Сергій Гальченко - Михайло Драй-Хмара

Мій перший квіт – то лілієвий дзвін,
у другому – трояндних мрій принада,
в останнім – пристрасті яркий рубін.

Мов на Голгофу, йшли ми на могилу,
закинуту в далекій стороні.
Важке зішестя й розшуки трудні
серед бескеття, ялівцю і пилу.

Нарешті бачимо: плиту похилу,
розколотий надгробок в гущині,
слова напівзатерті, неясні
і написів пустих силенну-силу.

Занедбаний, осиротілий прах!
У чужині, на диких цвинтарях
оселю має наш бездомний геній.

Прообраз його днів – Лаокоон,
а й смерть його в борні непримиренній
не заквітчає лавром пантеон.

Прекрасніший за «Весну» Боттічеллі 1,
зів’яв ще на зорі твій юний цвіт:
холодний, сірий, лицемірний світ
для тебе був страшніший від пустелі.

Самотніх мук порвалися орелі…
Свій передсмертний кинувши привіт,
ти зупинив орлиний гордий літ
і в море скочив з Бронзової скелі.

Усе поглинула довічна тьма.
У жадній монографії нема
про тебе навіть споминки дрібної.

Коли над морем стане Скорпіон 2,
а з темряви подмуть сумні гобої,
я згадую тебе, як скорбний сон.

Тут Січ стояла, тут гули майдани,
димилися козацькі курені,
змагались семеряги і жупани,
лунали горді і сумні пісні.

А нині все це вкрили баклажани,
картопля, морква, огірки рясні,
і лиш могили, древні дідугани,
нагадують колишні буйні дні.

Та глянь на північ: там крицеві зводи
черкаються об небо. Мов титан,
потужний мур розсік дніпровські води.

А на горі здіймаються заводи.
То степу дух новий, то Дніпрельстан,
грізний владар могутньої природи.

Чернігове, за смілого Мстислава 1
на Сівері ти голосно гримів,
змагаючись із містом Ярослава,
та гомін той заглух у млі віків.

Коли ж Руїна надійшла кривава 2
і Київ у борні, як вир, кипів,
ховався в затишку монастирів
ти, господарячи, – яка неслава!

А нині ти над тихою Десною
зорієш золотом князівських бань,
укрившись ярою садовиною.

Тепер уже не станеш ти до бою,
не потечеш до литвина на брань:
тяжить Могила Чорна 3над тобою?

Ти – перло в Володимировім гроні,
заправлене в смарагд, де кожна грань,
мов Маргарита в сіверній Короні,
горить красою дивних осявань.

Полинь угору в радісному дзвоні,
трусни шапками бароккових бань,
прокиньсь, дивись, як пруть червоні коні,
скакаючи через твою басань.

Потліли горностаєві кереї,
і шабля, і бунчук, і булава.
А ти… ти непорушний, як вереї 1.

Схилився над пергаменом мінеї 2, —
ти не жива: ти – всічена глава
на золотій тарелі Саломеї 3.

Спустилося Трикутника сузір’я
на води Дніпрові, на тьмяний брук,
на синю сутінь оболонських лук, —
і заніміло з подиву узгір’я.

На плесі пада ще вітрильне пір’я;
луна перекривляє томний звук;
а міст в намисті з огняних опук
горить, як світла мрія надвечір’я.

Зачудувався Володимир-князь,
уздрівши з кручі променисту в’язь:
«Які чудесні огняні простори!

А я… Пощо мені ця височінь?
Померк мій хрест і потемніли гори…»
І, знявшись, він пішов у далечінь.

Задушливе повітря, камінь, мури
(все це позаду, мов кошмарний сон)…
Крислатих кленів юний батальйон
вгорі вже стеле світлі шевелюри.

Дуби біжать з гори, мов буйні тури…
Обабіч сосни – цілий храм колон
(а в небі тільки смужка – синій льон, —
і ледве мріють золоті бордюри).

І враз прорвалось смоляне шатро:
який розгін! Блищить, як змій, Дніпро,
на обрії – казкове Межигір’я…

Під ним димує сиза оболонь…
А над мостом піднялося сузір’я, —
зайнявсь Поділ. Огонь, огонь, огонь…

Немов химера кам’яна, в погорді
ти знявся вище від потужних скель,
вигадливий і гожий, як рондель1,
чудний, як карб на оттоманській чорді.

Довкола Смотрич, наче кінь на корді2,
а в центрі мінарет, мов журавель,
що нерухомо став серед осель,
замріявшись у голубому фйорді3.

Яка застиглість і суворість форм!
Яка довершеність пропорцій, норм!
Поема, вирізьблена із граніту.

Але заглянь у темні очі веж:
там жах середньовіччя, тьми і гніту,
і кров, і гвалт, і заграви пожеж.

Півкола, прямокутники, квадрати;
будинки із бетону, криці й скла;
скрізь радіомузика, автомати,
і над усім – звитяжний знак числа.

Кругом сади. На їхні пишні шати
спадає водограїв срібна мла,
а з неба, де горять ясні блавати 1,
спливає золотиста мушмала 2.

Тут мешкає одна сім’я-громада,
де слів – в’язниця, люпанар 3і кат —
не знають, і де кожен труд – відрада.

Кинджала не кривавить помста й зрада:
братерство тут – найвищий маєстат 4,
а можний розум – всеєдина влада.

Вже рідше цокотять мотори й коні,
вщухає гомін, шум міський – і я
поволі засипаю на балконі.

Але насупроти, мов манія,
мигає мур увесь у світлих плямах,
і тінь на ньому в’ється, як змія.

Він безперестану в очу. Це замах
на мій чутливий і тривожний сон.
Я – ніби в’язень в електричних рамах.

Строкатий мур тремтить, як махаон 1…
Важкі, солодкі пахощі ясмину 2
до мене лащаться з усіх сторон.

Вони струмують тихо, без упину,
і я, гойдаючись на них, мов труп
набальзамований, у безвість рину.

Глухі удари чути – гуп і гуп —
неначе слухаєш десь під водою
далекий стугон велетенських ступ.

Усім єством я прагну супокою —
не думаю, не мрію, не дишу —
хоч день минулий дражнить боротьбою.

Та надаремно я втекти спішу
від болю, від образ, від гніву й злоби —
вони мене вигонять на сошу 3.

Іду… так холодно… Хрустять суглоби
в ногах, – не попадає зуб на зуб —
зловіщі передвісники хвороби.