Астрід Ліндгрен. Нові пригоди Карлсона, що живе на даху

- Б-р-р, ушиваймося звідси.

Та Філле не збирався вшиватися.

- Нізащо в світі! Затям собі, що за десять тисяч я витримаю й кілька десятків привидів.

Він тихенько підняв стільці з пасткою і відставив їх убік. Нехай краще не заважають, як доведеться тікати звідси.

- Які ж тут, мабуть, живуть шибеники, що знайшли собі розвагу - перечіпляти мотузкою гостей! - сердито [578] бурмотів він.- Я полетів сторч головою. Ото буде синець під оком. Проклятущі розбишаки!

Він знову ввімкнув ліхтарика й освітив усі закутки.

- Подивимось, куди які двері ведуть і звідки почнемо шукати.

Світло блимало то тут, то там, і щоразу, коли воно зупинялося біля столу, Малий заплющував очі, зіщулювався як тільки міг і розпачливо підкорчував ноги. Вони здавалися йому неймовірно довгими й не вміщалися під столом, весь час висувались якраз стільки, щоб Філле й Рулле могли їх побачити.

До всього Малий помітив, що Карлсон знову вовтузиться з «матінкою». Світло саме згасло, запала темрява, але Малий усе ж таки розгледів, як Карлсон висунув «матінку» з-під скатертини й прихилив спиною до столу. І як Філле ще раз блимнув ліхтариком, світло трапило просто у моторошно вишкірені зуби. Знов почулися два приглушені зойки, а тоді швидкий тупіт у напрямку сіней.

Тепер Карлсон заворушився.

- Ходімо,- шепнув він Малому в саме вухо.

Тоді, тягнучи за собою «матінку» на собачому ремінці, жваво, наче їжак, подріботів рачки до кімнати Малого. Малий і собі порачкував за ним.

- Які невчені люди! - сказав Карлсон, зачиняючи двері.- Щоб ото не відрізнити привида від мумії! Це ж так просто!

Він обережно прочинив двері й прислухався до темряви в передпокої. Малий і собі слухав, сподіваючись, що за Філле й Рулле клацне замок у сінешніх дверях. Та дарма. Вони не втекли, бо чутно було звіддалік їхню тиху розмову.

- Не забувай про десять тисяч крон,- сказав Філле.- І знай, що я не дам себе* залякати жодному привидові! [579]

Минула якась хвилина. Карлсон і далі прислухався

- Тепер вони в Юлія Любиказки,- сказав нарешті він.- Гей-гей, треба трошки попоратись!

Він зняв з «матінки» ремінця і обережно поклав її в ліжко.

- Гей-гоп, матінко, аж тепер ти нарешті поспиш! - сказав Карлсон, вкриваючи її та підтикуючи, як мати підтикує дитину. Тоді поманив до себе Малого.- Глянь, правда ж, вона золотко? - сказав він, присвічуючи на мумію ліхтариком.

Малий здригнувся. «Матінка» хоч кого могла перелякати до смерті чорними витріщеними очима, що втупились у стелю, і моторошною посмішкою. Проте Карлсон задоволено поплескав її, тоді натягнув їй простирадло й ковдру ^ж на голову. Потім узяв ще й покривало, що його панна Цап згорнула й поклала на стілець, як приходила віддати Малому на добраніч, і старанно розстелив зверху. «Мабуть, щоб матінка не змерзла»,- хихочучи, подумав Малий. Тепер «матінки» не видно було, тільки вимальовувався під покривалом невеликий, довгастий горбик.

- Гей-гоп, Малий,- сказав Карлсон,- тепер, я вважаю, і тобі треба трохи поспати.

- Де? - занепокоївся Малий, бо нізащо не хотів спати поряд з «матінкою».- Як же я ляжу на ліжко, коли там...

- Авжеж, зате ляжеш під ліжко,- відповів Карлсон і спритно, мов їжак, порачкував під ліжко.

Малий і собі чимдуж поліз за ним.

- Зараз ти почуєш типове хропіння шпигунів,- сказав Карлсон.

- А шпигуни хропуть якось особливо? - вражено запитав Малий.

- Авжеж, вони хропуть так підступно й небезпечно, що можна збожеволіти. Ось як: «Е-е-е-г! Е-е-е-ег!» [580]

Шпигунське хропіння грізно гуло, здіймалося вгору, спадало вниз, переходило в мурмотіння. Воно справді здавалося підступним і небезпечним. До того ж було дуже голосне. Малий захвилювався.

- Тихо! Бо прийдуть Філле й Рулле.

- Еге ж, саме на це й треба шпигунського хропіння,- пояснив Карлсон.

Тієї миті Малий почув, як хтось узявся за клямку. Двері прочинилися, просмикнулося світло, а за ним навшпиньки зайшли Філле й Рулле.

Карлсон і далі хропів підступно й небезпечно, і Малий у розпачі замружив очі. Хоч, властиво, міг не замружувати, бо його не видно було. Укривало звисало до самої підлоги, ховаючи і його, і Карлсона від настирливого світла й пильного ока. Карлсон саме на це й розраховував.

- Е-е-е-ег! - хропів він.

- Нарешті ми втрапили,- стиха сказав Філле.- Так дитина не хропе, це, мабуть, він. Глянь на цей товстий вальок під укривалом! Це напевне він.

- Е-е-е-ег! - злісно захропів Карлсон.

Йому не сподобалося, що його, назвали товстим вальком, видно було з хропіння.

- Ти наготував кайдани? - спитав Рулле.-Найкраще накласти їх, поки він прокинеться.

Ледь зашурхотіло покривало, тоді Філле й Рулле важко засопіли. Малий здогадався, що вони зустріли моторошну посмішку страшної, смертельної мумії, яка лежала на подушці. Та, мабуть, вони вже звикли до неї, а може, й справді стали не такі лякливі, бо ні зойкнули, ні втекли,

тільки важко засопіли.

- Тьху, та це просто лялька! - сказав Філле трохи спантеличено.- І яка ж паскудна, хай їй грець! - додав він і, мабуть, знову накрив мумію, бо укривало зашурхотіло й лягло на своє місце. [581]

- Тоді поясни мені,- сказав Рулле,- як вона тут опинилася? Адже допіру вона була в передпокої, хіба ні?

- Авжеж, була,- зачудовано відповів Філле.- А потім: хто тут хропів?

Але їм не пощастило дізнатися, хто хропів, бо з передпокою хтось ішов до кімнати. Малий упізнав важку ходу панни Цап і схвильовано подумав, що зараз буде гуркіт гірший, аніж грім.

Проте він помилився.

- Гайда в фашу! - просичав Філле, і не встиг Малий отямитись, як злодії зникли в його шафі.

Тепер заворушився Карлсон. Спритно, мов їжак, він подріботів до шафи й замкнув її на ключ. Тоді так само спритно подріботів назад під ліжко. Наступної миті до кімнати зайшла панна Цап, майже як свята Лучія, в білій сорочці і з свічкою в руці.

Малий збагнув, що вона коло ліжка, бо побачив коло себе її пальці і водночас почув десь над головою суворий голос:

- Це ти, Малий, був допіру в моїй кімнаті й світив ліхтариком?

- Ні, не я,- не подумавши, відповів Малий.

- То чому ти не спиш? - недовірливо спитала панна Цап, а тоді додала: - Скинь з голови укривало, бо я не 'второпаю, що ти кажеш!

Почувся шурхіт - то панна Цап стягала укривало з того, що вона вважала за голову Малого. Потім пролунав голосний зойк. Сердешна панна Цап, адже вона ще не звикла, як Філле й Рулле, дивитися на страшних, смертельних мумій, подумав Малий.

Він збагнув, що тепер час вилазити з-під ліжка. Однаково його знайшли б, а крім того, треба ж щось робити з Філле й Рулле. Доведеться їх випустити з шафи, навіть якщо викриються всі світові таємниці. [582]

Отож Малий виліз з-під ліжка.

- Не бійтеся,- боязко сказав він,- матінка зовсім не страшна, а от у шафі - ой! - сидять двоє злодіїв.