Сергій Гальченко - Михайло Драй-Хмара

Ще зелено в блідій поливі,
як на осінніх косах верб,
а вже кладе хтось тіні гливі
на тонко викреслений серп.

Померкло горяне горно.
Вдягає ніч жалобне рам’я.
О, хто це ранить утлу пам’ять?
День одгорів. Давно.

Зоріти ніч і бути з вами,
холодно-росяні поля,
і слухать, як гуде з нестями
і стугонить вночі земля…

Як в темряві усе завмерло!
Хрусткий на серці стигне лід,
і з неба падають, мов перли,
огненні сльози Персеїд 1.

Суха зима. Земля – як жужіль,
така моруга і стара,
а десь на півдні білий кужіль
пряде метелиця-кура.

В замурзані глухі квартали
вступає вечір гомінкий,
кладе на голосні цимбали
новітнього життя ланки.

І чийсь терпкий, лунавий голос
безсило в’ється круг стовпа:
струнка, немов порожній колос,
під ліхтарем співа сліпа.

Та спів її перебивають,
сплітаючися повсякчас,
майданів гул, дзвінки трамваїв
і гомін різномовних мас.

В розкритий рот, в незрячі очі —
студений вітер, пилюга…
«О, де літа мої дівочі?» —
на брук, на тротуар ляга.

Питає у людей, у вітра,
за що їй муки ці терпіть, —
що скаже стоголова гідра
і що їй вітер прошумить?

Ах, вітер сам над містом тужить, —
ну, що для нього ця журба?
І завжди тупо і байдуже
на неї позира юрба.

Суха зима. Земля – як жужіль,
така моруга і стара,
а десь на півдні білий кужіль
пряде метелиця-кура.

На чóлі вінчик паперовий
і хрест вощаний у руках.
Не усміхнуться чорні брови,
хоч квітне усміх на устах.

В журбі васильки й рута-м’ята.
Задумавсь ладан в синіх снах,
і сумно-сумно пташенята
квилять у неї в головах.

Убогий цвинтар і ворота, —
та як побачить, як обнять?
Встрягають ніжки у болото:
весніє – журавлі летять.

Не розлучила матір з сином
і невблаганно-люта смерть —
і він розцвів над нею крином,
любов’ю сповнений ущерть.

На смерканні. Гасне вечір,
потопає в сизій млі —
і розтанув серця глетчер1
в дивних пахощах землі.

Жду. Чи прийдеш, добрий, ніжний?
В темну синь через зеніт
плине Лебідь білосніжний,
розгорнувши вільний літ.

Застила туманом очі
(очі повні зоряниць) —
і збагнути серце хоче
таємницю таємниць.

Мить – як безвік. Безгоміння.
Ось прислухайсь, не диши…
Чуєш радісне квиління
несамотньої душі?

Над ним лиш чорний прапор має,
і десь на стінах крові слід, —
а в серці він ще й досі сяє,
мов золотий метеорит.

Я пам’ятаю вечір тьмяний
над Петербургом голубим:
морозний блиск, і вітер п’яний,
і над Ісаком – сизий дим1.

Огнями розцвіла естрада,
і вийшов він, як ясний день.
Душа була бентежно-рада
і слухала дзвінких пісень.

Блакитноокий, кучерявий,
стрункий, як ясень молодий,
він ще не знав гіркої слави:
уперше він прийшов сюди.

В сорочці простій і в каптані,
неначе вчора із села,
а очі тихі, як у лані,
і ніжність із очей пливла.

По залі голос малиновий
розливсь, як весняний струмок,
і в кожнім жесті, в кожнім слові —
вишневі пахощі думок.

І досі, як живі: березки
над ставом, біля кошениць,
співучість польової стежки
і тепле мукання телиць.

Життя ще не було пропито
серед повій та гультяїв,
і був він, як ядерне жито
перед грозою нових днів.

Хвилини споминів чи жалю —
і наче вітер запашний
дихнув на урочисту залю
диханням золотистих нив.

Уже минуло десять років,
той весняний одцвівся сад…
Ми не почуєм його кроків —
і як вернути їх назад?

Над ним лиш чорний прапор має,
і десь на стінах крові слід,
а в серці він ще й досі сяє,
мов золотий метеорит.

Ой, колом сонце догори!
Стежки протряхають.
Засинив волохатий сон яри.
Ідуть до гаю.

«Ти чув, як свищуть бабаки?»
«Уже майдан зазеленів».
«А вчора дикий голуб прилетів».
«А в вербах виткнувся рогіз пухкий».

Прийшли і точать сік з берез
крізь очеретяні цівки
і рвуть солодкі спичаки
в прозорім холоді озер.

Пускають сонечко з руки:
яку то доля вкаже путь?
І стежать, як спаровані повзуть
червоноспинні козачки.

Ой, колом сонце догори!
Стежки протряхають.
Засинив волохатий сон яри.
Ідуть із гаю.

За водою зозуля кує,
сонцем бризка клечальна неділя,
а дитина ті бризки – в запілля…
Сонце добре, не скаже: – Моє!

Берегами дзвенить луна
(на тім боці співають дівчата):
– Пісне, пісне, чого, сумна,
заквилила в смарагдах свята?

Нахилилась до вуха мого,
як дівча, кучерява завода:
– Ой дитино, ще буде нагода —
підростеш, так узнаєш чого.

Ой, з-за греблі чорна стіна!
І шумить, шумить завода…
Налетів, немов сарана —
не втечеш з города.

Розігнулись полільниць спини:
– Під калину тікать мерщій?
Не сховає й кущ калини:
як з відра линув грімій 1.

Розлив свій гнів і стих.
Струмки рокотять яром,
і райдуга стожаром
дзвенить у стих.

А він вже на луці!
Не слухається татка:
заголить ноженятка
і в мандрівці!

Кругом скалки, огні…
Нахилиться дитина —
горить в руках зорина, —
чи то ж у сні?

Ах, сон той – віщий дзвін:
курить, мете сніжниця,
а він у пісні сниться —
мов наздогін.

Жайворонить високий крилас,
а кругом – верболозові нетрі.
Метелик непрудкокрилий
плутається в повітрі.

Любо йти на озера й луки:
в цю благодатну мить
благословляють незримі руки
тих, в кого серце болить.

Ніхто не нагонить іззаду,
і спереду не видно нікого.
Лози. Піски. Левади.
Я загубив дорогу.

Із виноградних лоз, що понад шляхом в’ються,
у сяйві ранку я почув отут уперше,
немов сопілки звук тремтячо-металевий,
цикади пісню.