Вікторія Колесник - Максим Рильський

Просто радію з «летунами».

І от все-таки, коли підійти цілком об’єктивно, з марксистським методом до самої природи діференціації в нашому письменстві (поки-що тільки в поезії. Проза Хвильового – не од стовбура, а сама з себе, може з чужого стовбура – Іванов? Пільняк? Нікітін? Косинка – метушиться, і більше бризкає фел’єтонним мазивом) побачимо «ненормальні» викривлення на правому боці фарватеру розгалуження.

На одному лівому боці: («панфутуризм», «Гарт», і «Плуг») органичне вростання сил по проекціям комуністичної культури, активна боротьба за новий побут, за раціоналізацію життя, повільне, але певне втягування творчих сил в процес практичного будівництва по всіх ділянках пролетарської дійсности, творення організованої псіхики, схематизація нової людини, а найголовніше – індустріалізація всього життя і зосереджена воля – в майбутнє!

В цьому патос «лівого крила» в українському письменстві. Патос цей – ідеологично й формально, – в найбільшій мірі, так мовити, найтемпераментніше виявлено у панфутуристів.

У «Гарта» й «Плуга» – не так певно й чітко. Творча воля їх розведена дуже романтикою, або метафізичною космичністю.

На правому боці – другі люде, другий патос і цілі. З легенької руки М. Зерова «правобережці» здобули назву, до речі, дуже «учену» – неокласиків. Неокласики не течія, не шукання, а зовсім виразна школа. Репрезентована вона поки-що М. Рильським та П. Філіповичем – поетами. Гарольди їхні – Зеров, Якубський, Петров.

Зрештою, скільки б не було активних сил серед неокласиків українських, треба признати, що діяльність їх, не довга своєю історією, стала помітним явищем в українській літературі. Неокласики виступили одностайно, цілим фронтом (більше – прилюдними лекціями й докладами), з чималим задором, з претензіями на домінуючу й сінтезуючу ролю в українській поезїї останнього дня. Вони, мовляв, той пуп, де сходяться найбільші досягнення українського поетичного мистецтва – формальні здобутки, культура слова, мелодійна ритміка і т. инш. (про ідеологію хитренький хохол Зеров замовчує, не відкриває «неокласичних» карт). Вони, – по їхній декламації, – стоять на твердому ґрунті сьогодняшньої дійсности (!) і побуту. Правда, неокласики «вещі» не творять, не оперують конструктивними прінціпами, але по самій природі їхньої умілости (їхнє твердження) вони конструктивні: «коли дійсність «конструктивна», значить і ми «конструктори», бо ми ж дзеркало її».

Я тут не переказую науки неокласиків. Вони її не мають. Вони її не вміють створити – ні з чого. Та й самі вони, – хоч і дуже «учені люде», – вигадати сякої-такої – про людське око, – теорії невдатні. А, може, з властивого їм «такту» і не хочуть починати небезпечне діло з «теоріями», бо надто вже ясно, з яких рівчаків тече неокласична «цілюща» вода.

Кожна літературна школа в цілій своїй сумі, незалежно від того, скільки складових частин входить в неї і які частини її зумовлюють, або домінують, – може бути грубо поділена на дві частини: на формальну культуру (фактура) та ідеологію, при чому домінуюча, органично-творча роля належить останній, поскільки вона перша виростає з складної сістеми соціяльно-економичної структури.

Певна річ, що все це в повній мірі можна та й треба пристосувати і до неокласиків. Вони ж претендують на «школу», цілком сформовану й добре організовану.

Родословна українських неокласиків – формальна, по-де-куди й ідеологічна, – стара, як світ: Авраам роді Ісаака, Ісаак роді Іакова, Іаков – 12 синів, а ці 12 разом вилупили спочатку Зерова, потім Якубського, а вже нарешті двох близнюків, М. Рильського й П. Філіповича.

Спинимось на формальній культурі українських неокласиків. Досить нашвидку проглянуто дві книжечки Рильського й Філіповича («Синя Далечінь» і «Земля й Вітер»), – щоб довго не розгадувати їхнього секрета – тим паче, що він один у їх обох, – і Рильський і Філіпович обидва чужоземці, обидва учні – перший талановитий, другий, здається, з надіями – російського неокласицизму.

Рекомендація ніби-то не погана. Російський неокласицизм пройшов складні етапи. Свою ясність і повнокровну застиглість він узяв в свого таки джерела – Пушкіна. Це, так би мовити, їхнє кастальське озеро, з котрого п’ють всі. Од Пушкіна у них трагична темпераментність ямбу, обережна пропорціональність і привітна легкість образу. З цією спадщиною російський неокласицизм був в тісному сімбіозі з сімволістами. Тут він дещо розгубив з своєї спадщини, але зате придбав од сімволістів вишукану риму, еластичну, з ріжними несподіваними ухиленнями від канону композіцію, і взагалі, навчився зручно володіти словесним матеріалом. Це може бути їхнім активом, але від сімволістів російські неокласики мають і погані придбання: абстрактне образне мислення, розмягчену мрійність плюс сантіментальність, плюс консерватизм і загострені індівідуалістичність, плюс мистецька догматика.

А це, в загальних рисах, подвірна книга російського неокласицизму. За ними слідом пройшли й українські новоспечені неокласики (проте і Рильський і Філіпович довго лежали на кухні). Ногами вони в Пушкіні, головою в сімволізмі – в російському Рильський, Філіпович – російському й українському, – а ділами – в українській поезії.

Звісно, це тільки схема, може, подекуди й помилкова. Обидва поети в своїй творчости підпадають під перехресний огонь окремих російських поетів.

Рильський ніяк не виб’ється з під впливу Аненського (не кажучи вже про постійне джерело його творчості – Пушкіна), инколи Мандельштама. Філіпович так само тягне свою нитку від Мандельштама, або Аненського. Часом звучать Блоковські ноти, инколи Брюсовські, а дуже часто – переспівує молодого Олеся.

Все ж таки, Рильський – сильніший і організованіший поет. У Рильського в формальній культурі хоч і переважають російські елементи, російські трафарети: композіції, архітектоніки, […строфинки] (нерозбірливо) образу, – почувається й власна культура, те творче напруження, що властиве лише орігінальним поетам. Рильський инколи має силу вийти за штамп.

Філіпович в цьому відношенню – дуже невиразний. Форма його віршів механичним порядком дана, а не органично. Спамяти, з чужого зразку. Не майстерність, а версіфікаційну навиклість. І через те, що й техніка версифікації що до кількості зразків невелика у нього, – його поезії вражають небагатим вибором «експонатів» – їх стільки, скільки його память може зафіксувати – не більше. Своїх же власних зразків формальної будови віршу Філіпович не дає, принаймні не дав у першій книжці. Тут він цілковито перебивав копії з російських поетів, а инколи копії в копій.

Так само і в патосі обох неокласиків є чимале віддалення. Рильський застиглий, вщолочаний, але сховано-темпераментний. Філіпович – галасливий і ходульний. Патос його дріб’язковий і непереконуючий, з неприємними нотками фальшованої надуманої щирости й безпосередності. І це тому так, що його патос – ремінісценції.