Сергій Гальченко - Михайло Драй-Хмара

Довжезний темний шлях. Змокрілий чуб
показує, що він пішов угору.
Так, так – він в’ється круг горба, мов
шруб 4.

Ніде ані душі. Лиш шепіт бору
порушує північний супокій.
Знесилившись, я падаю від змору.

Але крізь сіть напівзакритих вій
вбачаю, як до мене щось потворне,
страшне повзе у темряві нічній.

Я чую, як воно під себе горне
і хмиз, і труск, і всякий вітролом
і лізе впрост, як щось непереборне.

Мене обняв смертельних жах. Кругом
усе принишкло – ліс, чагар і трави, —
схилившись перед чорним повзуном.

Так звагом наближаються удави…
Я скам’янів від дива і страху,
як скам’яніли сосон щільні лави.

Дивлюся в ніч, похмуру і глуху, —
і бачу тільки балухи блискучі
та волохату ворушку доху.

Під нею м’язи рухаються гнучі,
що посувають цей крицевий блиск
униз, до самого підніжжя кручі.

Тут я лежу. Вже близько василіск,
почварна гадина, бридка й погана.
Ось-ось розітнеться гадючий писк.

Але це чари чи якась омана,
що непорушно я лежу отут,
хоча до мене смерть іде неждана?

І раптом лапи, мов тугий хомут,
душивши, обхопили мою шию —
на мене наваливсь потужний лут.

Прокинувшись від болю, я аж вию,
здригаюся під черевом слизьким,
пручаюсь, нігтями дорогу рию.

Над нами пил густий встає, мов дим.
Я не даюсь, напружую всі сили,
змагаючись із дивоглядом цим.

От-от полопаються в мене жили
і мозок вискочить із голови,
поки я скину тяж цієї брили.

Та в звіра кров дзюрчить із-під брови,
стікаючи мені на скроню й чоло,
і очі лупають, як у сови.

Сопіння, стогін, виляски навколо.
Вже потвар сморід з рота вирига
і набік хилить товстом’ясе воло.

Я бачу, що моя прийшла черга,
і пальцями впинаюся в горлянку —
хребет зігнувсь у звіра, мов дуга, —

я дужче роздираю чорну ранку.
Вже кров аж цебенить йому з ушей,
а я душу, щоб знищить до останку…

Нарешті збляк крицевий блиск очей,
з грудей звалилася важка потвора,
на пальцях в мене юшка, наче глей.

Я звів очима. Галява простора.
За лісом, наче скибка кавуна,
ущербний місяць. Мла напівпрозора.

Ступити хочу… Раптом глибина
мене хвата. Я падаю, зомлілий,
на труп скривавленого душмана.

І з трупом я лечу кудись, безсилий.
Навколо безпросвітна тьма лежить,
і душить сморід, задхлий і прогнилий.

Перехопило дух. Жахлива мить!
Я мчуся у безодню, у геєну,
де небуття, де темний хаос спить.

Я бачу вічну темряву страшенну,
і серед тиші чорної небес
пишучу руку великоогненну

і троє слів: мене, текел, фарес 5. [10] Примітка автора: «Закінчити хворобою?»

Переквітує квітень,
Перешумить весна,
І буде тихе літо,
Глибінь ясна.

В глибінь загляне осінь,
Пожуриться сама,
І під гудіння сосон,
Впаде зима.

Та дням нема спокою:
На весну скресне сніг, —
Дивись – стежки знайомі,
Сліди од ніг.

І знов цвітуть черешні,
І зеленіє луг…
Сьогоднішнє, вчорашнє —
Незмінний круг.

І я в цім крузі з вами —
Душа ще молода:
Спадаю й підіймаюсь,
Як дніпрова вода.

Ввесь закутий в чорний дим
(тільки й видно піраміди глею),
оповитий пилом вугляним,
ти гориш в землі і над землею.

Над тобою заграви горять,
коли сиплють кокс у пащі домен,
і, немов титанова печать,
позначає червінь кожен комин.

Крізь валець повзе огненний змій,
і киплять, киплять уключ мартени,
іскри з цебер, мов зірчастий рій,
розлітаються під спів сирени.

Ти – добра підземного владар,
що над ним тяжать віків замети.
В твоїх надрах риється шахтар,
ходить кліть, снуються вагонети.

Бийся, не спиняйся ні на мить,
о крицеве серце індустрії!
Хай ліхтар в копальнях мерехтить,
хай цвітуть залізнокрилі мрії…

Виходь на путь сувору і тверезу,
не зупиняйсь, не оглядайсь назад.
Вже роздягнув і дуба, і березу
похмуристий, холодний листопад.

На обрії лягли залізні смуги,
пронизані стовпами димарів.
Там не цвітуть жовтаві рожі туги —
там полум’ям цвітуть і праця, й спів.

Ламай традицій віковічну скелю,
обтрушуй прах невольного життя.
Хто випив келех чарівного хмелю,
тому назад немає вороття.

Привіт тобі, моє ластовенятко,
що, з рідного полинувши гнізда,
десь пурхаєш над голубим Дністром,
над рипами, куди во врем’я оно
водив і я тебе, мою маленьку,
щоб глянути з високих берегів
на пагорки й на доли бессарабські,
укриті скрізь лісами кукурудзи
та прегустим зеленим виноградом!
Привіт твоїм сестричкам дорогим,
що міряють босенькими ногами
вузькі стежки від хати до альтанки,
де, певно, всі ви граєтеся разом,
до мурів тих, що захищають сад
від буйних вод, які біжать в долину
з глибоких рип після рясної зливи,
і до Дністра, де ви щоднини двічі
полощетесь, немов ті каченята,
забувшись геть про менторський наказ
супутниці своєї тьоті Лелі!
Привіт твоїй бабуні дорогій,
що любить нас і світить нам, як сонце.
(Люби ж і ти її, моя хороша,
і ласкою, дитячим, ніжним словом
плати за все те щире, добре, тепле,
що виплива із золотого серця
бабусеньки). І дорогому діді,
що повіда вам про «життя й науку»,
що молодий ще має в грудях запал,
не дивлячись на свій похилий вік,
і в піжмурки десь, певно, з вами грає, —
й йому привіт! А тітонькам твоїм,
що схожі геть одна до однієї,
немовби дві краплиночки води,
легенько хай згадається!.. (Легенько
згадається… Так мій дідусь, небіжчик,
бувало, все казав, як чарку пив
на покуті у день якийсь святковий).
І всім, і всім – привіт, поздоровлення!
Тобі ж, моє ластовенятко любе,
ще й поцілунок в личко рожевеньке,
присмагле, мов смачний їржівський
зарзал…
Так, пишуть нам, що ти засмагла, доню,
що виросло у тебе на голівці
волоссячко, яскраве, золотисте,
і що ти вся немов у сяйві ходиш.
Ми дякуєм за те, що пишеш часто.
Як радісно уп’яте і вдесяте
читать твої листи, де ти виводиш
свої… ні, ні, не кривульки – легеньке
мереживо струнких дитячих літер,
із-за яких несміло визирає
і почуття, і перша думка – те,
що зветься в нас душа… О щебетушко,
як мило ти розповідаєш нам
про трусика, що пасся у горошку
і що його за хвостика з-під муру,
куди втекти він, зляканий, хотів,
ти витягла; про молоду троянду,
що вкрилася пахучими квітками;
про те, як ти наїлася вишень
та жовтої малини й як тобі
це запивать прийшося «іноземцем»;
про чорного Розбоя, що вже став
великий пес; про те, що дідя має
покликати «найстройчика», щоб він
полагодив скрипуче піаніно;
про Валіка, що дуже часто б’ється;
про котеня, яке ти любиш «сильно»,
et cetera, et cetera… Несила
переказать усі переживання,
пов’язані з чудесними листами,
що пише їх маленька, ніжна ручка.
Оксаночко, ну як же твій щоденник,
в якому ти повинна відбивати
усе життя їржівської сімейки,
як віршики, обіцяні у травні?
Ще не дзвенять? Натхнення десь немає?
Чом не співа душа про сонце, квіти
і про Дністер, що води каламутні
аж з-під Карпат несе? Який він бистрий,
запінений – неначе кінь у милі!
Ну, а чому б не написать тобі
про виноград, що спіє на городі,
до сонечка простягуючи грона,
мов пальчики дитячі на молитві?
Про ваш садок, як яблука і груші
вже налились солодким винним соком?
Про вулики, де бджілки золоті
бринять, гудуть, пахучий мед на лапках
приносячи з гречок молочно-білих?
Багато тем – аби була охота
писати! Це – найголовніша річ.
Ну, а як є таке святе бажання,
ти обмилуй одну цікаву тему
і в образах собі це уяви,
щоби вона, немов жива, постала
перед твоїм зірким духовним оком.
І коли ти живе це все уздриш,
міркуй, яким добірним, влучним словом
віддати мисль чи образ, бо слова —
мов камінці ті різнокольорові,
що їх колись любила ти збирать
на берегах Гурзуфа, Ялти й Сочі:
те гостре, те безбарвне, як вода,
те лащиться, мов гожий панський цуцик,
те жалиться, як ніби кропива,
те запашне, неначе кримський персик,
а те смердить, як розбовток в яєчні.
Ну, годі вже мені пащекувати:
наговорив гречаної я вовни