Сергій Гальченко - Михайло Драй-Хмара

Коли на груди ляже камінь
і дихать не дає мені,
коли, не приспаний роками,
розбудить жаль думки страшні;

Коли отрутою гіркою
налита вщерть душа моя
і плакать нишком, самотою
уже не в силі я, —

тоді голівку злотокосу
я до грудей своїх тулю,
дитячий лепет п’ю, як росу,
і оживаю, і люблю.

І знову віра воскресає
у серці стомленім моїм,
а сльози… їх уже немає,
і жаль розвіявся, як дим.

Здрастуй, липню кучерявий!
Із дванадцяти братів
тільки ти м’які отави
стелеш на моїй путі;

тільки ти один зі мною
слухаєш під скрип гарби,
як вечірньою добою
перепели б’ють в забій,

як бджола летить із поля
до пахучих щільників
і в душі ростуть поволі
ритмів золоті разки.

Перший проїхав фургон —
загуркотали колеса
на позахмарнім мосту…
Загуркотали – і стихло.

Сонце сховатися встигло
за рядовину пухнату, густу.
Раптом розквітнули плеса —
огняні й сині, як льон.

З неба летять стрімголов
золотохвості гадюки —
мовкне, мов мертва, земля.
Вітер розкрилює крила —

чоло тополя схилила.
Темрява вкрила поля.
Зняті над жертвою руки —
зараз поллється кров!

Шипшина й терен при дорозі,
а в далині – полки дубів.
Трясуся на скрипучім возі,
спускаючись з крутих горбів.

Лягає м’яко курява
на гречку, на тернясте поле…
Колись гула тут татарва,
тепер золотокрилі бджоли.

Та ще шуліка угорі
когось пасе хижацьким оком
і навіва думки старі
про те, що гине з кожним роком

Останній жолоб – і зненацька
біленька церковка, хати…
Тут зародились «Люборацькі» 1,
тут жив Антосьо: це – Круті.

Південь. Сонце. Спека.
Хліб зів’яв, посох.
З голубого глека
золотий пісок.

Опускає крила
млявий суховій, —
де ви забарились,
хмари дощові?

Прийшло на рано:
розцвів кармáзин 1
і в тінь пішов.
Через майдани
пливуть тумани,
мов білий шовк.

А в полі хори
перепелині,
блищить роса.
Кругом простори,
як в синім морі,
дзвенить коса.

І враз огнисте
схватилось сонце
(там в’яжуть жень).
Встає барвистий
і променистий
трудовий день.

І кожен день кудись в трамваї,
і кожен день не те, що треба, —
а десь і Ганг, і Гімалаї,
і спокій голубого неба.

Та неминучого не зрушиш,
і вколешся, рвучи троянди:
не в нас цвітуть великі душі,
не наш борець Махатма Ганді 1!

Над озером рідкий туман
мололи невидимі жорна,
і граб крізь сірий караван
темнів, мов шибениця чорна.

На ньому колихались трупи…
Чи, може, то здавалось так,
бо й горбики були – як струпи,
а небо – як гнилий чардак.

Нудьга морочна і стара,
немов історія Вкраїни,
смоктала серце… То – мара,
то – демон сивої руїни.

Накинув вечір голубу намітку
на склений обрій, на вишневий сад,
і бачу я крізь ажурову сітку
сузір’їв перших золотавий ряд.

Село затихло: ніч коротка влітку,
і зморений косар спочити рад.
Десь кумкають жаби, і срібну нитку
пряде одноголосий хор цикад.

Вслухаюся в чуйну, дрімливу тишу,
боюсь її сполохать, ледве дишу, —
і раптом тиша переходить в шум:

земля як мідь дзвенить і лине д’горі,
ростуть дерева, колосіють зорі,
і б’ють джерела світозарних дум.

Ніде ні човна, ні вітрила, —
лиш хмар верблюжі табуни,
чаїні гостророгі крила
та білопінні буруни.
Мій човен у блакитнім крузі:
далеко в море однесло.
Прозорі плавають медузи,
зітхає золоте весло.
І легко-легко дишуть груди,
а очі сонце п’ють і п’ють…
Внизу – чайки, вгорі – верблюди,
а гомону землі не чуть.

Лежу нерухомо, як камінь.
Пісок – гарячий черінь,
а сонце жалить голками
і прискає золотом в синь.
Позаду гора. Веранда.
Кошлатить вітрець течії.
За молом біліє шаланда,
і хвилі гойдають її.

Солоний вітер подув із моря,
напнув вітрило і щоглу гне.
Шумливі хвилі із вітром спорять,
човна гойдають, несуть мене.
Стемніли хвилі, і баранцями
укривсь широкий морський простір.
Он біла чайка летить над нами —
і прямо в море, у самий вир!

Минеться скоро день февральний
жорстокосердий і скупий, —
і задзвенить залізо ральне:
оратай вийде у степи…

І над великою рікою
грізний заграє льодолам —
тисячеустою луною
розляжеться як грім кругом.

Поодчиняє сонце брами,
розкрає череслом блакить
і над похмурими хатами
веселий вітер зашумить.

Веснуй, о весно, над землею,
розвій зимовий біль тугий,
пролий на снігову кирею
коновку ярої жаги!

На тихім озері, де мліють верболози,
давно приборкані, і влітку, й восени
то плюскоталися, то плавали вони,
і шиї гнулися у них, як буйні лози.

Коли ж дзвінкі, як скло, надходили морози
і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни, —
плавці ламали враз ті крижані лани,
і не страшні для них були зими погрози.

О гроно п’ятірне нездоланих співців,
крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,
що розбиває лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття
веде вас у світи ясне сузір’я Ліри,
де пінить океан кипучого життя.

Дніпром, сосновим бором і смолою
повіяло од споминів моїх.
Як солодко вечірньою добою,
коли ще моря гомін не затих,
чекати ритмів іншого прибою!
Я сам їх зустріваю. Лиш горіх,
та гори, та пожовклі кримські трави.
……………………………………………….

Октави родяться… Донедавній сум
пливе з очей моїх за сині гори
і лине до Дніпра, де срібний шум
кипить під веслами, коли простори
п’яніють од весни, од ярих дум
і каламутять виднокруг прозорий!
Нехай минущий утриває час —
ніколи не забуду я Черкас.
І дому на горі я не забуду,
де вчився, де гімназія була…
Даруйте, дехто, може, не без нуду
пригадує собі журнал, «Кола»,
інспектора, латинника-маруду, —
а я сміюсь, не пам’ятаю зла:
далеко одійшли од нас мундури,
і карцер, і гімназіальні мури.
Та я тоді до них не скоро звик,
як, сівши на дубовій шкільній лаві,
уперше став ламати свій язик
на кшталт столичний, і слова ласкаві
міняти на чужі; немов індик,
повторював я чудернацькі вправи.
Дарма! Наука в голову не йшла:
я серцем линув тільки до села.