружитися з несамовитою». Моабдара так вразили ці слова, що в голові йому потьмарилося. Моє пророцтво й самовладність Міссуф призвели до того, що він з'їхав з глузду: через кілька днів він збожеволів. Це божевілля, що здалося небесною карою, стало поштовхом до бунту: все повстало, все кинулося до зброї. Вавилон, так довго занурений у ледачу випещеність, став театром жахливої громадянської війни. Мене витягли з лона моєї статуї й поставили на чолі однієї партії. Кадор поїхав до Мемфіса, щоб привезти вас до Вавилона. Дізнавшися про ці сумні новини, гірканський князь зі своїм військом утворив у Халдеї третю партію. Він напав на царя, що пішов проти нього разом зі своєю навісною єгиптянкою. Моабдар помер, пробитий мечем, Міссуф потрапила до рук переможця. Лихо моє хотіло, щоб і я потрапила до одного гірканського загону й щоб мене привели до князя саме в той час, коли йому привели й Міссуф. Вам, безумовно, приємно буде дізнатися, що князь визнав мене за крашу від єгиптянки й призначив мене до свого гарему: він дуже рішуче сказав мені, що, закінчивши військову експедицію, у яку виїздив, він прийде до мене. Уявіть собі мою журбу! Зв'язок мій з Моабдаром розбито, я могла бути з Задіґом, а тим часом я потрапляю в кайдани до цього варвара. Я відповіла йому з усією гордістю, якої надали мені мій сан і мої почуття; я завжди чула, що небо надає особам мого рангу особливо величної вдачі, яка одним словом, одним поглядом змушує до приниження й найглибшої пошани зухвальців, що насміляться наблизитися. Я говорила як цариця, але зі мною повелися як з покоївкою: гірканець, не звернувшись до мене й словом, сказав своєму євнухові, що я грубіянка, але що він уважає мене за гарну; він наказав йому піклуватися про мене, налагодити для мене фаворитський режим, щоб трохи освіжити колір обличчя й щоб я стала гіднішою його кохання в той день, коли йому зручно буде мене ним ушанувати. Я сказала йому, що уб'ю себе, він відповів, сміючись, що себе не вбивають і що він так і зробить, і полишив мене, ніби чоловік, що має взяти собі папугу до звіринця. Яке гідне становище для першої на землі цариці, скажу більше, для серця, що належало Задіґові!