Сергій Гальченко - Михайло Драй-Хмара

Мені ввижалися лани, діброви,
завода, кучерява і лунка;
я чув леління рідної розмови
і тихий шепіт верб коло ставка…
А хитрий ментор вирушав на «лови», —
і раптом кремезна його рука
мене виводила із царства мрії —
в «кутку» зникали всі мої надії.

З «кутка» я оглядав товаришів.
Зайдиголови бралися на штуки:
одні з кишень пускали горобців,
а другі, миттю натягнувши луки,
стріляли в них. Щоб заглушити гнів
«іхтіозаврів», брав між закаблуки
пружини кашкетові «камчадал»
і бринькав, і іржав, як Буцефал.

Тоді ішов директор на підмогу.
Вся класа становилася у фронт,
коли з’являвся він біля порогу.
Суворий звіздознавець брав «на понт»,
та всі мовчали, й певну перемогу
ми здобули б, якби не Горизонт:
підлиза, боягуз, душа лакейська.
………………………………………………

«Мисливцям» вовчий видали білет,
«музикам» же по три за поведінку
поставили, і походив кастет
по зраднику, як пізно з скейтінг-ринку
вертавсь додому (стрівшись tête-à-tête,
він довго пам’ятав оцю нагінку), —
а потім все пішло, як і раніш,
і вічно з «олівцем» дражнився «книш».

Урок скінчився. Дзиґарі із зали
пробили три – пора додому йти.
І всі ми йшли голодні, як шакали,
бешкетник на стовпах писав хрести,
гульвіси ж у кондитерській питали,
чи продаються ярма й хомути,
і в електричні дзвоники дзвонили,
тікаючи відтіль, що було сили.

Немов обідрані курки,
що тупо долі ждуть лихої,
стоять невкривані хатки
в фаталістичному спокої.

Солома й глина – от і все,
чим заліпили трухлу сошку,
а вітер стінами трясе,
і кожна хилиться потрошку.

Лиш соняшників юна січ,
піднявши золоті забрала,
зорить на сонце – віч-у-віч,
і в погляді – пиха зухвала!

А біля плоту схудлий пес
протяжно виє в дике поле —
оце ж і край такий увесь,
і скрізь таке убозтво голе!

на древніх банях Ярослава,
і сонце – як затертий злот,
і слава – як гірка неслава.

Забуто свято перемоги,
усякла печенізька кров, —
зосталися сліди убогі:
руїни брами та церков.

Стою над порохом віків
і думаю: пройшло могутнє…
І раптом череда гудків
неждане розрива майбутнє.

Ми тільки гралися з тобою —
душа коханням не цвіла, —
а за широкою рікою
тремтіла голуба імла.

І ми пішли туди обоє
рожевий ранок зустрівать.
Гуділи вітрові гобої
і пахла росяна трава.

Пустило сонце гострі жала,
ти пісні зачала співать
і піснею причарувала
мене, веснянко степова.

Тоді любов, як сніп горючий,
що мчиться в колесі з гори
й Купала осяває з кручі,
шалено вибухла й горить.

Із того часу, мов примара,
іду я за тобою вслід.
Над нами громовиць отара,
а поміж нас тернистий глід.

Поперед мене, легкокрила,
у далеч полинула ти.
Хотів би стать – і вже несила
од тебе очі відвести.

Не знаю, що це: щастя? мука? —
цей весняний трояндний герць?
Я тільки знаю, що розлука
чиєсь розіб’є з наших серць.

Ми вже не граємось з тобою,
і туга коло уст лягла…
Скажи: що робиш ти зі мною?
куди мене ти завела?

У серці троянди і буз:
несе мені радість антена,
прозору, як тіло медуз,
легку, як мазурки Шопена.

Я нюхаю світло і звук,
я чую, як грає проміння,
я бачу: на цвинтарі мук
нове проростає насіння.

О пращури прийшлих віків,
в музику закохані діти,
для вас я всю душу розрив,
скарби, найдорожчі у світі.

У серці троянди і буз:
несе мені радість антена,
прозору, як тіло медуз,
легку, як мазурки Шопена.

По кліті кованій, з залізними дверима,
зневажений, але величніший, ніж бард,
в незриме дивлячись тужливими очима,
усе з кутка в куток ступає леопард.

Повільний, гордий хід – мов огниками блима
плямиста шерсть. Кругом розмови, сміх, газард,
а в’язень в джунглях снить, де пуща несходима,
де гнуться лотоси і квітне пишний нард.

Поете, це – твоя така химерна доля:
пручатись, борсатись у путах суєти
і марити про рай, як Піко Мірандоля 1.

До синіх берегів, мов золота гондоля,
пливе замріяна твоя журба… а ти…
а ти волочиш тут кайдани Атта Троля 2.

Спустившися на саме дно копальні,
шахтар в печі, немов підземний гном,
рубає вугіль чи руду кайлом,
прорізує фершлаги, штреки дальні.

Не в сон химерний, не в тіла астральні, —
в огонь, в доменний, золотий Гольфштром
камінний перетворюється лом —
залізу й криці гімни тріумфальні.

Поете, поринай у вир буття,
у будні, в хащі днів, у твань життя,
і ти здобудеш дивні самороди.

Шліфуй, обточуй райдужний опал,
вкладай всю душу в дорогі клейноди,
для людства – це найвищий ідеал.

Три ночі ти, красуне величава,
цвітеш, розклавши на воді листи,
великі і округлі, мов щити,
а серед них хрещатий Лебідь плава.

Як гірський сніг, спочатку ти білява,
а потім у зеніті ліпоти,
немов фламінго, рожевієш ти,
нарешті, огневієш, мов заграва.

Це – дивна путь моїх метаморфоз
серед метелиць, хуртовин і гроз,
ясна, чудесна, райдужна тріада.