Тетяна Бережна - Любов іншого виміру

Маргарита засміялася, а Олена почервоніла. Тричі падав! Чомусь їй стало незручно за вибрик Сатани.

– Маргарито, розкажіть мені про Диявола.

– А що саме? Про нього ж можна розказувати до Страшного Суду!

– Скажіть, будь ласка, головне, хто він?

– Перший Лицар Мороку і Жаху, Прокажений Всесвіту, Таврований Звір, – Маргарита здихнула, – у нього багато регалій… А коротко, Навіжений, що кинув виклик Творцю!

В Олени болісно стисло серце у грудях.

– Тобі жаль його? Безжального Звіра-монстра, Бога-хижака?! – суворо запитала Маргарита і додала французькою: – Розі, прошу облиш думки про Сатану, на тебе чекає цікава складна робота у місії.

Олена прикипіла враженим поглядом до співрозмовниці, несподівано її тіло сіпнулося, як від удару електричного струму, різко.

– Офеліє, це ти? Ти інакше виглядаєш, але це ти, ти! – несамовито закричала Олена французькою і кинулася в обійми Маргарити. – Ти говорила тоді, що мати дітей не наша доля!

– Розі, мила моя подруго, таки впізнала мене? Так, це я! – розчулилася Маргарита.

– Пам’ятаєш нашу страту? – і плечі Олени мимоволі здригнулися від вибухів нервового реготу.

– Ще б не пам’ятати! Дурні аристократки, як важливо було для нас, у що вбратися на ту страту!

– Ми збиралися, мов на бал, – крізь сміх пригадала Олена.

– Ти була у чорному оксамиті, а я у вишневому. Ми сподівались, що на наших сукнях плями крові будуть виглядати не так жахливо… Наші рідні і наречені поступилися заради нас своїми місцями у тій страшній черзі. Ми були першими, пам’ятаєш? – сумно посміхнулась Маргарита.

– Вони жадали, щоб наші муки швидко скінчились. Якою гострою, на наше щастя, була та гільйотина! Спочатку у кошик покотилася твоя голова, потім – моя… А, може, навпаки? – засумнівалась Олена.

– Спочатку твоя!

– Чому ж тоді я пам’ятаю, як сіпнулося твоє тіло, Офеліє?

– Ти пам’ятаєш весь той жах, бо після страти наші душі звільнилися від тіл і згори спостерігали, як страчують наших близьких, як Паризька голота шматує розкішні сукні на наших безголових тілах…

– Здається, нас стратили за наказом Робесп’єра… – дедалі Олена пригадувала все більше, – за наказом того кровожера. Страта за походження: ми були винні, бо належали до вельми аристократичних родин. Прояв звірячої люті на межі революційного безглуздя! Робесп’єр виглядав таким огидним, кострубатим пацюком із сірою мордою!

Подруги розреготалися.

– А Ричарда пам’ятаєш? – запитала Офелія-Маргарита.

– Так!

В уяві Олени калейдоскопічно швидко замайоріли уривки минулого життя: їй шість років – вона перед величезним старовинним дзеркалом виконує реверанси, схоже, виходить аж занадто шляхетно; їй дванадцять – поєдинок на галявині за замком, вона проти вчителя фехтування, як охайно підстрижені кущі! А ось їй вже шістнадцять – розкішний бал, вона і Офелія у вишуканих сукнях, їх тендітні руки, шиї і вуха сяють діамантами. Всі милуються ними, бо вони найвродливіші з дівчат. Високий шляхетний юнак запрошує її на танок, вона кохає його, а він її… Садок, альтанка, обгорнута дрібненькими квіточками. Що за квіточки? І знову він, дарує їй обручку. Вона його наречена, яке щастя!… Чорна карета, чорні коні, чорна сукня. Вона бліда і дуже струнка. З нею дві жінки, теж у чорному. Вартові, зброя, арешт. Сірі кам’яні стіни, молитви. Головне – не втратити мужності у ту жахливу мить…

Неймовірно пронизливий біль сіпнув Оленчин мозок, вона аж скрикнула, приклала долоні до скронь.

– Я згадала, згадала геть усе! Ще й французькою мовою… – Олена здивовано поглянула на Маргариту, – я ж її не знаю!

– Знаєш! – заперечила усміхнена Маргарита. – Знаєш з десяток земних мов, ті знання закодовані у твоїй душі. Рай розкодує їх, ти будеш вільно користуватися ними. Боже мій, на що пішов час? – Маргарита невдоволено похитала головою. – На розмови про Сатану, на спогади! Я ж мала розповісти тобі про Небо, про твою місію. Теж мені, Янгол! Мені час повертатися!

– А ти скажи у трьох словах, головне!

– В Раю ти прослухаєш курс лекцій, викладачами будуть Ісус Христос і Вищі Янголи Світла, потім складеш іспити…

– Кому? Ісусу Христу?! – захвилювалася Олена, аж кинуло у жар.

– Так, та не бійся ти так, ти дуже здібна, все буде чудово! – заспокоїла її Маргарита. – А місія – спасати Землю. Ну, на це, на жаль, зовсім немає часу, вибач, люба! Обміркуй все як слід, а завтра о першій ночі я буду чекати тебе на стежині у садку. Якщо тобі не байдуже до долі Землі, полетимо на Небо. До побачення!

Маргарита поцілувала Олену у чоло і розтанула у мороку, проте у відчинене вікно заскочив котик і нахабно заплигнув на ліжко.

– Чув, Василько? Це тобі не подорож у Петриківку автобусом! – промовила казково щаслива Олена і поринула у здоровий, міцний сон.

Олена прокинулась аж о десятій ранку. Розплющила очі, скривилася і заплющила знову: болісно яскравий сонячний зайчик грайливо застрибав по її обличчю. Відчувши затишок на душі, Олена солодко потяглася і пригадала нічну розмову.

Відтепер її життя набуло надзвичайно важливого сенсу. Радість підхопила Олену і поставила перед дзеркалом.

– «Хочеться жити, а переконувати себе, що я гарна у мене немає потреби, це заняття для бідолашних нечепур! А я – левиця, ні, просто – Дияволиця!» – милуючись собою, самовпевнено, гордовито посміхнулася Олена і раптом злякалася.

– Оце так! Що це ти, дівко?! Невже ця зухвала думка твоя? Нахабо! – докірливо виказала вона своєму відображенню. – Права була Маргарита, треба знайти свій хрест, – забідкалася і почала шукати хрестик, та його неначе вкрали.

Олена припинила даремні пошуки, приготувала собі філіжанку міцної кави, сіла у садку під могутнім горіхом, глибоко задумалась.

– «Не знайшла, бо він не мій. Мабуть, мій хрест дещо важчий, ніж той, що подарувала мені моя хрещена мати! Я ж одна з дванадцяти… Багато званих, та мало обраних», – розмірковувала вона, п’ючи каву.

Вночі пройшов дощ. Олена огледіла садок господарським оком: утамувавши спрагу, рослини бадьорили душу свіжістю. Понад стежиною розквітли жовтогарячі ногітки, духмяні чорнобривці. Огорнуті серпанком солодкого аромату, пишні півонії пестили зір розвалькуватою рожевою розкішшю. Над квітами заклопотано метушилися бджоли, дрібні мошки. Пухнастий джміль-одинак виглядав поважно: він не поспішав, працював ретельно, уважно.

– Який красень-джентльмен! – замилувалась Олена джмелем.

Кілька яскравих метеликів теж закружляли над джерелами нектару, час від часу занурюючи свої довгі хоботки у ту насолоду. Обмірковуючи своє надзвичайне майбутнє, Олена не помітила, як занурилася у казково щасливий внутрішній стан. Нірвана, та й годі!