Сергій Гальченко - Михайло Драй-Хмара

Здавалося, вона декламувать хотіла
чиїсь гекзаметри, такі дзвінкі й прозорі:
з запалом, без цезур почне… і на четвертім
замовкне нагло.

Колись… давно… оцим напівантичним краєм
у сяйві ранку йшов ще юний грецький віршник.
На море дивлячись, він скандував напам’ять
свого Гомера.

Уривок той малий, гекзаметра півчверта,
перейняла в лозі тямка її прамати,
а нині ви його повторюєте дзвінко,
мої цикади!

На прю стає холодний ранок:
ще схід дрімає в сизій млі,
а голубий, як льон, серпанок
затлівсь над скибами ріллі.

Іду. За річкою співають
десь півні – скрізь такий простір
і чуть, як верховіттям має
широколистий осокір.

Підбилась високо зірниця
і гасне, міниться ген-ген —
і раптом: огняна зіниця
новітній озирає день.

Бреду обніжками й житами.
Кругом волошки, дикий мак.
а гони вбік – біжить ланами,
переливається байрак.

Не диха вітер. Сонце – в плечі.
По межах, де збуяв пирій,
стрибають коники й щебече
десь жайворонок угорі.

І в сяйві все палає й мліє,
а в далині, де небосхил
з землею злився, бовваніють
горби смарагдових могил.

Мені сниться: я знов в Поділах,
на гарячій землі лежу.
Голубіє юга сизокрила,
і дзвенить над ухом жук.

А кругом молоко гречки,
наче море яке запашне…
Сонце спустило вервечки
і колисає мене.

Я з землею зрісся – не вирну,
тільки чую під спів бджоли,
як ремиґають сумирно
десь на стерні воли.

Ласкавий серпень. П’яне сонце
диктує ще яркі слова.
Не першина мені огонь цей,
а так хмеліє голова,
і хтось у серці радість множить
легку, як срібне волоконце.

Ще зацвітуть удруге рожі:
для всього буде вороття.
Серпневий день такий погожий,
мов перший день життя.

Летить над містом завірюха,
неначе відьма зла,
а місто тільки щулить вуха:
ух, як хурчить мітла!

Загруз трамвай. На вікнах більма,
і сліпнуть ліхтарі…
На чорта нам такого фільма?
доволі жартів, гри!

Та ні ж! Чорти зняли гармидер
і крутять, валять з ніг,
а хтось із міліонів відер
шпурля на землю сніг.

Чого ж ми стали? – їдьмо, їдьмо!..
Куди там їхать? – Стій!
Регоче сивокоса відьма,
шаліє сніговій.

Блискучий сніг, колючий вітер,
гудуть натягнуті дроти.
Шляхів нема, немов хто витер,
і важко проти вітру йти.

Навколо снігова пустеля,
холодна осяйна краса,
а зверху віковічна стеля —
чужі й порожні небеса.

А де ж ті стріхи кострубаті? —
Скрізь кучергани намело,
і ні однісінької хати —
неначе згинуло село.

За революцію вмирало,
терпіло війни, голод, мор,
і от для нас – рятунок рало,
для нього – страта і розор.

За кучерганом за високим
он Ленін із ясним чолом:
– Ось тут, ось тут воно, під боком
курою замело кругом… 1

І знову грузько я ступаю,
а в очі пилом сніговій…
О серце, серце, бийсь до краю,
поки хоч крапля є надій!

Замети розтопи сльозами,
огнем палючим розпали,
або вже розірвись з нестями,
розвійсь, як пригорща золи!

Блискучий сніг, колючий вітер,
думки – натягнуті дроти.
Шляхів нема, немов хто витер, —
а треба йти!

Одцвітають півонії! Кров’ю
забагрилась навколо земля, —
то владичиця смерть над любов’ю,
над красою тріумф свій справля.

Переможная, спис твій і в мене
у скривавлених грудях стремить,
але серце цвістиме огненне,
як остання весна зашумить!

Хмеліють хмари, хвилюють в трансі.
Повстань, титане молодий!
Хай запалають протуберанці:
на бій, на бій!

На сході гомін, спів буревію,
піднось скрижаль золоторун…
Я огневію, полуменію:
я твій вістун!

Рубінять рани. Весніє. Вранці.
Мечі на трупах ворогів:
палають гнівно протуберанці —
світанний бій!

Ревно забилось в тривозі:
– Хто ж ти – мій ворог чи друг?
Я – на останній дорозі,
серед проклятих яруг.

Нидію в замкненім колі.
Морок густий навкруги —
вже не побачу ніколи
сонця твого корогви.

Сон не присниться пророчий —
в серце хтось цвяха забив.
В темряву вічної ночі —
зір мій сліпий.

Справдились навісні вирóки
(ні раб, ні цар їх не уник) —
зв’ялив весняр блакитноокий
світанного життя бильник.

Не скаже батько: «Милий сину»,
і не пригорне син його,
як я маленьку домовину
до серця пригорнув свого.

Роз’ятрив нам весняр унози,
улучив лучник боляче, —
та не впадуть на вічко сльози
з невиплаканих очей!

Білі вишні, ще й білі морелі:
– Здрастуй, золота Харито 1! —
Розплітає хмарам джерегелі
пустотливий вітер.

Як бджола в саду вишневім,
знову п’єш ти й знову раниш,
а на ранок, як пісок у жмені,
розтечешся і підманиш.

Тільки синь дніпрова не підманить,
ще сильніша, як Харити очі…
Гонить вітер хмарні каравани:
буде дощик проти ночі.

Ми сонця-радості не бачимо:
ми – сліпі.
Ми навіть горя не оплачемо
в німій журбі.
Кривавий деспот випив очі нам
огнем війни —
і от навіки потолочено
життя лани.
О світе ясний, світе радісний,
ти згас навік,
А біль шалений, біль ненависний,
живе – не зник!

Люблю твою пісню нóву,
її могутній язик,
радію кожному слову,
що входить у твій словник.

В голубих садах мистецтва
розцвітає вона, як мак:
в ній горить не миру, не жрецтва,
а буяння і гніву знак.

І обняти в ній кожного радий,
будь то турок, вірмен чи лях,
ти Вкраїні, майбутній Гелладі,
простилаєш всесвітній шлях.