Любко Дереш - КУЛЬТ

Вона спливла ногами до стелі, і єдине, що приковувало її до тіла, - це дихання. Було чутно, як воно тяжким хрипом пролазить через її трахеї - останнє живе, що залишилось у ній. Гранично чітко, наче у кришталі, вона відчувала, що піднялась ногами до стелі. Здавалось, над нею нависає хтось невимовно жахливий, від чого розплющити очі ставало ще страшніше. Дарця не наважилася (на відміну від свого мен тора, пані Рені) глянути на присутнього. Саме так це і було: не звуки чужого дихання чи шарудіння еретроцитів у чужих артеріях, а відчуття присутності чогось стороннього. Боже вільний страх сковував, а присутність пригнічувала різкість свідомості. Дарця спробувала намацати тонесеньке кільце на мізинці, проте марно. Вона втратила усі зв’язки з тілом.

Страх обволікав її, від чого ставало нестерпно холодно - не у сенсі метафори; це був лютий, крижаний і німий холод.

Дарця подумала, що за вікном травневе сонце, воно проникає у кімнату через останній цвіт яблунь, має бути направду тепло і сонячно, а не так смертельно зимно. Нарешті вона відчула щось на мізинці - далеке, загублене торкання шкіри до металу. Дарця сконцентрувалась на дотику, напружуючи свідомість. Раптом миттєве відчуття - наче машина з’їхала з горба - і Дарця лежала на ліжку. Відчуття присутності начисто зникло. Тільки тілом бив холодний дріж. Їй було пекельно зимно.

7.

Вона знову запитально глянула на Банзая:

- То шо ти бачив?

- Мені здалося, що Корій дуже швидко підбіг до мене і кудись виштовхнув. Він назвав то Азатотом. Там була найґлобальніша дезорієнтація, яку ти тільки собі можеш уявити. Я просто не розумів, що діється.

- А на шо то було подібно?

- Ні на шо. Взагалі ні з чим не можна порівняти. Тільки пробуєш щось роздивитися, відразу ж втрачаєш останні орієнтири. То не була форма, скоріше - процес. Там не було абсолютно ніяких орієнтирів, ні часових, ні фізичних. Там навіть губиш себе - я себе зловив на тому, шо відчував у сотнях точок водночас. Забуваєш, хто ти. Той хаос навколо тебе затікає всередину, - Банзай провів рукою від чола до потилиці, ніби намагаючись зняти з голови невидимий шо лом, і облизав пересохлі губи. Він намагався приховати дріж у колінах.

Дарця уважно вислухала зміст розмови з Корієм. Дізна лася і про сни з Бібліотекою.

- Шо то все дає в сумі?

- Корій думає, ніби я щось знаю. А я насправді без понят тя, які тут розклади, навіть не уявляю, до чого все йде. Я просто без поняття.

8.

А ще через день мала були гелловінівська вечірка електронної музики. Перед тим, як піти відриватись на goa trance party, Банзай на пару з Дарцею викурили його леґен дарний недоторканий запас.

Запас виявився неочищеною смолкою, зібраною з листків коноплі жданівського посіву, що під Маріуполем. Простіше кажучи, ґанджа, або гашиш.

Банзай витягнув з під ліжка целофановий пакетик, у яко му н/з зберігався, з пакетика добув липку темну масу зав більшки з двійко грецьких горіхів. Смолу він поклав на місце ароматизованого тютюну, а зверху накрив свіжою фольґою з густою сіточкою дірок.

- А де ти її взяв? - поцікавилась Дарця. Вона вже вмос тилася біля кальяна, навпроти її колін стояло два горнятка з недопитим чаєм. У куті кімнати, там, де стіна йшла під ухил, лежав її наплечник. Годинник показував пів на шосту. Вже було майже темно.

- Місця треба знати… В одного свого товариша з півдня.

Для нього це ніби хобі, проте дуже вагоме.

- Ти про гоміка Фаєза?

- Нє. Зі Жданова, Донецька область. Буде нагода, роз кажу.

Врешті кальян розкурився. З нього вився сивуватий ди мок: запах тютюну перекривався іншим, сильнішим, гіркішим і звабливішим. Дарця втягнула димок носом; відразу засльо зилися очі і зволожилася слизова. І відразу ж відчула рідке аморфне тепло у суглобах. Вона нахилилася над вуглиною, щоб краще відчути аромат трави.

- Давай, ти перший пробуй, - сказала вона. - А ми викуримо весь нараз?

Банзай посміхнувся:

- Нам тоді дорога не в коледж, а в реанімацію. Серце стане…

- А скільки будем?

- Хапнемо зараз пару тяг, якщо буде бажання - можна і після вечора.

- «Хапнемо»?

- Означає «затягнемось».

Дарця з розумінням кивнула. Її почало загрібати від одного лише диму.

Вони затяглися тричі. Банзай здивовано мугикнув, побачивши, які титанічні тяги робить Дарця. Вона пояснила, що колись ходила на кларнет. На третій тязі Дарця закашля лася аж до сліз, так що вихилялась через прочинене вікно, щоб дихнути свіжого повітря. Кашель поступово перейшов у нестримний регіт. Банзай вирішив, що годі. Погасивши на певний час вуглинку, вони пішли на забаву.

По дорозі до коледжу вони йшли, тримаючись за руки, і дико реготали.

9.

Сеся вечірка була присвячена електронній музиці. Зі швидкими високими пульсуючими ритмами, які заворо жують і затягують.

Коридори були ледь освітлені, як і останнього разу. У піть мі якийсь волохатий хлопчина розкішно цілувався із забій ного вигляду дев’ятикласницею. «Чи не Павук, бува?» - подумав Юрко, коли волохатий хлопака обернувся. Банзай ніскілечки не здивовано впізнав у тому, хто цілував дівчину, одну з учениць одинадцятого Ве.

Дарця намагалася вести його, тримаючи за руку, крізь тіла збуджених синтетиків, які шаленіли під жорсткий нічний goa tranсe. Нарешті Дарця знайшла два вільні місця при стіні.

У спортзалі було дуже вогко від дихання людей, від чого неприємно стискало груди. Банзай тяжко опустився на підвіконня і нерозбірливо промовив:

- Ну, Кобра… ну ти, старий, і дав!..

Дарця притулилася до нього, щоб не втратити почуття присутності Юрка. Здавалося, мозок не сприймає неперер вний потік часу, а тому зі сприйняття випадають зайві слай ди. На їхньому місці залишаються наносекундні провалля в пам’яті. Дія відчувалась у теплій руці, що притулилась до шкіри на потилиці й не давала черепу занадто крутитись.

Банзай гласкав її по волоссю. Дарця сиділа прямо, роз мито дивлячись у зал, а в наступний момент осіла вперед.

Це виглядало, наче сили вилетіли з неї одним видихом. Мала дивилась у спалахи світла цілком нерухомо, без жодних ознак життя.

Банзай відчув: щось негаразд.

- Дарцю?

Вона нерухомо дивилася далі. Юрко похолов і сильно, не довго думаючи, врізав їй по спині долонею. Дарця різко задерла голову догори.

- Ні фіґа собі… Ні фіґа собі… Ні фіґа… - вона глибоко втягувала повітря, повторюючи те саме.

- Шо з тобою було?

Вона знизала плечима.

- Сиджу, слухаю музику, тут бах! - все зупинилось. А потім знову набрало швидкості.

Банзай так само знизав плечима. Він притис її міцніше до себе й дивився, як рухаються постаті у синьому світлі. В якийсь момент здалося, черепна коробка розчинилась, і музика грала всередині його голови, до нестями чітка і приворожуюча. Несподівано звуки сповільнилися аж до повного згасання. Рухи постатей теж сповільнились і зупинились одночасно із музикою. Зі здивуванням Юрко зрозумів, що бачить увесь простір навколо себе, включаючи той, що за спиною. Навіть не було потреби водити очима - все було видно ВОДНОЧАС.