Тетяна Бережна - Любов іншого виміру

– «Я ж нічим не відрізняюся від метелика!» – спало їй на думку і вона, відганяючи від обличчя надокучного джмеля-джентльмена, тихенько засміялася. Заплющила очі і душею полинула у Височінь Всесвіту, туди, де починається Небо, але раптова думка пронизливим болем зруйнувала у мозку Олени уявний Рай: – «Чому я не спитала у Маргарити, скільки часу займе та фантастична мандрівка?… Хоча, я все одно погодилась би, не зважаючи ні на які важкі втрати!».

Тяжкі думи взаємовиключними протиріччями розтинали її душу, Олена ледь стримувала сльози. Та коли кілок нестерпного болю пробив її серце, вона гірко заплакала. Котик заскочив їй на коліна, заспокійливо замурчав. Олена міцно притисла до грудей живий співчутливий клубок, розридалася ще більше.

– Розумієш, звірятко, я втрачу маму, тебе, Ліду, мій садок і… бруд рідного міста, хай йому… – пробурмотіла Олена крізь сльози, здригуючи плечима. – Що ж написати мамі у прощальному листі?… Підкажи…

Олена виглядала зовсім маленькою, беззахисною дівчинкою з котиком на руках, а над нею джмелем кружляв Сатана.

Люцифер з труднощами здолав спокусу виникнути перед жаданою дівчиною у своїй повній Диявольській величі, схопити її в обійми і вирвати із Земного Пекла назавжди.

– «Дитино, твої дитячі страждання від незнань, не плач!» – лише прокричав до неї серцем.

Вона наче почула його, підвела здивовані очі на джмеля, утерла сльози. Річ у тім, що в Олени не було так багато знань, щоб як слід розібратися у теорії відносності Ейнштейна, але вона чула про вражаючі розбіжності у часі для спостерігача на Землі і мандрівника у космічному просторі. До того ж Олена згадала, що трапилося з космонавтами з книжки «Планета мавп» – як вони повернулися на Землю і вкрай здивувалися, що примітивні мавпи панують над геть дурними людьми та ще й ставлять над ними досліди! Ті космонавти з «Планети мавп» повернулися на Землю через кілька століть.

– « А коли повернуся я? Через сто, чи, може, двісті років?» – боляче сіпала мозок Олени жахаюча думка.

А з іншого боку, хто вона така? Так собі, пилинка Всесвіту! Але Творець чомусь звернув на неї увагу. Вона не знала, за що така честь, але розуміла, що то за честь. Тож які можуть бути вагання?

Доволі довго дзвонив телефон, Олена не зважала на дзвінок.

– Тобі дзвінок! – раптом проверещав Василько тоненьким дитячим голоском, зіскочив з її колін і побіг до хати.

Чомусь Олену не здивував неймовірний вибрик котика, вона просто підвелася з лави і ходою зомбі попрямувала за ним, у хату.

– Слухаю Вас, – піднявши слухавку, проговорила вона механічним, безбарвним голосом.

– Дитино моя, не пиши матері прощального листа, заспокойся. Твоя райська мандрівка буде тривати три земні години, тож завтра о четвертій ранку ти вже будеш вдома, – сповістив їй лагідний чоловічий голос.

На радощах Олена не найшлася, що відповісти.

– Відпочинь, поспи, – порадив голос.

Вона поклала слухавку, перевела подих, сіла. Відчула страшну втому від страждань, що щойно звільнили душу. Олені дуже захотілося спати, але перш, ніж лягти у ліжко, вона стала на коліна перед іконою Спасителя, у глибокій пошані перехрестилася. Відступивши від неї на крок, невидимий Сатана лише журно зітхнув.

Місяць яскравий, повний. Сорок п’ять хвилин на першу. Олена одягнула спортивний костюмчик, кросівки, причесала волосся. Непомітною тінню вислизнула з хати, майже безшумно зачинила вхідні двері, ключик повісила на цвях за ставнею.

У стані страшенного збудження і хвилювання пройшлася стежиною, чекати хвилин десять… Олена залізла на стару сливу, прилягла на товстій пологій гілці. Щоб хоч якось заспокоїтися і згаяти час, вона почала рахувати гулкі удари свого серця.

Нарешті під деревом виникла струнка постать Маргарити у білому. Олена зіскочила з гілки.

– Привіт, Маргарито!

– Привіт, що вирішила? Летимо?

– Летимо!

– Тоді дай руку! – і схопила Олену за руку. – Нічого не бійся, з нами Господь!

Олена поглянула вгору – над ними висіла срібна куля. Визначити до неї відстань оком було неможливо – орієнтирів ніяких. Раптом куля стрільнула у дівчат блідо-блакитним променем і вихопила їх із темряви. Ноги Олени відірвалися від землі, подруги полетіли вгору, до срібної кулі. Маргарита міцно тримала Оленчину руку, вони просувалися всередині променя.

– Промінь працює як ліфт? – поцікавилась допитлива Олена.

– Так, щось на зразок того.

Олена побачила внизу свій садок, хатину, вулицю. Трішки защеміло на серці.

– Не хвилюйся, все буде пречудово! – підбадьорила усміхнена Маргарита і ще міцніше стисла її руку.

Спочатку летіли поволі, та дедалі швидкість їх польоту зростала і нарешті стала шаленою. У вухах засвистів вітер, похолодало, не вистачало повітря. Раптом Олена різко здригнулася, жадібно вдихнула на повні груди і відчула, що вона із чогось вилізла, дуже затісного, що заважало їй вільно рухатись і радіти від Життя.

– Я вільна, геть вільна! – перетворившись на бурхливе джерело щастя, щосили закричала Олена і розкуто розреготалася.

Дзвінке срібло Оленчиного сміху сповнило простір і привернуло увагу Сатани, що душею був поряд з нею, неподалік… Він полетів на її сміх, як метелик на світло у темряві.

Раптом дівчата помітили штучний супутник, пролетіли зовсім близько від нього.

– Американський, військовий, – невдоволено буркнула Маргарита.

– Так ми у відкритому Космосі? Без шоломів, без скафандрів, і не загинули?! – аж скрикнула Олена з подиву.

– Промінь захищає нас.

Олена поглянула вниз і побачила маленьку блакитну планетку, що просвічувалася скрізь її прозору ногу!

«Земля! Яка беззахисна і самотня!» – подумки вразилась Олена, очікуючи, що її серце заниє від туги… Та воно не нило – його не було! Олена поглянула на свої руки – геть прозорі, і скрізь них сяяли зірки…

– Маргарито, що це зі мною?! Де моє тіло?! Я що, померла?! – ужахнулась Олена, вкрай збентежившись неймовірно дивного стану свого існування.

– Ні, ні, не панікуй, заспокойся! Ти жива-живісінька! Просто ти вийшла зі свого тіла, от і все! – лагідно запевнила її подруга.

– Як це, вийшла?! Це що тобі, хатка?! – занервувала Оленчина суть.

– Саме так, тіло це хатка душі, – посміхнулась Маргарита, – поглянь, подруго, твоє тіло летить за нами як багаж. Так краще і для нього, і для твоєї душі. Не переживай, все буде добре!

Олена знову поглянула вниз: далеко-далеко під ними, повільно, всередині променя просувалася маленька синя крапка. «Моє тільце у костюмчику, яке крихітне, беззахисне!» – здогадалась Оленчина душа.