Вікторія Колесник - Максим Рильський

Утім, М. Руденко зауважує, що «видатні письменики, яких ми піддали моральному катуванню, ніскільки на нас не ображалися. Вони вже не раз потрапляли в такі ситуації і добре розуміли, що ніхто з нас не міг відмовитися від Кагановичевого доручення». Була, отож, у тому драматичному дійстві 1947 р. якась жорстока «театральність»; умови «гри» для учасників «спектаклю» були очевидними, проте хіба від того ставало легше? Л. Новиченко, посилаючись на «свідчення поінформованих осіб», стверджує, що Л. Каганович таємно готував пленум ЦК КП(б)У з головним питанням на черзі денній: «Про націоналістичний ухил у Компартії України» [21]   Новиченко Л. Поетичний світ Максима Рильського. – Книга друга (1941–1964). – К.: Інтел, 1993. – С. 81. , – і це означало, що мав повторитися 1937 рік… Сталося, однак, по-іншому: наприкінці 1947-го Кагановича відкликали до Москви…

А репресивна машина за інерцією продовжувала свою лиху справу. Тим паче, що добровільних «інквізиторів» у таких випадках завжди вистачає. Одні савченки відійшли, інші прийшли на їхнє місце – й ім’я їм легіон.

Одна з найбільш одіозних статей 1947 р. належала перу Леоніда Хінкулова («Чому літають ластівки» – журнал «Дніпро», 1947, № 12). Її назва нагадувала про давній вірш М. Рильського, в якому були такі рядки:

І хоч Ганнуся Максима Рильського переживала те, що задовго до неї відбувалося із пушкінською Тетяною Ларіною ( «Пришла пора – она влюбилась…» ), – для Хінкулова ні гра ремінісценцій, ані усмішка поета щодо натхненних ластівок, які літають за тільки їм відомими законами, не мали жодного значення. Він запідозрив Рильського в…агностицизмі, в «ідеалістичному запереченні можливості пізнання законів навколишнього світу»! І то було не єдине звинувачення на адресу поета. На карб Рильському було поставлено й те, що в юності він друкувався в «декадентському, буржуазно-націоналістичному журналі «Українська хата»»; що й сам він був декадентом; що належав до групи «неокласиків»; що «в його творах послідовно втілюються ідеї, чужі марксизму-ленінізму»… Дісталося Рильському й за поему «Мандрівка в молодість», цього разу за його «всепрощаючу, примирюючу лагідність до всього минулого», зокрема – за сентиментальні згадки про київську «гімназію Науменка», в якій колись навчався Максим Рильський (Хінкулов називає директора цієї гімназії Володимира Науменка «мерзенним ворогом українського народу, українсько-німецьким (!? – В. П. ) націоналістом»)… До «ворогів» потрапили також однокласник поета Юрко Русов, професор Володимир Антонович, «активний діяч української буржуазно-націоналістичної контрреволюції» Володимир Самійленко…

Та що там «вороги»: Хінкулов обурюється навіть тим, що у вірші «Лист до рідного краю» зі збірки «Вірність» жодного разу не згадується слово «колгосп»!

Усе це, звісно, було б смішно, якби не було сумно. Адже подібні курйози, абсурдні звинувачення свідчили про ту саму безпросвітність тоталітаризму комуністичного зразка, над якою невдовзі сміятиметься у своїй антиутопії «1984» колишній симпатик комуністичної ідеї Джордж Орвелл. Писалася вона, як відомо, в 1948 р., тож виходить, що кагановичі й хінкулови випереджали Орвелла, демонструючи сутність «царства справедливості» вже й не на аркушах паперу, а «у формах самого життя»…

* * *

Для Максима Рильського-поета 1947 рік був нищівним: повернути собі втрачений голос він не міг ще протягом багатьох років. Рильський багато працював як перекладач, охоче брав участь у підготовці видань класиків, – проте атмосфера, що панувала в «народній державі», сковувала його талант, змушувала постійно озиратися, зловживати віршованою риторикою. Однак душа його все ж зуміла відновитися і для високої творчості: останні роки життя поета будуть ознаменовані появою книжок, що свідчитимуть про ренесанс Рильського. Ту нетривалу фінальну пору його творчого спалаху назвуть «третім цвітінням» – цвітінням після пережитих жорстоких морозів…

Володимир Панченко

Українська поезія за 6 років революційної боротьби, почавши в 1917 році майже з одної ноти й одним голосом (за виємком Семенка, що щепив галузки футуризму), нині досягла тої межі, де ясно позначились ті основні лінії, по котрим піде далі кожний із напрямків в українській поезії в своєму процесі формальних надбань, а також точнішого й чіткішого обкреслення своїх світоглядів та теоретичного обґрунтовання.

Власне, зараз не тільки намічені лінії диференціації – вони вже факт, що мають за собою і певну традіцію, і певну, більшу чи меншу культуру («Панфутуристи», «Гарт», «Плуг», «Неокласики», а також група молодих письменників, котрі й ідеологично загрузли в національній романтиці: Косинка, Осьмачка, Підмогильний, – формально ж плутаються на обніжках згаданих угруповань). Цей факт – і сам по собі, і по своїм реальним наслідкам – явище відрадне й глибоко сімптоматичне. Воно свідчить про те, що не тільки поезія, а все українське письменство в цілому ступило на шлях нормального й соковитого розвитку, инакше кажучи, почало мати постійний, так мовити, оплоднюючий кровообмін. З другого боку, це явище також свідчить про те, що утворився в нашому письменстві насичений кров’ю резерв, без котрого поступу в культурі не може бути.

І коли нашвидку і здалеку оцінити фактичну суму придбання нашим письменством за часи революції од незвичайної досі для нього диференціації мистецької думки, стилів, форм, теоретичних катехизисів, можна було б зопалу сказати: поз Росію, чи через Росію (думаю і поз, і через, Росія – осередок пролетарської революції. На Вкраїні під ударами Жовтня вперше працюючі маси стали до культурного будівництва. Ці два фактори дали основний зміст і напрямок згаданим угрупованням) летить шлях українського письменства до нечуваних, ще вершин і обріїв. В усякому разі на багато миль далі від себе: такого нудного й затяганого, – від своїх розкуйовдженості та інтелігентської псіхопатичної космичности.

В такій загально-зовнішній оцінці наслідків широкої й чіткої диференціації в нашому письменстві є безперечно правильні прогнози: льот ширшання його, глибока певність і радісний захват свідомости від своїх невичерпуваних і ще зовсім не промовляє змарнованих сил, у котрих чорноземна міць мас. Це вже ніким незаперечене дання.

Я не хочу таким занотованням, ще раз (і в котрий раз!) ставити питання – чи маємо майбутнє, чи ні – на цю ділему дав остаточну відповідь Жовтень.