Астрід Ліндгрен. Нові пригоди Карлсона, що живе на даху

- Я мушу загарчати, як примара,- заявив Карлсон.- Подми тепер ти, щоб повітря не вийшло.

І Малий приклав губи до трубки й слухняно почав дути, а Карлсон тим часом найжахливіше, примарно загарчав. Ті двоє в кімнаті стрепенулися і, мабуть, помітили місяця, бо звідти почувся зойк, як Карлсон і сподівався. ,

- Вони кричать! - сказав він задоволено, тоді пошепки додав: - Нам треба тікати!

Він випустив з м'яча повітря. Почулося неголосне [602] шипіння, і м'яч за дверима знову зморщився до невеличкого капшучка. Карлсон квапливо витяг його й так само квапливо заліпив вічко новим кусочком жувальної гумки, а сам спритно, мов їжак, подріботів до свого постійного сховку - під стіл у передпокої. Малий якомога швидше шаснув за ним.

Наступної миті клацнув засув, відчинилися двері і панна Цап висунула голову.

- Це все-таки, мабуть, діти,- сказала вона.

Але за нею вродився дядько Юліус і палко заперечив:

- Скільки вам тлумачити, що казковий світ повний таємничих істот! Адже тільки таємничі істоти можуть проникнути крізь замкнені двері, як ви не розумієте?

Панна Цап миттю погодилась: мовляв, подумавши, вона все зрозуміла. Та вона, мабуть, не дуже хотіла, щоб якась таємнича істота з казкового світу заважала їй побути часинку з дядьком Юліусом, бо скоро їй знову пощастило всадовити його на канапу коло себе. А Карлсонові й Малому лишилося тільки сидіти в передпокої і дивитися на зачинені двері. Могла б бути й веселіша розвага, міркував Малий. І Карлсон теж так міркував. Авжеж, і Карлсон!

Саме задзвонив телефон, і Малий зняв трубку. Якийсь жіночий голос попросив покликати панну Цап. Малий збагнув, що то Фріда з Фрейгатан, і, хоч це й негарно, зрадів. Тепер він мав право заважати панні Цап скільки завгодно. І хоч він був чемний хлопчик, та все ж залюбки почав їй заважати.

- Вас просять до телефону! - гукнув він, тарабанячи кулаком у двері.

Проте нічого не домігся.

- Скажи, що не маю часу,- відповіла панна Цап. Ані таємничі істоти, ані фріди не годні були відірвати

її від кави з дядьком Юліусом. Малий вернувся до телефону і сказав про це Фріді, але та неодмінно хотіла знати, [603] чого її сестра не має часу, коли можна їй знов потелефонувати і таке інше. Врешті Малий сказав:

- Найкраще буде, як ви самі її спитаєте вранці. Тоді поклав трубку й озирнувся. Карлсона в передпокої

не було. Малий заходився шукати і знайшов його слід у кухні. Радше у відчиненому вікні. На підвіконні, верхи на найкращій маминій мітлі, саме хтось лаштувався летіти: напевне, Карлсон, хоч на вигляд він скидався на невеличку відьму або чарівницю. Лице чорне, на голові хустина, на плечах квітчаста відьомська керейка зі старої кофти, яку бабуся забула в шафі з господарським начинням, коли востаннє приїздила до них.

- Ой, Карлсоне! - злякано гукнув Малий.- Не літай,, бо тебе знов побачить дядько Юліус!

- Це не Карлсон,- озвався Карлсон глухим голосом.- Це відюга, люта й страшна.

- Відюга? - перепитав Малий.- А що це - теж відьма?

- Так, але ще гірше,- відповів Карлсон.- Відюги куди лихіші, і як їх розлютити, то вони відразу нападають.

- Але ж...- почав Малий.

- Вони найнебезпечніші в цілому казковому світі,- заявив Карлсон.- І я знаю таких, що як побачать відюгу, то їм аж волосся диба стане.

І відюга вилетіла в синій лагідний червневий присмерк. Малий залишився в кухні і не знав, що йому робити, та врешті надумав.

Він кинувся до кімнати Боссе. Звідти йому видно було летючу відюгу так само, як дядькові Юліусові та панні Цап з вітальні.

Повітря з кімнаті було трохи затхле, і Малий відчинив вікно. Він визирнув надвір і побачив, що у вітальні теж відчинене вікно - назустріч літній ночі й казковому світові! Там сиділи дядько Юліус та панна Цап і, сердешні, навіть гадки не мали, що надворі літають відюги, міркував [604]

Малий. Вони сиділи так близько від Малого, що він чув їхню розмову й мурмотіння, шкода тільки, що не бачив їх.

Зате відюгу бачив. Уцвіть собі: якби він не знав, що то просто Карлсон, а не правдива відюга, йому кров захолола б у жилах, будьте певні! Бо таки моторошно дивитися, як літають відюги. Можна майже повірити в казковий світ, подумав Малий.

Відюга двічі пролетіла повз вітальню, заглядаючи у вікно. Те, що вона там побачила, мабуть, здалося дивним, ба навіть не сподобалось їй, бо вона похитала головою. Відюга й досі не помітила Малого біля вікна, а він боявся гукнути її. Та він жваво помахав рукою, і тоді відюга його побачила. Вона теж помахала рукою йому у відповідь, і її чорне обличчя осяяла усмішка.

Дядько Юліус і панна Цап, очевидно, не бачили її, бо й далі чути було їхню спокійну розмову та мурмотіння.

Та раптом... раптом тишу і спокій літнього вечора розітнув крик. Відюга крикнула, ох, як вона крикнула... Мабуть, так, як і Повинна кричати відюга,- Малий ще зроду не чув такого голосу, він ніби просто линув з казкового світу.

У вітальні вже ніхто не мурмотів, там запала тиша. [605] А відюга скерувала свій лет до Малого, вмент скинула з себе хустину й кофту і витерла фіранками Боссе сажу з обличчя. Після цього не стало відюги, а лишився просто Карлсон, що спритно ховав під ліжко Боссе одяг, мітлу і все відьомське спорядження.

- Знаєш що? - сказав Карлсон і сердито підступив до Малого.- Має бути якийсь закон, що забороняє літнім людям так поводитись.

- Як? Що вони робили? - запитав Малий. Карлсон роздратовано похитав головою.

- Він тримав її за руку. Сидів і тримав її за руку, її. Хатнього цапа. Що ти мені даси за це?

Карлсон витріщився на Малого, ніби сподівався, що той зомліє і впаде на підлогу з самого тільки подиву, а як цього не сталося, він буркнув:

- Ти не чуєш, що я кажу? Вони сиділи і трималися за руки! Ото ж дурні бувають люди!

Далі настав день, що його Малий ніколи не забуде. Він прокинувся раненько сам, найкращий у світі Карлсон не прилетів збудити його своїм вигуком. Дивно, подумав Малий, а тоді побіг босий до сіней по газету. Він хотів спокійно прочитати подальший шмат оповідання в ілюстраціях, поки дядько Юліус забере в нього газету.

Та нині йому не довелося читати оповідання в ілюстраціях. Бідний Малий не пішов далі як за першу сторінку. Бо там упав йому в око величезними літерами надрукований заголовок, і його аж облив холодний піт.

Заголовок був ось який:

ЗАГАДКУ РОЗВ'ЯЗАНО - ТО НЕ ШПИГУН

[606]

Під ним красувався знімок моста Вестербру, а над мостом літав... ні, годі помилитися: над мостом літав Карлсон. Був там ще один знімок, з близької відстані, на ньому Карлсон стояв і, хитро всміхаючись, показував свій складний пропелер і пусковий ґудзик на животі.

Малий почав читати і, читаючи, плакав:

«Учора до нашої редакції завітав незвичайний гість. Вродливий, розумний і до міри затовстий чоловік у розквіті сил,- згідно з його власним описом,- прийшов вимагати від нас десять тисяч крон. Бо ж це, мовляв, він, а не хто інший,- летюча загадка Васастаду, і ніякий він не шпигун. Ми повірили йому. «Я шпигую тільки за такими, як хатній цап і Юлій Любиказка»,- заявив він. Це звучало дуже по-дитячому і невинно. Наскільки ми могли збагнути, цей «шпигун» - просто незвичайно товстий школяр, найкращий у класі, як він сам каже. Але цей хлопець має таку річ, якій кожна дитина може позаздрити, а саме: невеличкий мотор, що дає йому змогу літати. Ви самі бачите його на знімку. Той мотор зробив найкращий у світі винахідник, запевняв хлопець, однак відмовився докладніше про це розповісти. Ми зауважили, що той винахідник міг би стати мільйонером, якби почав масовий випуск таких моторів, проте хлопець сказав: «Щиро дякую, ми не хочемо, щоб у повітрі літало повно дітей, досить мене й Малого!»