Астрід Ліндгрен. Нові пригоди Карлсона, що живе на даху

Він зник у спальні, але швидко повернувся, вже сердитий. н

- Нічого собі поліція! - обурився він.- Ви прихопили мій гаманець і годинник! Будьте ласкаві, негайно витрушуйте їх.

Проте Філле й Рулле і собі страх як розсердилися.

- Що ви собі дозволяєте? Звинуватити поліцію, ніби вона вкрала гаманця й годинника? - заявив Рулле. [588]

- Ви не знаєте, що це образа честі! - додав Філле.- А за образу честі поліції замикають до в'язниці. Цього ви теж не знаєте?

Карлсон, мабуть, згадав про щось, бо раптом кудись заквапився. І примчав назад так само швидко, як дядько Юліус, такий лютий, що аж іскри сипалися.

- А моя торбинка з цукерками? - закричав він.- Хто її взяв?

Філле загрозливо підступив до нього.

- Ти і в цьому нас звинувачуєш, га?

- Е ні, я ще не з'їхав з глузду! - правив своєї Карлсон.- Про образу честі я пам'ятаю, але ось що вам скажу. Якщо той, хто забрав торбинку, не віддасть її негайно ж, то матиме синець і під другим оком.

Малий швиденько витяг торбинку і простяг Карлсо-нові.

- Ось вона, я просто сховав її для тебе! Тоді Філле глузливо засміявся:

- От бачите! А все скидали на нас. Вирішили, що ми на таке здатні!

Панна Цап досі мовчала, але тепер і вона взяла слово:

- Я здогадуюсь, хто поцупив годинника і гаманця. Той самий, хто крав булочки, оладки і все, що попадало під руку.

Вона показала на Карлсона. Той розсердився:

- Що? Не верзіть дурниць! Це ж образа честі! Не знаєте хіба, що за це карають?

Та панна Цап не зважала на Карлсона. Вона хотіла поважно поговорити з дядьком Юліусом. Мовляв, дуже можливо, що ці добродії з таємної поліції, бо на вигляд вони пристойні, гарно вбрані і таке інше.

- Адже злодії звичайно бувають обдерті,- сказала панна Цап, хоч зроду не бачила злодіїв. [589]

Філле й Рулле дуже втішилися. Філле заявив, що він з самого початку помітив, яка вона розумна і незвичайна дама. Він, мовляв, радий, що має нагоду познайомитися з нею. Він навіть удався до дядька Юліуса по підтримку:

- Правда ж, яка вона ласкава? Ви теж такої думки? Дядько Юліус, певне, досі про це не мав ніякої думки, але тепер мусив погодитися, і панна Цап соромливо опустила очі й спаленіла.

- Аякже, така ласкава, як гримуча змія,- пробурмотів Карлсон.

Він сидів поряд з Малим і їв карамельки, аж за вухами лящало. Та ось торбинка спорожніла, Карлсон підвівся й почав підстрибувати по кімнаті. Він підстрибував, немов граючись, проте весь час наближався до стільців, де сиділи Філле й Рулле, і врешті опинився в них поза спиною.

- Хотілося б ще не раз здибати таку ласкаву жінку,- провадив своєї Філле.

Панна Цап ще дужче почервоніла і знов опустила очі.

- Це все добре, ласкаві жінки й таке інше,- нетерпляче сказав дядько Юліус,- але я хотів би знати, де дівся мій годинник і гаманець?

Філле й Рулле ніби зовсім його не почули. Філле до того ж так захопився панною Цап, що більше ні на кого не зважав.

- Правда ж, Рулле, яка вона приємна? - стиха сказав він, але так, щоб панна Цап чула.- Прегарні очі... делікатний, чарівний носик, такий, що на нього за всякої години можна здатися, еге ж, Рулле?

Раптом панна Цап підскочила на стільці й витріщила очі.

- Що? Що ви сказали? Філле мало не збився з мови.

- Та я тільки сказав...- почав він, але панна Цап не дала йому докінчити. [590]

- Ага, наскільки я розумію, ви Філіп,- мовила вона й усміхнулась.

«Майже так само моторошно, як матінка»,^- подумав Малий. Філле здивувався:

- Звідки ви знаєте? Ви чули про мене від когось?

Панна Цап сердито кивнула.

- Ще б пак не чула! О господи, певне, що чула! Тоді це, мабуть, Рудольф? - вона показала на Рулле.

- Так, але звідки ви знаєте? Може, в нас є спільні знайомі? - запитав Філле.

Він зрадів, і в очах його засвітилася надія. Панна Цап так само сердито кивнула:

- Я думаю! Либонь, ви знаєте панну Фріду Цап із Фрейгатан? Вона ж бо має носа, що на нього за всякої години можна здатися, як і на мій, правда ж?

- Хоч ваш не такий, як делікатна картоплина, а скидається на гузкуватий огірок,- сказав Карлсон.

Мабуть, Філле все-таки не цікавився носами, бо вже не радів. Натомість здавалося, що він хотів би якнайшвидше втекти. І Рулле теж. Та ззаду стояв Карлсон. І раптом пролунав постріл, аж Філле й Рулле з ляку посхоплювалися з стільців.

- Не стріляйте! - закричав Філле, бо відчув, як Карлсон притулив йому до спини пальця, і подумав, що то пістолет.

- Ану витрушуйте гаманця й годинника! - звелів Карлсон.- А то я стрілятиму!

Філле й Рулле нервово пошукали в кишенях, і справді, гаманець і годинник упали дядькові Юліусові на коліна. [591]

- Нате! - сказав Філле.

Тоді обидва блискавкою метнулися до дверей. їх не було кому спинити.

Але панна Цап кинулась за ними, вибігла в передпокій, у сіни, навіть на сходи, і гукнула їм навздогінці:

- Фріда дізнається про все! О господи, як вона зрадіє! Вона сердито стрибнула ще на два східці нижче, ніби

намірялася й далі бігти за ними, а тоді знов гукнула:

- Щоб ноги вашої не було на Фрейгатан, бо дійде до крові! Чуєте?.. До кр-р-рові!

Після ночі з Філле й Рулле Карлсон запишався ще дужче, ніж звичайно. Щоранку, залітаючи до Малого, він будив його вигуком:

- Ось найкращий у світі Карлсон!

Найперше він видобував персикову кісточку - поглянути, скільки вона виросла, а тоді взяв собі за звичку летіти до дзеркала, що висіло над шафкою Малого. Дзеркало було невелике, та Карлсон літав то в один бік, то в другий, щоб якнайбільше побачити себе. Бо весь він у ньому не вміщався.

Літаючи, він чи то наспівував, чи то приказував щось, і Малий дочув, що то була похвальна пісня Карлсонові, яку він сам же таки й склав:

- Найкращий у світі Карлсон... гм-гм-гм... вартий десять тисяч крон... лякає злодіїв пістолетом... яке дзеркало тут погане... в ньому видно лиш частину... найкращого в світі Карлсона... але те, що видно,- дуже гарне... гм-гм-гм... до міри затовсте, еге-еге... і найкраще в усьому.

Малий був з ним згоден. Він теж вважав, що Карлсон найкращий в усьому. І диво дивне: навіть дядько Юліус [592] був у захваті від Карлсона. Адже це він урятував йому гаманця й годинника. Такого дядько Юліус не міг забути першого ж дня. Зате панна Цап була така сама лиха до Карлсона, але він на неї не зважав. Аби тільки йому вчасно давали їсти, а їсти йому давали.

- Якщо мені не дають їсти, то я не граюся,- казав він задля годиться.

Панна Цап була б рада-радісінька, щоб Карлсон не грався, та дарма, бо його підтримували Малий і дядько Юліус. Вона щоразу бурчала, коли Карлсон приходив і сідав до столу саме тоді, як вони лаштувалися їсти, але нічого не могла вдіяти, і Карлсон сідав собі далі.

Після тієї ночі з Філле й Рулле він вважав, що так і належиться. Адже героєві, що приборкав навіть найлютішого хатнього цапа, ні в чому не можна відмовляти.